Віктор Семенович Близнюк - Хлопчик і тінь

викотилися із шапки батька Голованчика. Десятеро їх — і всі як один дрібні й прудконогі, веселі, замурзані всі, чорноголові, дуже галасливі й охочі до бійок та дрібних дитячих сварок.

Як і батьки, любили діти-голованчики повтішатися, посмакувати всякими неймовірними вигадками, пофантазувати, як і коли у них буде, коли щось у них та прибуде. Знаєте, буває ж так, що сяде людина, навіть дуже вчена і серйозна, втупить очі в небо і почне міркувати: от крутиться наша земля, крутиться і крутиться, а раптом візьме та й зупиниться. Цікаво: куди полетять тоді всі будинки? А школа з димарем і вікнами? А директор наш, а вся вчительська? А глобуси, а журнали з оцінками? Куди вони фуркнуть тоді? І чи знайдуть їх люди потім, в одній здоровенній купі? Знаєте, якщо дати волю фантазії, хтозна до яких землепотрясінь можна додуматися!

Та голованчикам зараз не до того, вони дружно заторохтіли ложками. Чулося, як то один, то другий синок старанно посопує носом, вишкрібає картоплю з дна каструлі та похрумкує квашеною капустою, підхоплюючи її язиком саме на підході до рота, коли вона звішує вниз свої білі ніжки.

А над селом, високо в небі, мирно й лагідно погуркує літак. Як шовкопряд, він тягне за собою довгу і рівну білу нитку-доріжку. Видно, що це не кукурузник, а великий, рейсовий.

Всі з картоплею в роті на хвилинку притихли. Задерли голови і разом з батьком та матір’ю дивилися вгору, міркуючи: куди ж він летить? На Чернігів а чи, може, в саму Москву?

Ось тут хтось із малих голованчиків, за звичаєм, і зронив перше слово:

— Ба, не спиняється. Летить і летить. Ану, як зараз візьме та щось і скине на землю.

— У великому ящику.

— Не в ящику. Вони скидають у бумажних мішках.

— Ну хай в мішку. І просто над нашим селом.

— Отамо, недалеко за городами.

— А ми як чкурнемо туди!..

— Гуртом!

— І знайдемо парашут з мішком.

— І розв’яжемо.

— А в мішку!..

— Пряники!

— Дурний — чоботи.

— Чоботи продамо і купимо пальта. Всім, всім пальта.

— Ні, і пальта продамо. Купимо велосипед. Краще велосипед!

— Велосипед, ура!

— І покатаємося.

— А я за рулем!

— А я на сідлі!

— А я на рамі!

— А я на передньому колесі!

І тут на весь двір чути: трісь ложкою! І батькове грізне:

— Хто на передньому колесі? Ти? — батько-Голованчик гнівно глипнув на замурзаного сина. — Скільки я вчив: не сідай на колесо, не сідай, чуєш! Погнеш, обірвеш крило! Сідай на раму, на багажник сідай, а ти?!

Заревів малий голованчик, розмазуючи сльози й товчену картоплю по своєму личку. Та братам, видно, жаль стало меншого брата, і вони тихенько від батька, за його спиною — носком, носком! — почали підбивати цеглу під батьковою лавкою. А батько-Голованчик ще супив брови, ще збирався далі напучувати сина і перст свій підняв над головою, та ось лавка торохнула під ним, з гуркотом перекинулася, і батько полетів у кропиву, високо задерши ноги.

— Ой, тату! Вставайте! — кинулися гуртом малі бісенята (самі наче наполохані, а сміх так і проривається з хитрих очей). — Ну, як, ви не забилися? Спинайтесь ось так, ось такечки на ноги.

Хто підводив батька, хто обтрушував його, хто ладнав йому швиденько лавку.

В цю веселу хвилину і вскочив у двір брат Майко, а за ним Стась.

— Тату! — гукнув ще здалеку Майко, витираючи піт з розпашілого від біганини лиця. — Я купив вам довбанку, чуєте! Гроші давайте, та бігом, бо хтось інший перекупить!

— Отако! — знизав плечима батько (він побуркував і оббирав із себе реп’яхи). — Ви що, такі розходи сьогодні: цвітний телевізор — це раз, велосипед — два. А тобі якраз із довбанкою приспічило.

— В Гаркавки! За п’ятнадцять рублів оддає! Ви ж знаєте, така в нього довбанка, років сім плавати будемо — закон! Скирту сіна на ній можна перевезти!

Мати Оляна тим часом накладала картоплі Майкові і Стасеві та раділа за сина, та дивувалася, які в неї хазяйновиті діти, ну, просто всі в таточка.

— П’ятнадцять, воно, скажімо, не гроші, — пом’якшав серцем Голованчик, готовий піддатися на гарячий натиск сина. — Хіба от що. Ти бери свою кішку, там грошей, думаю, хопить і на довбанку, ще й здачі буде.

— Чорну пантеру? Ура! — зрадів Майко (його «Ура!» підхопили за столом і всі малі голованчики).

Повний нетерпіння, він хотів уже гайнути в хату, згребти скоріше «пантеру», але батько суворо перепинив його, сказав:

— Сідай. Сідай і друга припрошуй, підобідаєте, як годиться в людей, бо ви цілий день ганяєте голодні. А довбанка ваша нікуди не втече, — по-отецьки докинув батько.

Потіснилися малі голованчики, дали місце Майкові і Стасеві. Та де там обідати — тепер їм не їлося і не сиділося. Так-сяк, з великим поспіхом ум’яли хлопці картоплю, раз по раз переглядаючись між собою. Підскочили, витерли губи, і Майко прожогом кинувся в хату, і виніс у двір велику полив’яну красуню з породи котячих. Колись вона була покрита чорним лаком, виблискувала гладенькими боками. А тепер облупилася, хтось надбив їй ніс і одне вухо, та все ж вона була чорна, скидалася на сильного тропічного звіра і настовбурчувала тверді вуса.

В її голові світилася дірка, але не та вузька, як у всіх виставлених у сільмазі копилках, а не раз, видно, колупана ножем і покльована чимось гострим.