Аркадій Фідлер - Оріноко

За кілька хвилин ми підходили до повороту річки, і тут раптом нам з переляку аж дух забило. Ми почули приглушені віддаллю крики, а на обрії з'явилася заграва: це палала хата з сухого очерету. За першою загравою з'явилися інші, і незабаром усе небо жевріло від червоного блиску, — сумного провісника катастрофи, що пробивався через завісу туману.

Тримаючись один одного, ми пливли щодуху аж до повороту. Там, в тіні берега, зупинили човни і дивилися на жахливе видовище. Могли вже розпізнати окремі деталі, бо туман рідшав, а від заграви стало ясніше.

На острові, який лежав не менше як за триста кроків од нас, догоряло кілька хат. При зловісному світлі пожежі діялися жахливі речі. Збройний опір, якщо варраули взагалі чинили опір, вороги, мабуть, зламали, і тому в районі Каїїви, що був найближче до нас, тепер ішло дике полювання на людей по хатинах, ще не охоплених пожежею. Скрізь на острові, близько десяти гонів завширшки, жителі рятувалися втечею, а напасники переслідували їх і ударами палиць збивали з ніг. Це було справжнє пекло насильства, розпачливих вересків, запеклих сутичок. Акавоям потрібні були живі полонені, але при сутичках не обходилося без кровопролиття на землі: то тут, то там лежали трупи.

В метушні важко було розібратися, де були головні сили ворога і як на нього краще вдарити, отже, я наказав швидко пробитися на сушу через звисаюче гілля прибережних дерев. Там разом з командирами екіпажів, а також з Фуюді і Педро ми видряпалися на найближчі дерева. З висоти краще можна було оглянути всю Каїїву, незважаючи на поодинокі хмаринки туману.

З першого ж погляду ми зрозуміли загальне становище і хід подій. Акавої напали на острів з двох боків. Одну половину людей вони висадили на березі головної річки, а з другою зайшли з тилу, з боку пущі, тобто берегом рукава Гуапо. І тут і там стояли їхні ітауби, а також усі човни варраулів, заздалегідь хитро захоплені акавоями, щоб позбавити жителів можливості втекти з острова.

На обох пристанях було по чотири-п'ять вартових. Їх головним завданням було не так пильнувати човни, як насамперед в'язати полонених, яких поспішно приганяли до них з селища. На нижньому віддаленому кінці острова, що ховався ще в темряві і був закритий пеленою туману, відбувалися загадкові події. З шуму, що доносився звідти, можна було зробити висновок, що там ще точилася боротьба. Це, мабуть, захищалась якась купка вар-раулів, до цього часу не переможена.

Я швидко склав ясний і простий план дій: треба було спочатку заволодіти двома пристанями ітауб і одночасно прийти на допомогу воїнам на другому кінці Каїїви. Акавої гарячково поспішали, тому й ми, не гаючи часу, злізли з дерев і сіли в човни. Уже в дорозі я давав накази воїнам: екіпаж ітауби Вагури і екіпаж варраулів повинні були вдарити на найближчу пристань біля Гуапо, екіпажі Яка і Конауро мали захопити ітауби біля Оріноко, а Арнак разом з чотирма яботами мусив швидко поплисти на нижній кінець Каїїви, після висадки на суші всі повинні були направитися в центр Каїїви. Я особисто вирішив причалити до берега посередині острова, між пристанями ітауб, щоб стежити одночасно за двома дільницями битви.

— Давай на пуму! Смерть пумі! — почали гукати деякі запальні воїни.

— Тихо! — цикнув я на них. — Чи ви збожеволіли? Треба зненацька…

На щастя, акавої були досить далеко і, зайняті селом, не чули наших голосів.

Наші воїни одразу розсипалися. Одні попливли праворуч, другі — ліворуч, а моя ітауба лишилася одна. Плисти було недалеко, тому гребли не поспішаючи. Навколо нас панувала така незвичайна тиша, що аж в ушах дзвеніло, і ця раптова тиша здалася нам дивною. План несподіваного нападу на Каїїву з чотирьох боків був у цю мить найбільш вдалий: по-перше, ворог був розпорошений по всьому острову, а по-друге, ми позбавили його будь-якої можливості втікати. Та коли б акавої зуміли якимсь чудом зібрати в одному місці хоч половину своїх сил і кинути їх на один з наших загонів перш ніж інші прийшли б йому на допомогу, — нам довелося б не солодко.

Твердо вирішивши не допустити до цього, я повів ітаубу до берегів Каїїви. Перед нами була мала затока, що врізувалася в глиб острова на кільканадцять кроків, і ми попливли саме в її напрямку. Берег тут піднімався над водою майже на шість метрів, отже, з острова нас ніхто не міг помітити. Коли ми прибули до затоки і висадилися на суші з правого боку, куди я вислав Вагуру і Кураная, раптом пролунали постріли. Два, три, чотири. Наказавши Арасибо і двом жінкам вартувати біля човнів, ми прожогом вибігли на пагорок, де могли добре замаскуватися в кількох невеликих кущах. На всьому каїївському острові залишалося від колишньої пущі тільки кілька десятків дерев.

У напівтемряві ніхто не помітив нашої висадки. Праворуч, звідки раніше почулися постріли, зав'язалася сутичка. Люди Вагури і Кураная юрбою вибігли на сушу за двісті кроків од нас і переслідували акавойських вартових, які не загинули при першій сутичці. На допомогу вартовим прибігло кілька акавоїв, що були поблизу. Кілька влучних пострілів з рушниці — і серед живих залишилося двоє чи троє ворогів, які стрімголов почали тікати в глибину острова, до хатин. А там багато акавоїв, побачивши небезпеку, залишили варраулів і почали голосно перегукуватись і збиратися докупи.

В той час, коли загін Вагури зупинився, щоб зарядити зброю, а екіпаж Кураная розрізав пута на своїх земляках, які лежали біля човнів, я наказав другій групі, Яка і Конаура, висадитися ліворуч за триста метрів од нас, де акавої вчинили неабиякий опір. Мабуть, вони ще на річці помітили, як наближалися два підозрілі острови-човни. Відстрілюючись, наші зуміли підійти до берега і відтиснути вартових од човнів, але саме в цей час кілька акавоїв пригнали велику партію полонених варраулів — чоловіків, жінок і навіть дітей.

Як тільки ці кати зрозуміли, що діється на березі, вони залишили полонених і побігли вперед. Люди Яка і Конауро побачили розлючених воїнів, що бігли до них. Майже всі кулі були вже