Еріх Марія Ремарк - Три товариші

в мріях; вона пішла мені назустріч, і я тримав її в обіймах, як саме життя, навіть більше, ніж саме життя…

— Слава богу, — отямившись, вимовив я, — я думав, ти лежиш у постелі.

Вона захитала головою на моєму плечі. Потім випрямилася, обхопила моє обличчя руками й пильно подивилась на мене.

— Ти приїхав!… — шепотіла вона. — Ти, нарешті, приїхав…

Вона поцілувала мене — обережно, серйозно й дбайливо, ніби щось таке, що боялась розбити. Відчувши її губи, я весь затремтів. Надто швидко все це трапилось, я ще й не осягнув усього, що сталося, я ще не зовсім був тут — ще жив дорогою, у мені ще гуркотів мотор, в очах ще маячило нескінченне шосе. Я почував себе, як людина, що з холодної ночі ввійшла в теплу кімнату: вона відчуває тепло на шкірі, бачить теплий затишок, але сама ще не зігрілась.

— Ми швидко їхали, — вимовив я.

Вона не відповіла. Все ще мовчки дивилась на мене. Її серйозне обличчя мало зворушливий вираз, її очі — майже впритул біля мого обличчя, і здавалося, вона шукає очима, хоче знову знайти щось дуже важливе. Мені стало ніяково. Я поклав руки їй на плечі й опустив очі.

— Тепер ти залишишся тут? — спитала вона.

Я кивнув головою.

— Скажи мені зараз же. Скажи мені, чи ти знову поїдеш, щоб я точно знала…

Мені хотілось відповісти, що я ще й сам не знаю і що, очевидно, через кілька днів я змушений буду поїхати, бо в мене немає грошей, щоб лишитись тут. Але я не міг цього сказати. Я не міг їй цього сказати, коли вона так дивилась на мене.

— Так, — відповів я, — лишусь тут. Буду тут, поки нам обом можна буде виїхати звідси.

Її обличчя не поворухнулось. Але воно раптом стало світлим, ніби його хто освітив зсередини.

— Ах, — шепотіла вона, — я б не знесла твого від'їзду…

Я намагався через її плече прочитати температурну криву на дошці, прикріпленій в узголів'ї ліжка. Вона помітила це, миттю висмикнула аркушик, зім'яла його й кинула під ліжко.

— Тепер це вже не має значення, — сказала вона.

Я запам'ятав собі, де лежав зібганий папірець, і вирішив потім, коли вона не бачитиме, сховати його в кишеню.

— Ти нездужала? — спитав я.

— Трошки. Але тепер це вже минуло.

— Що ж кажуть лікарі?

Вона засміялась:

— Не питай мене зараз про лікарів. Взагалі не питай нічого. Ти тут, і цього досить!

Вона якось раптом змінилась. Я не знав, чи це мені здалося тому, що я довго не бачив її, але вона була ніби не та, що раніш. Її рухи були м'якші, шкіра-тепліша, навіть те, як вона підійшла до мене, було іншим… Вона вже не була тільки красивою, молодою дівчиною, що потребує захисту, в ній появилося щось нове, і коли раніше я часто не міг напевно сказати, чи вона любить мене, то тепер відчував це; вона вже не приховувала нічого, стала жвавішою й ближчою мені, ніж будь-коли раніше, жвавішою, ближчою і красивішою, щасливішою, але водночас і якоюсь неспокійнішою.

— Пат, — сказав я, — мені треба збігати вниз. Там Кестер. Треба пошукати, де нам зупинитись.

— Кестер? А де Ленц?

— Ленц… — трохи запнувся я, — Ленц лишився вдома…

Вона нічого не помітила.

— Тобі можна буде потім зійти вниз? — спитав я. — Чи нам прийти сюди наверх?

— Мені можна все. Тепер мені все можна. Ми зійдемо вниз і там вип'ємо чого-небудь. Я подивлюсь, як ви п'єте…

— Добре. То ми будемо чекати на тебе внизу, в вестибюлі.

Вона підійшла до шафи, щоб дістати собі плаття. Я скористався нагодою і сховав у кишеню зібганий в клубочок температурний листок.

— Ну, бувай. Пат.

— Роббі!

Вона підійшла й поклала руки мені на плечі:

— Я так багато хотіла тобі сказати…

— І я тобі теж, Пат. Але ж тепер у нас для цього досить часу. Будемо розповідати одне одному цілий день. Завтра. Напочатку воно якось не виходить так зразу.

Вона кивнула.

— Так, ми все розповімо одне одному. Тоді весь цей час, що ми були самотні, розлучені, забудеться. Тоді ми знатимемо все одне про одного, і буде так, ніби ми завжди були разом.

— А ми й були завжди разом, — сказав я.

Вона посміхнулась:

— Я ні. Не вистачає в мене сили на це. Для мене це було страшніше. Я не вмію втішати себе думками, коли самотня. Тоді я самотня, і більше нічого не знаю. Без любові легше бути самотній.

Вона все ще посміхалась. Це була ніби скляна посмішка, вона втримувала її, але можна було зрозуміти, що їй не до усмішок.

— Пат, — промовив я. — Мій старий, мужній друг!

— Давно вже я цього не чула… — вимовила вона, і її очі наповнилися сльозами.

Я пішов до Кестера вниз. Чемодани вже були знесені. Нам дали дві суміжних кімнати у флігелі.

— На подивись, — сказав я, показуючи йому криву температури. — Як вона стрибає то вгору, то вниз.

Ми підіймались по сходах; під ногами рипів сніг.

— Розпитай завтра лікаря, — порадив Кестер. — Сама температурна крива тобі нічого не скаже.

— Я й так бачу доволі, — сказав я, знову зібгав папірець і сховав у кишеню.

Ми помилися. Потім Кестер зайшов до мене в кімнату. У нього був такий вигляд, ніби він тільки-но проснувся.

— Пора одягатись, Роббі, — нагадав він.

— Так. — Я прокинувся від своїх роздумів і розкрив чемодан.

Ми пішли знову до санаторію. «Карл» іще стояв на вулиці. Кестер накрив його радіатор ковдрою.

— Коли ми поїдемо назад, Отто? — запитав я.

Він зупинився:

— Я думаю поїхати завтра ввечері або післязавтра вранці. А ти ж лишишся тут…

— Як же я можу лишитись? — відповів я розпачливо. — Моїх грошей вистачить щонайбільше на десять днів. І за Пат у санаторії заплачено лише до п'ятнадцятого. Мені треба повертатися назад і заробляти гроші. Тут, мабуть, такі погані піаністи не потрібні…

Кестер нахилився над радіатором «Карла» і підняв ковдру.

— Я забезпечу тебе грішми, — сказав він, випрямляючись. — Якщо справа в грошах, ти можеш спокійно лишатись тут.

— Отто, — сказав я, — мені ж відомо, що в тебе лишилося з аукціону. Менше трьохсот марок.

— Я маю на увазі не ті. Я добуду ще. Ти не турбуйся з-за цього. Днів через вісім ти матимеш гроші.

— Одержав спадщину? — спитав