Іван Іванович Білик - Золотий Ра, Іван Іванович Білик

тож наступного ранку Арістагор дозволив одступити на кораблі й роз'їхатися по своїх містах...

Гістіей зробив належний з того висновок:

— Раб споконвіку боїться не так меча, як бича.

Тепер він це розумів краще, ніж будь-хто інший. І пошкодував, що мудрість приходить людині з неповоротними швидкоплинними роками, й од усвідомлення цього йому стало ще холодніше, ніж було дотепер. Гістіей скарлючився на холодному піску під перекинутим човном і теж заходився терти долоню об долоню; шкіра починала пекти, але тепліше від того не ставало. А голос провідника-ерітрейця чувся наче крізь товстий мур:

— Веремія знялася тоді чимала, я не потрапив на наші кораблі, а поплив з мілетянами до Мілета. Головний стратег Арістагор знав, що перси пришлють гінців з вимогою видати його і всіх повстанців, тож почав умовляти прітанів переселитися до Міркіна у Фракії, того, що будував ти. Логограф Гекатей же хотів на острів Лерос — у Спорадах. Ну, подалися ми брати Міркін, бо його після тебе захопили фракійці, вже й брами обидві закінчили, тільки мур не встигли довести до кінця. Почали ми брати Міркін приступом, і хоча й не взяли, та фракійці побачили, що не зможуть довго боронитися, й прислали послів з дорогими подарунками. Прітани порадилися й дали згоду випустити фракійців безборонно, але серед фракійців уже виявилися перські гінці, й коли фракійці виходили з Південної брами, гонець підкупив котрогось фракійця вбити нашого ватажка...

Провідник перервав розмову й почав плазом вибиратися з-під човника.

— Я далі не можу!.. — клацаючи зубами, сказав провідник.

Гістіей також виповз назовні, й до самого світанку вони вже тупцювали понад берегом.

Гістіей відчував, чим закінчилася та пригода під мурами Міркіна, але не хотів допитуватися в провідника. Поки останнього слова не було сказано, Гістіей мав право додумувати його сам.

Та коли небо на сході почало сіріти, провідник сказав недоказане:

— Хтось улучив Арістагора стрілою в низ живота... Ми повитягали мечі й кинулися на фракійців, але ті швидко оговталися й поперли нас аж до берега Стрімону. Як ти воюватимеш, коли не стало стратега, до кораблів наших тоді й половини не дійшло... — Провідник помовчав, а далі кивнув рукою на захід: — Онде вже Хіос проступає з туману, ходімо до човна.

Жити на землі предків

Коли холодного зимового вечора смертельно стомлений Гістіей разом з провідником-ерітрейцем уткнулися носом човна в похилий хіоський берег, на них уже чекала десятка добре озброєної міської сторожі, а десятний воєвода запитав:

— Ти Гістіей, колишній тиран Мілета? — Гістіей ледве виліз із вутлого суденця на берег і ствердно кивнув. — Мені наказано привести вас до прітанії!

— Веди, хлопче, — сказав Гістіей застудженим голосом. — Тільки влади тирана мене ніхто не позбавляв. — Йому й досі не говорили, що після його відбуття до перської столиці мілетяни не без допомоги Арістагора запровадили в себе демократію. А хіоський десятник, можливо, взагалі про це не чув.

Гістіей на мить замислився, звідки хіосці могли знати про його прибуття сюди, що навіть вислали назустріч йому сторожу. Це могло свідчити тільки про славу, яка поширилася про нього на іонійських островах. У такому разі Дарій рано святкував перемогу.

— Ще побачимо, найясніший! — посинілими від холоду та перевтоми губами прошепотів Гістіей.

У таку пізню пору нікого в прітанії не виявилося. Тоді десятник підвів його до дверей присадкуватого лабазу, скреготнув засувом, а ті десятеро сторожів силою ввіпхнули туди самого лише Гістіея, а ерітрейцеві сказали:

— Ти можеш пливти, звідки приплив!

«Дурного павича знову посадили в клітку, — подумав Гістіей. — Але цього разу вона не з золотими ґратами...»

До прітанії його повели аж за чотири дні. Найстаріший з них був, певно, й найбідніший, бо в таку холоднечу ходив у старому полотняному пеплосі.

— Гістіею, сину Лісагорів, навіщо ти підбив еллінів на повстання проти перса? — спитав він.

Гістіей ніколи досі не бачив цього діда, але швидко здогадався, що це хіоський мудрець Діодор, прозваний Скіфом. Чи мав він у жилах бодай краплю скіфської крові, того Гістіей не знав, зате всім було відомо, що він був колись одним із найбагатших на Хіосі людей, але все роздав бідним і тепер світив латками.

— Я тобі відповім, Діодоре Скіфе, — відгукнувся на його слова Гістіей.

— Ти мене знаєш? — посміхнувся старійшина прітанів.

— Знаю тебе й твою бідність, але знав тебе й найбагатшим серед усіх ваших остров'ян. Я переповів би тобі байку Езопа — був такий раб у саміянина Ядмона. В тій байці йдеться про те, що краще бути бідним, та вільним, однак байки тієї не переповідатиму, бо біднішого за тебе на Хіосі нема. Я міг би розповісти тобі також бувальщину про красивого птаха в золотій клітці, яка не мала дверцят, але ти не повіриш, як тому птахові пощастило спекатися золотої клітки. Та й ця притча більше стосується мене. Але я хочу тебе дещо запитати...

— Запитуй, — згодився Діодор Скіф.

— Що дає людині найбільшу втіху?

— Оце і є твоє запитання?

— Так!

Інші прітани невдоволено загомоніли.

— Ми тебе привели сюди не для того, щоб ти загадував нам загадки, а щоб сам відповів на наше запитання! — суворо гримнув на Гістіея один з них.

Але в приміщенні сиділо багато простих остров'ян, і вони заходились вимагати від Діодора Скіфа відповіді на Гістіеєве запитання.

— Хай пояснить, що хотів сказати! — махнув