Василь Павлович Січевський - Чорний лабіринт. Книга третя

class="book">— Уб'єте, знаю. На те вас тільки й стане… — мовив Андрій. Він був на диво спокійний, навіть байдужий до того, що зараз насувалося на нього. Ця зустріч ніби враз підвела риску під усім його життям. Далі вже говорив не Турові, а тим, хто ховав за ковдрами обличчя. — Ще одна смерть! Хіба їх мало на вашій совісті… А чого досягли?

За ковдрами наростала важка ворожа хвиля. Ненависть, злоба, брудна лайка все вище піднімались на її гребінь. Здавалося, ще мить — і на нього кинуться, накриють ковдрами й роздеруть, пошматують, задушать, проте він говорив:

— Шукаєте слави героїв… Не та вас чекає слава, хлопці… Нема на Україні спротиву, підпілля…

Тур раптом схопив його за барки. Тріпонув, стис коміром фуфайки горло.

— Все сказав?! — захрипів у обличчя. Андрій мовчав. Йому не було чим дихати. — А тепер молися, падло совітське!

— Зупиніться! Зупиніться, пане зверхнику! — почувся голос писаря. — Там комісія… Вони йдуть… Зупиніться! Ще встигнете з тим…

Тур з такою силою жбурнув Андрія від себе, що той дістав потилицею підвіконня. В голові сипонуло іскрами і згасло. Мало не втратив свідомість. Коли підвівся, у бараці вже нікого не було, лише на сусідніх постелях валялися зім'яті ковдри. Потилицю пекло вогнем. Помацав — на пальцях лишився слід крові. Помалу вибрався на ліжко. Ліг на бік, насунув на очі шапку. «Тепер вони порішать мене при першій нагоді».

Втома накочується з валами болю, за ними поволі підступає сторожкий, хворобливий сон. Все туманиться, пливе, провалюється в ірреальність, і він уже бачить кабінет — довгий і чомусь темний. У простінку, над лискучим полірованим столом, — портрет Сталіна, в позолоченій рамі, перевитій чорним, траурним крепом. На вікнах — важкі штори, крізь які майже не проникає світло похмурого, набряклого дощем неба. Перед портретом стоїть він, Андрій Гаркуша. Хтось ніби стежить за ним. Оглядається… В тому ж кабінеті, за столом засідань, сидить Мешік. Новенький мундир, розшиті золотом генеральські погони, смужки орденських стрічок, а обличчя нема. Вже мав можливість звикнути: слідчі спрямовують світло на того, кого допитують, а самі ховаються в тінь. Але то слідчі, а тут міністр. Чого йому ховати обличчя? Озирається: в кабинеті — слідчий Корбець.

— Кого привів, Корбець? — чується з тіні хрипкуватий голос.

— Це той, що прийшов з Мюнхена до Семеняки з інструкціями американського розвідцентру. На псевдо — Максим.

— А-а… Підійдіть ближче. Он ти який! — на папери падають окуляри, а нервові пальці вже відкручують кришечку флакончика. Генерал поволі нюхає, потім неголосно наказує:

— Говори, як ішов? З чим? До кого? Чого мовчиш?

— Не маю що казати… Я йшов додому… Довго йшов…

— І щоб поверпутися додому, ти став шпигуном?

— Інших шляхів не було…

— Тебе не про це питають! — сичить з-за плеча Корбець. — Розкажи про завдання, які тобі дали у Мюнхені!

— Я не виконав і не збирався виконувати жодного з них.

— Що ти нам тут баки забиваєш?! — голос у Мешіка вже не той. Він, як і раніше, тихий, проте в ньому з'явились шизофренічні нотки. Його тонкі пальці поволі стискаються в кулаки. — А Семеняка?! До нього з чим прийшов?! Які інструкції передав?!

— Ніяких…

— Нагадай йому, Корбець!

Слідчий вискакує наперед і з розмаху б'є у вилицю. Кулак у нього важкий, удар відточено-вправний, на ногах після такого не встояти.

— Ну, пригадав?! — перехиляється через стіл Мешік.

Що робити, коли ти лежиш на підлозі, руки у тебе заведені за спину й закуті у сталеві наручники. Тут не те що захищатися, звестися на ноги ніяк. А слідчий лютує, гамселить носаками чобіт, куди вцілить.

— Молися, падло совітське! — душить за горло Тур. І ті, хто за ковдрами, навалюються всі разом. Не стає чим дихати. Серце заходиться пекельним болем, от-от зупиниться. Очі застеляє червона пелена. Така ж червона, як і доріжка, що вже просто з кабінету лягла на плечі сотень тисяч людей. По тій доріжці — червоній, гаруючій від свіжої крові — наближаються до нього начищені до блиску хромові чоботи. В них заправлені холоші сірих коверкотових штанів. Ось уже і френч видно. А вище, там, де мала бути голева, — позолочена рама, перевита чорним траурним крепом.

— Прокинься, Максиме! Чи ти живий? Боже, хто це тебе так… Уся подушка в крові. Прокинься…

Він чує той схвильований, трохи гугнявий голос, знає, кому він належить, але прокинутись не в змозі.

Епілог
*******************************************

— Експрес Париж — Мюнхен прибуває до столиці Баварії! Експрес…

Слова диктора перекрили звуки бравурного маршу. Поїзд вужем вповзав під скляний, помережаний дах Гауптбангофа. Вздовж перону стояли поодинокі зустрічаючі.

Андрій не зразу признав у стрункій посивілій жінці Марту Тегарт. Вона ж, помітивши його у вікні вагона, привітно змахнула рукою й усміхнулася. Поруч неї стояли білявий, кремезний юнак і чоловік у темних, з металевими закрилками окулярах.

— Павлушо, дивись! Це вони — Марта, Віллі й Манфред. Молодий Крайніченко з цікавістю припав до вікна.

— О ля-ля… Ми таки приїхали! — вигукнув, виходячи з купе, Франсуа Дервіль. Він уже встиг одягти плаща і почепити на голий череп свого гасконського ширококрисого капелюха. — Отож, шер амі, ми у Мюнхені! Востаннє я був тут, коли ховали Вольфа Тегарта. Як це було давно, а здається, зовсім недавпо…

Поїзд зупинився. Всі троє вийшли на перон.

— Андре!..

— Марта!..

Вони стояли і дивились одне одному в очі так, ніби шукали відповіді на питання, колись