Анна Зегерс - Сьомий хрест

Душею я не змінився. Хіба Пауль звернувся б до мене, аби я зовсім отупів і зачерствів. І я знову знайду товаришів. Я встановлю з ними зв’язок! Та й без них я мушу йому допомогти. Не можна весь час тільки чекати, тільки вагатися.

Просто я тоді страшенно занепав духом, коли усіх заарештували. Кожен казав собі: якщо тебе схоплять, то в кращому разі протримають шість-вісім років у таборі, а то й уб’ють. І всі казали мені: «Фідлере, я не можу важити своїм життям!» І раптом я сам почав так відповідати. Мене приголомшив арешт нашого комітету. Так, саме тоді я й покинув роботу; тоді ж таки заарештували й Георга Гайслера».

— Це наш останній обід приреченого до страти, — сказав Ернст. — Якби пан Мессер навесні не продав панові Прокаскі ділянку за лісочком, мені б тепер не довелося пасти його вівці на чужій землі.

— Ну, це не так уже й далеко, — озвалась Ойгені. — З вікна спальні я можу привітатися з тобою.

— Розлука є розлука, — сказав Ернст. — Хоч посидьте коло мене, поки я з’їм ці останні картопляники.

— Я не маю часу, — відповіла Ойгені. Але вона все-таки сіла боком на підвіконня. — Мені треба ще пекти й варити: завтра приїдуть наші хлопці. Максові — він у шістдесят шостому полку — вперше дали відпустку, у Гензеля зараз канікули, і Йозеф теж приїде. Певно, хоче попросити в батька грошей.

— Скажіть-но, Ойгені, а ваш хлопчик теж інколи приїздить сюди?

— Який хлопчик? — холодно перепитала Ойгені. — Ні, ні, він ніколи не буває вільний у неділю. Мій Роберт вчиться у Вісбадені на кельнера.

— Не подобається мені така професія, — промовив Ернст.

— Він хоче вийти в люди, — ніжно сказала Ойгені. — Роберт уміє поводитися з культурними людьми. Це у нього в крові.

— Але сюди він приїздить?

— Роберт? Навіщо? Старий Мессер, мабуть, нічого не мав би проти, Гензеля ніколи не буває вдома, Макс хороший хлопець, а от Йозеф… Він почне ляпати язиком, я не змовчу — буде скандал, а я цього не хочу.

— Чого ж він почне ляпати язиком? — знову починає Ернст, бо хоче затримати біля себе Ойгені, яка вже взяла його тарілки й шклянку. — Адже батько хлопця був не єврей.

— Ні, на щастя, тільки француз, — відповіла Ойгені.

Вона все-таки підвелася. — Ну, на все добре, Ернсте, свисни Неллі, я хочу з нею попрощатися. На все добре, Неллі. Ти дуже хороша собачка. Бувай здоровий, Ернсте!

Але вона все-таки знову сіла на підвіконня, щоб подивитись, як іде отара. Ернст стоїть спиною до будинку, він виставив уперед ногу і підперся рукою в бік. Вітер надимає йЬго шарф. Пильно позираючи з-під приплющених повік, наче полководець, що перегруповує свої війська, Ернст неголосно віддає короткі накази, і собачка бігає то сюди, то туди, поки отара не обертається у довгасту густу хмаринку, що губиться в ялиннику.

Яка порожня тепер лука! В Ойгені болісно стискається серце. Правда, Ернст тут ні до чого. Ті три дні, що він тут пас вівці, він тільки завдавав їй клопоту й набридав своїми теревенями. Аж ось їх усіх поглинув гайок, і череда вже, певно, виходить по той бік, і на луці буде порожньо до наступного року. Це нагадує про все те, що проходило повз тебе, а коли пішло, то забрало щось із собою, і стало до болю тихо й порожньо.

Коли Герман після обідньої перерви проходив двором, він побачив Лерша, що вигукував якісь короткі команди, і вираз його обличчя чомусь не сподобався Германові.

Малий Отто висів на мотузках між вагонними колесами і невміло повертав важкий поршень. Двір був нижчий від рівня вулиці. Вагон можна було підняти або пересунути за допомогою підйомного крана так, щоб він нависав над двором. Хлопець легенько погойдувався, міцно тримаючися за мотузку. Він дивився то вниз на двір, який неначе лежав десь глибоко під ним, то вгору, на вагон, який, здавалось, ось-ось упаде на нього. Молодий робітник, що керував краном, щось крикнув йому — не владно й насмішкувато, а весело й підбадьорливо. Отто, очевидно, відчував один з тих нападів страху, що часто бувають в учнів, коли не можеш зробити найпростішої речі.

Ідучи далі, Герман почув, як молодий робітник розсміявся. Лерш кричав на Отто таким тоном, який більше пасував до казарми, ніж до заводського двору. Герман обернувся. Хлопчик страшенно зблід, він боявся, що не впорається з своєю роботою, і Герман подумав, які недоречні тут і Лершеве гримання, і надмірне учневе самолюбство.

У цеху за роботою Лерш нічим не відрізнявся від звичайного кваліфікованого робітника. Але зараз, навчаючи молодого робітника, він горлав, мов несамовитий, очі його гнівно блищали, губи кривила зневажлива усмішка.

Герман пройшов мимо, подумавши, що це його зовсім не стосується. Але ступивши кілька кроків, він зупинився і сказав собі, що його усе стосується.

Герман почекав біля залізних сходів, поки Лерш вичитував хлопцеві. Отто стояв струнко, підвівши бліде обличчя, він боявся навіть моргнути, його дитячий рот був напіврозтулений.

Підіймаючись разом з Отто, Герман сказав йому:

— Попервах це з кожним буває. Не треба так напружуватися, навпаки, тримайся якомога вільніше. І взагалі не думай, що висиш у повітрі. Я працюю тут уже десять років, і жодного разу ніхто не впав. Ось про що ти маєш пам’ятати, коли тобі стане страшно. Попервах усім страшно, і мені було страшно.

Герман поклав хлопцеві руку