Сергій Шарик - Двічі графиня та двічі генерал

нагорі, — графиня вказала рукою, — побудуємо двоповерховий будинок. Хочу, щоб він був схожий на мій рідний будинок у Стамбулі, а тут, на березі, розіб’ємо парк із пальмовою алеєю. Ти зі мною згодна, Тамаро?

— Звичайно! Тут, у Мюсхорі, гарно, як у казці.

— Ти маєш рацію, тому я і хочу приїжджати сюди, як повертатися в дитинство, до свого рідного дому.

На зворотному шляху графиня де Вітте була зачарована ще одним місцем — Марсандою (теперішньою Масандрою).

— Якщо Бог дасть сили і здоров’я, тут можна висадити не тільки виноградники, оливковий гай, ліщину, а й побудувати маленьке місто, — дивлячись на казкову красу узбережжя, мрійливо мовила графиня де Вітте. — Проситиму у князя Потьомкіна і ці землі.

Але зустрітися з фельдмаршалом Софія змогла тільки наприкінці року.

Йшла війна. А ще був великий перелом у житті Європи, а може, і всього світу. Закінчувався гарний і безтурботний вік. 14 липня 1789 року паризький натовп узяв Бастилію, 26 серпня Національні збори ухвалили Декларацію прав людини.

Поляки близько до серця прийняли події у Франції, самі захотіли свободи і почали вимагати від Росії вивести війська і прибрати склади боєприпасів з їхньої території. Але Росія, точніше, князь Потьомкін, що зосередив у своїх руках усю повноту влади в Україні, розширював і розширював свої володіння. Взято Фокшани, здобута вікторія на річці Римник, Хосе Дерибас із морською піхотою із запорізьких козаків під командуванням кошового Чепіги бере фортецю Хаджибей і Аккерман, щоб побудувати тут Одесу та Білгород-Дністровський. Тим часом князь Потьомкін підійшов до Бендер і оточив фортецю. Очаківський штурм був ще свіжий у пам’яті турків, і вони здають Бендери майже без бою в обмін на дозвіл звільнити їхній гарнізон. Слава полководця Потьомкіна досягає апогею — уся територія південної України від Бугу до Дністра відвойована у турків.

Йосиф ІІ у захваті від полководницького таланту князя: «Осаджувати фортеці і брати їх силою — це мистецтво… але опановувати ними у такий спосіб — мистецтво найвище».

У Європі Потьомкін стає кумиром жінок і… молодих офіцерів. Дами носили його портрети на перстнях, ременях, у медальйонах. Молоді офіцери потягнулися до України вчитися бойовому мистецтву. Рішельє, Ланжерон, де Лінь, граф де Дама, військовий інженер Деволан, артилерист Наполеон, Тремуйлі, Тальмон, Бульє…

У європейських театрах ставили п’єси, присвячені виключно Потьомкіну. До ставки головнокомандуючого прибули найкращі портретисти Європи — Жан Лампі і Віже-Лебрен.

Наприкінці грудня 1789 року до Ясс приїхала графиня Софія де Вітте. Князь дуже тепло зустрів Софію, провів до своїх апартаментів і, взявши її під руку, із властивою йому безпосередністю почав розмову.

— Ви зовсім забули нас, люба моя. А поки ви були відсутні, мої доблесні воїни майже закінчили війну. Хоча, чесно кажучи, я побоювався, що справа затягнеться надовго. Розкажіть-но нам, чим ви займалися весь цей час, поки ми животіли в похідних наметах.

— Ви, як завжди, скромні, ваша світлосте, — від такої уваги князя Софія злегка зніяковіла. — Вашому польовому життю позаздрить будь-який королівський двір.

— Так, нероб сюди наїхало предостатньо, — розсміявся Потьомкін. — Але ця біда мені не в тягар. Щоправда, потім вони розносять по всьому світу плітки і нісенітниці про мене, але і до цього я ставлюся філософськи. І все ж, пані, ви не відповіли на моє запитання.

У просторій вітальні, крім князя, перебували Парасковія Потьомкіна, графиня Долгорукова і графиня Гагаріна, кілька генералів та офіцерів, тому Софія не знала, наскільки вона може бути відвертою. Присутні дами, безсумнівно, бачили в ній суперницю, хоча наша героїня не дозволяла князю фривольної поведінки по відношенню до себе. Звичайно, Потьомкін подобався Софії як чоловік, але вона вважала нижче своєї гідності бути похідною коханкою, нехай навіть і великого полководця. З другого боку, вона помічала, що князь, будучи постійно оточеним придворними, по суті, дуже самотній. Жінки завжди це відчувають. Тому він виїхав з Петербурга, тому сміливо ходив під ворожими кулями біля стін Очакова, тому не відмовляв собі в забаганках.

— Князю, я багато подорожувала й обстежила весь південний берег Криму, — почала Софія.

— І що ж? — фельдмаршал відразу розгорнув карту півострова.

Уся карта була розмальована якимись значками, лініями, колами.

— Це дивовижні місця!

— Цього мені можна було і не говорити, — усміхнувся Потьомкін. — Мене більше цікавить, чи знайшли ви що-небудь відповідне для себе.

— Я в повній розгубленості, князю. Мені сподобалося кілька місць, які я залюбки почала б освоювати.

— Слухаю вас, графине.

— Насамперед це Мюсхор і Ореанда.

— Браво, моя люба! — Потьомкін озирнувся на присутніх, шукаючи підтримки. — Я завжди знав, що зі смаком у вас усе гаразд. Мої маєтки знаходяться поруч, в Алупці.

— Але це ще не все, князю. Я пригледіла ще Марсанду та Ай-Даніль.

Потьомкін поглянув на карту і замислився.

— Ви проти, ваше високопревосходительство? — Софія трохи зніяковіла: чи не занадто багато вона просить?

— Я не заперечую. Тільки мої умови залишаються попередніми: хочу, щоб земля освоювалася та приносила радість і користь не тільки господарям, а й державі. Боюся, що ви, графине, не зможете цього зробити: все-таки ви — жінка, а тут потрібна чоловіча хватка. Але ви напевно вже почали будувати плани щодо використання цих земель…

— Звичайно! — із запалом відповіла Софія. — Тут, у Мюсхорі й Ореанді, будуть розкішний маєток і не менш гарний парк. У центрі парку — величезний горіх. Усередині його крони, серед листя, я споруджу велику ротонду. Туди вестимуть три шляхи: мотузкові сходи (я обожнюю лазити по таким), кругові сходи (для менш сміливих) і настил із поручнями, який підніматимуть слуги (для більш літніх, але бажаючих отримати гострі відчуття від висоти). Піднявшись до ротонди, ми зможемо милуватися морем з висоти пташиного польоту, пити іскристе вино, насолоджуватися оливками й сиром. І все це подарують плантації Марсанди. А устриці нам поставлятимуть мої земляки-рибалки. Причому не тільки на наші столи, а й для продажу за кордон.

— Чорт забери! — вигукнув князь. — Розповідаєте ви дуже гарно. А що ж Ай-Даніль?