Сергій Шарик - Двічі графиня та двічі генерал

— Я поки ще не придумала, — усміхнулася Софія. — Хоча там можна побудувати невелике місто.

— І назвати його скромно: Софіополіс, — Потьомкін іронічно поглянув на грекиню.

— Це непогана думка, — підтримала жарт князя графиня.

— Ну що ж, якщо здійсниться хоча б половина з того, що ви тут нафантазували, вже це дозволяє мені довірити вам вибрані кримські землі.

На початку січня Софія почала збиратися додому, але князь Потьомкін попросив її ще трохи затриматися.

— Чекаю важливу звістку з Петербурга, — пояснив він.

— Що ж це за звістка, ваша світлосте? Новий чин або звання?

— І так, і ні. Швидше, це для душі. Але ні слова більше, скоро ви про все дізнаєтеся.

У середині січня 1790 року вийшов указ Катерини II про призначення князя Потьомкіна-Таврійського великим гетьманом імператорських Катеринославських та Чорноморських козацьких військ. Цього домагався сам князь, бо з великою повагою ставився до запорозьких козаків, що складали основу як сухопутних військ, так і флоту. Саме запорозькі козаки своєю військовою виучкою, кмітливістю, хоробрістю забезпечили перемоги у всіх битвах із турками.

Увечері новоспечений гетьман давав святкову вечерю і бал. Ясновельможний займав апартаменти в палаці місцевого князя-грека. Гості очікували винуватця торжества в розкішній вітальні: меблі були оббиті рожевою тканиною із вплетеними в неї срібними нитками, на підлозі лежали золототкані килими. Кірасири-велетні, вбрані у червоні колети й чорні хутряні шапки з султанами, розносили шампанське і прохолодні напої. Військові та цивільні з нетерпінням очікували гетьмана. Софія, одягнена у світло-лилову вечірню сукню, оброблену мереживом і коштовностями, була в центрі уваги гостей. Утім, якийсь невидимий бар’єр не дозволяв офіцерам бесіду з нею і навіть легкий флірт переводити в серйозніші відносини. Софія здогадувалася, що за всім цим стоїть рішення, а може, і наказ ясновельможного.

Потьомкін не змусив себе довго чекати. Усміхнений князь рішуче зайшов до вітальні, і відразу ж пролунало гучне «ура!». На фельдмаршалі був мундир із соболиною опушкою, алмазна зірка і дві стрічки — Георгіївська та Андріївська.

Після святкової вечері всі вирушили до великої зали, де гостей зустрічав хор, точніше, два хори з трьохсот осіб, і два оркестри — симфонічний (під управлінням Сарті) і роговий (з двохсот чоловік), які виконали на честь великого гетьмана ораторію «Тебе Бога хвалимо». Рогам була доручена партія органу, і вони чудово з нею впоралися. Ораторія ця вже виконувалася раніше, але Софія чула її вперше. У момент найвищого емоційного напруження, коли вже, здавалося, досягнуто кульмінації і ще більше посилити силу звучання просто неможливо, грекиня помітила, що багато хто із слухачів почали закривати долонями вуха, і вже через кілька миттєвостей зрозуміла чому. За вікном у такт музиці пролунала канонада! Батарея з десяти гармат була повноцінною учасницею оркестру в цій ораторії. Софія кинула погляд на Потьомкіна. Той, усміхаючись, дивився на графиню. Отриманий ефект його очевидно задовольняв. Потім до оркестру підключилися дзвони, а на закінчення — скорострільна пальба з гармат.

Софія не припиняла дивуватися винахідливості князя, його постійному пошуку чогось нового.

Наступного дня були оголошені польові навчання. Узяти участь у них запросили всіх дам, і неодмінно в парадному вбранні. Софія здогадувалася, що знову готується щось оригінальне.

«У мене теж є ідея», — усміхнулася про себе Софія і покликала служницю Тамару.

Уранці примчав посильний і доповів, що свято починається на околиці Ясс близько чотирьох годин вечора. У призначений час війська були вишикувані з обох боків дороги, цивільні та їхні карети стояли трохи осторонь, з хвилини на хвилину мав прибути гетьман.

І ось вдалині з’явилася хмара пилу, з якої виринуло близько п’ятисот вершників, що скакали щодуху.

— Козаки! — вигукнув хтось.

І справді, з войовничими криками і шаблями наголо до присутніх наближалися запорозькі козаки. Попереду загону — Потьомкін. Ставний, високий князь був у новій формі — гарному гетьманському мундирі, обробленому діамантами та золотом. Фасон мундира Потьомкін придумав сам і звелів його зшити заздалегідь, не чекаючи указу імператриці: облягаючі рейтузи, невисокі чорні чоботи, на короткій курточці палевого кольору — довга, до колін, угорка тютюнового кольору, оброблена хутром тхора, з коміром із чорного хутра з білими плямами, наче обсипаного сріблом. Гудзики на куртці — діамантові, шнурки також рясно прикрашені діамантами. Шапка висока з того ж хутра, з оксамитовим верхом, у центрі — величезний діамант і високе пір’я. Привітавши гостей, що були у повному захваті від побаченого, Потьомкін із загоном під багатотисячні «ура!» і «слава гетьманові!» промчав уздовж війська, що складалося переважно з козаків і просто українців.

Об’їхавши війська, збуджений князь повернувся до гостей і під гучні оплески присутніх спішився. Несподівано з боку вишикуваних військ почувся наростаючий гул. Незабаром усі побачили молодого гусара в синьому з золотими шнурами і позолоченими ґудзиками мундирі, що мчав риссю на коні повз військо.

— Це що іще за явище? — невдоволено спитав Потьомкін і, звертаючись до свого ад’ютанта полковника Баура, наказав: — Негайно цього вискочку до мене!

За мить усе визначилося: гусаром виявилася графиня Софія де Вітте. Наблизившись до князя, графиня спритно спішилася і по-військовому віддала честь Потьомкіну. Князь оглянув її з ніг до голови. Вузькі синього кольору рейтузи-чакчири з короткими чобітками облягали стрункі ноги графині, гусарська курточка-доломан обмальовувала високі груди і була з дещо збільшеним коміром-стійкою (графиня навмисно хотіла підкреслити свою витончену шию). Ментик з хутряною опушкою спритно і навіть трохи недбало був накинутий на ліве плече. На рівні коліна, ззаду, висіла сумка-ташка. Бракувало тільки шаблі і пістолетів.

— Чому без зброї? — з удаваною суворістю спитав Потьомкін.

— Винна, ваша світлосте! Нам, жінкам, на відміну від вас, чоловіків, доводиться брати інші фортеці, і зброя, відповідно, у нас інша, — відповіла Софія і усміхнулася так, що князь справді відчув себе обеззброєним.

— Гаразд призначаю вас, гусаре, на сьогодні своїм ад’ютантом.

Графиня Долгорукова при цих словах тільки пирхнула і зникла в кареті.

Потьомкін змахнув рукою, і рівнина заповнилася козаками, що створювали ілюзію справжньої битви. Картина була настільки правдоподібно-войовничою, що не залишила байдужим нікого. Софія була в захваті від трюків, виконаних козаками верхи на