Ольга Слоньовська - Дівчинка на кулі

всього за п’ять копійок, а тут лише якихось чотири зупинки. — Платити треба відразу.

— Плачу три, — відповіла я, згадавши, як зі львівськими таксистами домовлялася цьоця Дозя, й поклала перед водієм зеленувату купюру. — Тільки якнайшвидше до педінституту! Я запізнююся на письмовий екзамен!

Таксист чесно витиснув зі своєї чотириколісного коняки всі сили. На дверях приймальній комісії я стояла вже без двох хвилин дев’ята. Мені сказали витягти який-небудь номерок із тих, що лежали на столі, і вписали його цифру в мій листок абітурієнта, пояснивши, що саме під цим номером завтра після обіду оприлюднять результати іспиту. Тлуста Дама помітно нервувала:

— Екзамен у читальному залі! Біжи швидше, бо не впустять! Я й так уже не мала права тебе реєструвати!

Доки я перебігла через подвір’я, доки знайшла читальний зал, то з жахом побачила, як його двері зачиняє нервова — в неї навіть губа сіпалася! — і дуже строга жінка. Я крикнула їй: «Почекайте!», але екзаменаторка демонстративно клацнула замком перед моїм носом. Отакої!

Та здаватися я не збиралася, загупала кулаками в двері й закричала:

— Дев’ятої ще нема! Мене зареєстровано! Ось мій листок абітурієнта! Ви не маєте права не впускати! Я зараз викличу міліцію!

Замок клацнув ще раз, і дві викладачки перелякано виглянули з-за ледве прочинених дверей. Третя, як я таки встигла помітити у шпарку, вже писала крейдою на дошці тему першого твору, але полишила свою роботу й також підійшла до дверей. Серед екзаменаційної комісії ця третя (а власне, саме вона безсовісно й зачинила переді мною двері — хоч не могла не бачити, що мені залишилося зробити всього три-чотири кроки, щоби встигнути переступити поріг у зал вчасно) виявилася найважливішою особою — навіть, як згодом з’ясувалося, членом інститутського партійного комітету.

— Прийдете наступного року, — твердо сказала вона.

— Я не винна, що поїзд запізнився!

— Це для нас не має жодного значення! Ви не встигли до дев’ятої години зайти в аудиторію.

— Тому що ви переді мною зачинили двері!

— До побачення!

— Я буду писати твір! Я маю право…

— Ви хочете сказати, що ви мали право. Зараз ніякого права у вас уже нема!

Викладачка втретє зачинила двері на замок. Та я продовжувала гупати кулаками, доки обнадійливо не клацнуло знову. Двері вкотре відчинилися, і з них вискочила руда жінка середніх літ, твердо підперши їх плечима вже ззовні:

— Ви заважаєте абітурієнтам писати екзамен. Вас зараз міліція забере!

— А я, як бачите, якраз і чекаю міліції! Вона забере не тільки мене, а й вас і ту вчительку, яка зумисно зачинила переді мною двері, хоч до дев’ятої була ще ціла хвилина часу.

— У міністерському розпорядженні сказано…

— Ось-ось, я напишу про допущені вами порушення в міністерство!

— Заспокойтеся. Їдьте додому, так буде краще і для вас, і для нас. Приїдете через рік знову, і… уже запізнюватися не будете!

— А хто бачив, що я запізнилася? Це ваша комісія порушила правила! Якби я насправді запізнилася, мій листок абітурієнта ніхто не зареєстрував би! А тут, бачите, відмітка, номер, підпис! І про ніяке запізнення ні слова!

Безпорадно розвівши руками, викладачка зникла за дверима, але замість неї вийшла інша, огрядна, розпелехана й чомусь дуже зніяковіла.

— Розумієте, теми вже написані на дошці. Отже, вам вони заздалегідь відомі. Ми не можемо дозволити вам писати твори, до яких ви могли встигнути підготувати шпаргалку.

— Яку шпаргалку? У мене в житті ніколи не було ніяких шпаргалок! Та й не могла я прочитати теми творів через зачинені двері! Й зараз найменшої уяви не маю, які твори пишуть ті вступники, яких ви впустили всередину!

— Їдьте додому. Наступного року напишете твір і вступите. Що вам дасть, що ви чотири години безрезультатно простоїте під цими дверима?

— Можливість скаржитися! Якщо я піду звідси, ви скажете, що я взагалі не з’явилася. А так абітурієнти будуть виходити, будуть мене бачити, й ті, котрим ви поставите за твір «двійки», вже завтра стануть на мій бік! А до того часу я звернуся в міліцію, напишу листа в міністерство! Приїде перевірка і…

— Ви — шантажистка!

— А ви — порушуєте закон!

— О-о-о! — застогнала викладачка і щезла за дверима.

За мить з аудиторії вибігли всі три екзаменаторки.

— Ти з якої школи, така мудра? — із неприхованою злістю в голосі спитала руда.

Я назвала свою школу й додала, що цього року стала призером республіканської олімпіади, а велику добірку моїх віршів на початку червня надрукувала обласна газета.

— Почекай тут.

— Але не гупай кулаками у двері! Люди твір пишуть!

— Ми мусимо порадитися, що з тобою робити.

Радилися викладачі добру годину, очевидно, сподіваючись, що я не витримаю і таки вступлюся з-під дверей ще до того часу, як вони щось вирішать. Чесно кажучи, мені дійсно хотілося піти. На край світу. Бо поки гупаєш кулаками й ногами у двері — це одне, а коли чекаєш, опустивши голову й не маєш ніякого права заявляти, що ти є, що нікуди з-під дверей не ділася — це зовсім інше.

Нарешті всі три викладачки вийшли за поріг аудиторії.

— Якщо чесно, то ми просто не знаємо, що з тобою робити, — мовила нервова.

— І так зле, й так недобре, — додала огрядна. — Порушення все одно явне. Підніми спідницю, чи не підшила зсередини шпаргалок!

Я слухняно задерла поділ плаття.

— У якомусь іншому місці також не маєш нічого забороненого?

— Звідки? — великі, як горох, сльози покотилися мені по обличчю.

— А може, таки підемо на уступки цій дитині з такими гарними бантами в косах? — мовила огрядна. — Вона вже так наплакалася під дверима…

— Ми чинимо грубе порушення! Хіба що на вашу особисту відповідальність, колего! — підібрала тонкі губи нервова. — До