Анна Зегерс - Сьомий хрест

Той холодно подивився на літнього робітника. Він, мабуть, подумав: «Це справа моя і Лершева, а ти тут зовсім ні до чого». «Що ж вийде з цього хлопця, — подумав Герман, — для якого добрість — порожнє базікання, а солідарність — безглуздий пережиток. Другий Лерш — або ще гірше, адже його так виховують».

Герман пройшов через обидва двори, що були на рівні вулиці. Він увійшов у цех, сповнений оглушливого гуркоту, білих і жовтих спалахів вогню. То тут, то там його вітали усмішками, що на почорнілих обличчях більше скидалися на гримаси, швидкими поглядами очей з блискучими, як у негрів, білками й вигуками, яких він не міг розібрати. «Я не самотній, — сказав собі Герман. — Те, що я зараз думав про Отто, — безглуздя, він звичайнісінький хлопець. Я візьму його під опіку. Я відіб’ю цього хлопця у Лерша. Неодмінно відіб’ю. Ми ще побачимо, хто сильніший».

Так, але ж на таке потрібен час. А часу йому, можливо, й забракне. І Герман забув про це завдання, що вимагало багато часу і за яке він несподівано вирішив узятися так, наче йому хтось його загадав, і знову почав думати про те завдання, що заховувало в собі страшну небезпеку.

Учора після зміни архітектор Зауер чекав на нього в одному місці, де вони зустрічалися тільки тоді, коли траплялося щось надзвичайне. Зауера мучили сумніви, чи правильно він зробив, що вигнав незнайомого, і його портрет — низенький, блакитноокий, веснянкуватий — точно збігався з тим, як Франц Марнет описував Пауля Редера.

Якщо цей Редер і досі працює на заводі Покорні, то там є надійна людина, що може поговорити з ним — літній чоловік, твердий і обережний: він лишився на волі тільки тому, що ще за два роки до Гітлера майже зовсім покинув партійну роботу, і багато хто думав, ніби він не в згоді зі своїми однодумцями. В понеділок цей чоловік повинен поговорити з Редером. Герман знав його давно, йому можна довірити й гроші, й документи для Гайслера, коли той іще живий. Серед гуркоту й полум’я звичайного робочого ранку Герман думав, чи мають вони право ставити усе під загрозу заради однієї людини. Робітник, який мав поговорити з Редером, був єдина надійна людина на заводі Покорні. Чи можна наражати на небезпеку одного заради другого? А коли можна, то за яких умов?

Герман іще раз старанно обміркував усе. «Так, можна. І не тільки можна — треба».

Цілліхове чергування закінчилось о четвертій годині дня. Він і раніше не знав, що йому робити у вільний від служби час. Цілліх не любив їздити з приятелями у ліс або на річку, його не цікавили їхні розваги. Щодо цього він лишився селянином.

Коло табірних воріт стояв старий грузовик, повний штурмовиків, що їхали кататися по Рейну. Вони запросили Цілліха поїхати з ними, але, напевно, страшенно здивувалися б, навіть були б незадоволені, аби він прийняв їхнє запрошення. З поглядів, якими вони його проводили, і з того, як усі раптом перестали сміятися, було видно, що навіть між ним і цими людьми існує певна відстань.

Цілліх ішов у Лібах польовою дорогою, важко ступаючи по твердій, висохлій землі, і густа пилюка не могла затьмарити блиску його великих чобіт. Він перетнув дорогу, що вела від шосе до Рейну. Біля оцтового заводу ще й сьогодні стояв вартовий — передовий пост Вестгофена. Вартовий козирнув. Цілліх відповів. Він пройшов ще кілька метрів уздовж задньої стіни заводу і зупинився біля стоку, по якому, мабуть, проповз Гайслер, а також біля того місця, де його побачив Грибочок. Гестапо досить точно відтворило весь Гайслерів шлях до училища Дарре.

Цілліх уже не один раз проходив тут.

З заводу вийшло кілька десятків чоловік: місцеві селяни — сезонні робітники. Їх усіх замучили тривалими допитами. Вони стали позаду Цілліха і в сотий раз заглянули в стічну канаву. Просто неймовірно! Не кожний так зуміє! Його вони й досі не впіймали! Всіх, крім нього!

Хлопець у батьковому комбінезоні, що висів на ньому мішком, напрямки спитав Цілліха:

— Ну що, піймали нарешті?

Цілліх підвів голову й обернувся. Тоді всі почали розходитися, бліді й мовчазні. Дехто швидко приховав зловтішну посмішку, мов заборонений прапор. А хлопцеві вони сказали:

— Хіба ти не знаєш, хто це? Це ж Цілліх!

Цілліх ішов польовою дорогою під тьмяним промінням вечірнього сонця. Річки звідси було не видно, і місцевість була точнісінько така сама, як у його рідному краї. Цілліх був земляком Альдінгера, він виріс в одному з віддалених сіл за Вертгаймом.

То сям, то там маяли білі й голубі хустки жінок, які працювали в полі. «Який зараз місяць? Що вони копають? Картоплю? Ріпу?»

У своєму останньому листі дружина кликала його додому; доки будуть вони віддавати в оренду свою землю?

У них є деякі заощадження. Йому, старому націстському ветеранові, багатосімейному, надано усяких привілеїв.

Вони вже якось дадуть лад своєму господарству. Два старших сини можуть уже працювати нарівні з батьком, але, звичайно, заступити його не можуть. Коли він приїде, можна буде зорати ту ділянку, що її вони віддають в оренду, а частину залишити під конюшину для корів, яких вони хочуть купити.

Цілліх ступив ногою у високому чоботі на те місце, де Георг знайшов стрічку. Незабаром він підійшов до роздоріжжя, де бабуся Коробочка повернула вбік. Цілліх не пішов угору, до училища Дарре, а почав спускатися вниз, у Бухенау. Його мучило бажання випити. Цілліх пив не щодня, а час від часу, запоєм.