Робер Мерль - Чоловіки під охороною

до ванної, роздягаюсь і приймаю душ. Потім, знову ж таки в темряві, підходжу до свого ліжка й починаю шукати піжаму. Та марно. В цьому готелі покоївки виявляють небачену винахідливість, ховаючи такі речі.

Я натискую на кнопку нічника в головах, і те, що бачу, примушує мене забути про пошуки. На сусідньому ліжку з-під простирадла визирає біляве волосся. Я одразу ж здогадуюся, чиє воно.

— Джекі! — вигукую я.

З-під простирадла виринає її голова, очі призвичаюються до світла, і перше, що вона робить, — це сміється! В дівчини золота вдача.

— Джекі! Що ви тут робите?

Вона знову сміється.

— Ой, Ральфе! — вигукує вона. — Який у вас вигляд! Наче в коміка! Голий чоловік не повинен мати такий здивований вигляд. Це просто нестерпно!

— Джекі, а де Берідж?

— У сусідній кімнаті. Де ж їй бути!

— З Дейвом?

— Ні. Тепер Дейв має окрему кімнату. Йому було дуже незручно жити в одній кімнаті з жінкою.

Мені відлягає від серця. Може, я надто старомодний, але не хотілося б, щоб Дейв ставив собі багато зайвих запитань.

— Але це не відповідь на запитання, чому ви тут, — кажу я.

Вона весело сміється.

— Навіщо питати, докторе! Вам доведеться знову познайомитися зі мною ближче! Зрештою, ми не першу ніч проводимо разом.

— А як же Берідж? — дивуюсь я. — Невже це з її згоди?

— Звичайно ж! Ральфе! В якому столітті ви живете? Б’юсь об заклад, ви уявляєте все це, виходячи з приписів подружньої вірності! А чом би нам не согрішити, поки є нагода? Ральфе, може, вам соромно? У вашій голові повно старомодної моногамної мішури…

Нарешті я, відчитаний, присоромлений і (чом би не сказати й про це!) розчарований, відмовляюсь від піжами — навіщо вона мені? — і пірнаю у свою постіль, куди невдовзі хутенько перебирається й Джекі. Еге ж, я розчарований. О, я знаю, що таке різноманітні спокуси — сам про них часто мріяв. Та все ж таки не тепер! Не тепер, коли я просто сп’янів, відкривши для себе Берідж. Звісно, Джекі здорова й гарна дівчина, але вона зовсім позбавлена таємничості. Джекі йде до втіхи, як добрий солдат до гармати. До того ж вона перериває мій медовий місяць із Берідж і всі оті солодкі, витончені радощі, на які я так сподівався.

Другого дня рано-вранці Джекі, свіжа й бадьора, люб’язно згоджується прогулятися з Дейвом по місту, і, поки я голюсь у нашій спільній ванній, входить Берідж у золотаво-чорному халаті, на тлі якого її волосся кольору червоного дерева має особливо чудовий вигляд. Невже в Оттаві є такі гарні речі? Яка елегантність! І це — одна з активісток Руху за визволення жінок! Та, зрештою, чом би й ні? Я міряю очима Берідж, вона стає поряд зі мною, і з її широких рукавів виринають молочно-білі руки; енергійно, поважно й старанно вона розчісує своє пишне волосся. Я дивлюсь на неї в дзеркало, що висить на стіні перед подвійним умивальником. Гарна картина, я б навіть назвав її старожитною, коли б не побоювався, що мене звинуватять у ностальгії за статевою зверхністю. Як же відрізняється від Берідж Джекі, що розчісує своє коротке волосся нашвидкуруч, насвистуючи!

— Добрий день, Ральфе, — спокійно каже Берідж. — Ти добре виспався?

Тон у неї діловий, ніякого зухвальства в ньому не чути.

— Я виспався б краще, якби мені не підмінили сусідку. Та ще й, звісно ж, не попередивши мене.

Вона ледь усміхається, але розмовляє й далі спокійно.

— Даруй, Ральфе. Я сама збиралася розповісти тобі про нашу ухвалу. Але ти повернувся дуже пізно, а я просто вмирала, так хотіла спати. Я випила заспокійливе.

— Он воно що! — кажу я з прикрістю, — Мене тільки повідомляють про ухвалу. А приймають її без мене.

Що їй робити, як не перейти, й далі всміхаючись, у наступ?

— Ральфе, хіба ти не кривиш душею? Адже Джекі тобі подобається. Ти вже спав із нею. Ще до мене. В отій славетній хатині.

— Тоді призвідницею була Джекі.

— Ральфе, ти міркуєш по-дитячому! Хіба має значення, хто був призвідник? Головне — наслідок. — Вона замовкає.

— Зрештою, Ліє, цього разу Джекі прийшла до мене з твоєї згоди! А я гадав, що ти ревнива!

— Я? Ревнива?! — перепитує Берідж.

Очі її сміються. Ці дві жінки просто збиткуються з мене, сумніву нема. Я для них, мабуть, якась смішна дитина, розумово відстала істота, просто стара іграшка. Одне слово, чоловік, зневагу до якого трохи притлумлює любов. Адже обидві вони кохають мене. Ну звісно! Цього наївного, сентиментального Ральфика вони кохають! І віддають належне його латинській мужності. Вона ж у нього, певна річ, латинська. Вихідці з Південної Європи мають свої чесноти.

Я теж намагаюся говорити спокійно.

— Якщо мене не зраджує пам’ять, у Блувіллі ти була аж надто ревнива. Там ти влаштовувала мені сцену за сценою.

— О, в Блувіллі! — озивається Берідж, Вона кладе щітку для волосся на раковину. Вираз обличчя в неї міняється, Голос теж.

— У Блувіллі, Ральфе, ситуація була зовсім інша. У Блувіллі з тобою кохалися всі, крім мене. Бесс! Джекі! О, Блувілл я не можу забути! Я там неймовірно страждала, що не мала змоги жити з тобою. Цілими ночами я лежала в муках долілиць на ліжку й у темряві кликала тебе. Ох, Ральфе, пригадую, як я стискала обіруч простирадла й пошепки — пошепки, щоб мене не почули через підслуховувальний пристрій, — без угаву промовляла: «Подаруй мені дитину, Ральфе, подаруй мені дитину!»

Ця розповідь мене зворушує. Я вимикаю електричну бритву й, розгубившись, кладу її у футляр непочищеною. Потім зводжу погляд на Берідж. Пишне волосся, голубі