Жюль Верн - Діти капітана Гранта

вже хилилося до виднокола, раптом пробилося крізь хмари, і його промені залили червоним світлом далекі верхівки східних гір. То був наче короткий прощальний помах мандрівникам.

Гленарван із супутниками пришвидшили ходу, адже знали, що в цих краях ніч наступає миттєво. Слід було неодмінно дістатися місця злиття двох річок до настання сутінків. Та раптово все довкола заволокло густим туманом і триматися наміченого курсу стало вкрай важко.

На щастя, слух замінив зір (у цьому разі зовсім непотрібний). Незабаром гучний рокіт сповістив мандрівників про те, що вони опинилися на місці злиття двох річок в одне русло. О восьмій вечора маленький загін нарешті досяг мети.

– Це Ваїкато, – вигукнув Паганель, – і оклендська дорога пролягає вздовж правого берега!

– Річку ми неодмінно побачимо… завтра, а сьогодні давайте готуватися до сну, – заявив майор. – Здається, он ту густу тінь кидає гайок, який наче спеціально виріс на місці нашого табору. Повечеряймо і лягаймо спати.

– Гаразд, повечеряймо, але всухом’ятку, тільки сухарі і сухе м’ясо. У жодному разі ми не станемо розпалювати багаття. Ми з’явились тут інкогніто, тож постараймося і піти звідсіль так само, туман нам у цьому допоможе, – турбувався Паганель.

Неподалік і справді знайшли гайок. Тут мандрівники, за порадою географа, тихо повечеряли і незабаром поснули, зморені переходом на п’ятнадцять миль.

Розділ X. Національна ріка

На світанку густа пелена туману повисла над річкою. Випари, що насичували повітря, поважчали під дією нічної прохолоди і густою хмарою покрили поверхню води. Та незабаром сонячні промені пронизали грузькі маси і туман розтанув під оком осяйного світила. Очистилися затуманені береги, і Ваїкато постала в усій своїй вранішній красі.

Вузька довга коса, поросла чагарником, обривалась у місці злиття двох річок гострим мисом. Бурхлива Вайпа мчала із чверть милі окремо від Ваїкато. Та могутня, спокійна ріка брала верх над бурхливим потоком, поглинала його і з ніжністю несла аж до Тихого океану.

Туман розтанув, і показалась пірога, що пливла проти течії Ваїкато. Це був човен завдовжки три фути, видовбаний із місцевої ялини, кагі-катеї, із трохи задертим носом, як у венеціанської гондоли. Її дно було встелене сухою папороттю. Пірога мчала на восьми веслах. Керував нею стерновий, орудуючи лопатоподібним веслом. Це був високий туземець років сорока, широкогрудий, м’язистий, з дужими руками й міцними ногами. Випукле чоло, порите глибокими зморшками, лютий погляд і похмурий вираз обличчя надавали йому загрозливого вигляду.

То був один із найвидатніших маорійських вождів. Про це свідчило мистецьки виконане татуювання, що покривало його обличчя й тіло. Від крил орлиного носа спіраллю розходились дві чорні лінії, які обводили жовті очі, тягнулись через чоло й ховались десь під пишною шевелюрою.

Навколо його рота, повного сліпучо-білих зубів, також красувались витончені завитки татуювання, що спускались на підборіддя й на широкі груди маорійця.

Таке татуювання – «моко» – новозеландці роблять лише вождям високого рангу. Цього почесного розпису гідний лише той, хто відзначився у боях. Раби й прості люди не мають права на «моко». Славетних вождів упізнають за завершеністю, вишуканістю й характером малюнка. Часто це зображення тварин. Деякі вожді й по п’ять разів зносять нестерпні муки татуювання «моко». І що вищий ранг вождя, то більше тату на його тілі.

Дюмон-Дюрвіль зібрав деякі цікаві подробиці про цей звичай. Він помітив, що «моко» для туземців відіграє таку ж роль, як герб для представників вельможних родів Європи. А втім, є й певна відмінність: герб європейця свідчить про те, що засновник роду мав певні заслуги, якими надалі користуватимуться і його нащадки; «моко» ж засвідчує лише особисті якості й хоробрість того, чиє тіло воно прикрашає.

Татуювання маорійця до всього іншого вельми корисне, бо робить шкіру грубішою, а відтак менш сприйнятливою до зміни погоди і дошкульних укусів москітів.

Вождь, який правив човном, і справді належав до вищого рангу. Гостра кістка альбатроса, знаряддя праці маорійського майстра татуювання, п’ять разів глибоко зорала щільними візерунками його пихате обличчя.

Він закутався у плащ, зітканий із рослини форміум і оздоблений собачими шкурами. Заплямована кров’ю пов’язка на стегнах свідчила про недавню кровопролитну битву. У подовжених мочках вух були сережки із зеленого нефриту, а на шиї висіло намисто з пунаму – священних камінців, шанованих забобонними новозеландцями. Поряд із вождем лежала англійська рушниця і патупату – щось на зразок сокири смарагдового кольору з подвійним лезом, завдовжки вісімнадцять дюймів.

Побіля вождя сиділи озброєні воїни, не такі вельможні, але такі ж суворі на вигляд. Деякі з них, здавалося, ще страждали від нещодавно отриманих ран. Усі нерухомо сиділи, загорнувшись у плащі. Три люті собаки лежали біля їхніх ніг. Найімовірніше, веслувальники були рабами або слугами вождя. Вони гребли з неймовірною силою проти течії і просувалися досить швидко.

Посередині піроги сиділи, скулившись, десятеро бранців-європейців. Ноги їхні були зв’язані, але руки вільні. То були Гленарван, Гелена, Мері Грант, Роберт, Паганель, майор, Джон Манглс, стюард і двоє матросів.

Напередодні ввечері маленький загін, блукаючи в густому тумані, вмостився на нічліг просто посеред численного загону туземців. Опівночі сплячих мандрівників взяли в полон і перенесли на пірогу. Досі маорійці нічого поганого з ними не зробили, але й марно було чинити супротив. Їхню зброю, харчі і бойові припаси відібрали дикуни, тож бранців одразу пристрелили б із їхньої ж зброї.

Зі скупих англійських фраз, якими перекинулись туземці, бранці зрозуміли, що це маорійці, яких нещодавно розбили англійські війська, і що вони прямують до верхів’я Ваїкато. Їхній вождь дав гідну відсіч 42-му полку і втрапив під час битви своїх найкращих воїнів. Тепер він повертався на береги цієї річки, аби завербувати нових бійців і з’єднатися з відважним Вільямом Томпсоном, який і досі бореться із завойовниками.

Цей вождь мав зловісне ім’я Каї-Куму, що туземною мовою означає «Той, хто пожирає ворога». Він був дуже сміливий, відважний, але його відвазі не поступалась його жорстокість. Годі чекати від такої людини пощади. Його ім’я було добре відоме серед англійських солдатів. За його голову губернатор Нової Зеландії обіцяв грошову винагороду.

І це страшне лихо звалилось на Гленарвана саме тоді, коли він майже досяг такого жаданого Окленда, звідки прямим рейсом планував ді статися Європи. Та дивлячись на спокійне обличчя Гленарвана, ніхто б не подумав, що його серце крають тяжкі думи. Він ніколи, ні за яких обставин не втрачав сили духу. Лорд розумів, що мав бути опорою й прикладом для своєї дружини та супутників, і готовий був померти, якщо його смерть врятує