Автор невідомий - Народні казки - Казки про богатирів та лицарів

— Та вижени отих проклятих собак, якого це вони бісового батька возяться з тією нещасною скринею. В мене й так голова болить, як не розвалиться, а вони, прокляті, тут ще підняли крик.

Ото він обізвався до них — вони посідали біля порога. Сів він за стіл і обідає, а вона й каже йому: — Чула я од людей, що там-то і там-то є млин, і у тому млині така мука, що якби я з’їла коржа із неї кусочок, то зараз би одужала. Піди та принеси мені її хоча пригорщу.

Пішов він за мукою. Справді, думає, сестра слаба!

А змій виліз із скрині і каже їй:

– Із млина уже твій брат не вернеться — там двері зачиняються, і він пропаде у млині, а якщо часом вернеться і прийде додому, то я з ним буду битися. Якщо я його подужаю, тебе тоді за жінку візьму, а якщо він мене подужає, то ти виріжеш із мене кусочок м’яса, виймеш із мого рота зуба, напечеш пиріжків і зуб той положиш в пиріжок, і щоб ти йому дала той пиріжок з’їсти.

Ото пішов її брат у млин за мукою. Іде та й іде — коли зустрічає його чоловік на дорозі:

— Куди ти, чоловіче, ідеш?

– Іду, — каже, — в млин за мукою.

— Гляди ж, як набереш муки в млині, то іди і не оглядайся назад, бо там млин на дванадцять осад і на дванадцять дверей зачиняється, і як ти оглянешся, так вони всі дванадцятеро дверей і замкнуться — там ти і пропадеш.

Розійшлись вони. Пішов він до млина — млин відчинений. Зайшов він туди, набрав муки і йде назад, вийшов за двері та й глянув назад (хотів знати, чи йдуть за ним його собаки), а двері — трась! — і зачинили собак. Іде він уже сам без своїх собак, аж наганяє знову того чоловіка:

— Здоров, дядьку!

— Здоров. А що, набрав муки?

— Набрав, — каже.

— А бач, я ж тобі казав, щоб ти, як будеш вертатися з млина, не оглядався назад, а ти мене не послухав — оглянувся таки. Тепер же іди додому та гляди — нескоро: там віддихни, там поспи, там переночуй, бо якщо прийдеш додому скоро, то тебе змій розірве — він там у твоєї сестри і живе. Як ти прийдеш додому обідати, то сестра його на той час сховає то в скриню, то під піл, то під подушку, а сама й ляже та й стогне. Що ото тобі сестра не казала, куди вона тебе не посилала, це все навчав її змій, щоб тебе в дорозі хто-небудь зі світа згубив, бо він сам, бач, боявся, не так тебе, як твоїх собак, а тепер їх нема: в млині зосталися, — так змій уже з тобою одним справиться. Гляди ж, не поспішай додому, бо буде тобі лихо!

— Добре, не буду поспішати. Спасибі вам за раду.

Пішов ото. Де віддихне, де заночує, аби згаяти час як-небудь. Надходить уже скоро додому. А змій побачив, що він іде без Чуйка та Буйка, вийшов до нього та й каже:

— Ну тепер, Іване-королевичу, час тобі зі мною розрахуватися — я тебе з’їм.

— Ей, — каже, — не їж мене! Позволь хоч обмити своє грішнеє тіло. А то як же ти мене будеш їсти — я стільки днів був у дорозі, на мені тіло чорне, як на кабані, грязі більше, як м’яса.

— Ну, — каже, — правду ти кажеш, іди ж та обмийся.

Пішов він, наносив у казан води, розложив під ним огонь і гріє, а сорока прилетить та все:

— Прилий, прилий.

От він візьме та й приллє водою огонь. Як знову дрова розгоряться, то сорока прилетить та все:

— Прилий, прилий.

То він знову водою приллє огонь. Грів-грів, а вода все холодна.

Змій не витерпів, прибіг, кричить, щоб ліз він у воду та мився скоріш. Поліз він у воду, вимився і каже:

— Позволь же ще мені полізти на цей явір, що перед хатою стоїть, нехай я хоч з білим світом попрощаюсь.

— Ну, лізь уже, лізь, прощайся, та скоріше злазь, бо вже мені дуже їсти хочеться.

Поліз він на того явора, свиснув раз, свиснув другий раз, свиснув і третій раз — Чуйко і Буйко, заєць, лисиця, вовк і медвідь так і прилетіли. Вони вже давно в млині двері прогризли, та не знали, куди бігти, а то, як почули свист, так зараз і прибігли. Прибігли, кинулися на змія — і кусочка не осталося від нього, так і рознесли, поки Іван-королевич зліз з явора. А його сестра взяла скоренько кусочок м’яса, вихватила із рота у змія зуб, у тісто заткнула — і в піч. Зліз брат з дерева і думає:

— Перше ж я пообідаю, а після розрахуюся з сестрою.

— Чи є що обідати?

— Отам бери в печі! Ох, ох, ох, Боже ж мій, ох, ріже ж мене, ох, мучить мене, ох, не можу ж я піднятися, щоб тобі насипати! Ох, коли ж я одужаю? Ох, за що ж мене Господь такою тяжкою болістю покарав! У печі є борщ і пиріжки зо два, то бери та й їж, ох, ох!..

Таке витворяє, що неначе справді вмирає. Вона думала, що брат ще й досі нічого не знає, що вона його посилала за звіриним молоком, щоб його отруїти, і за грушами та кавунами, щоб його там змій розірвав.

Ото брат наївся борщу, витяг з печі пиріжок, тільки що вкусив зубами, а зуб як вискочить з пиріжка в лоб, так неживий і покотився. Чуйко кинувся його рятувати, зачав лапою гребти того зуба — зуб вискочив з голови королевича та в голову Чуйка, покотився і Чуйко неживий. Кинувся до Чуйка Буйко. Давай лапою витягати з лоба той зміїний зуб — зуб вискочив та в Буйка. Ото уже лежать утрьох неживі. Став ведмідь кігтями дерти зуб — вискочив зуб і його вбив. Підскочив до ведмедя вовк, гребнув лапою, зачепив зуба — зуб вискочив із ведмедя та в лоб вовку — лежить і вовк неживий. Остався тільки заєць та лисиця. От лисиця хитра й каже:

— Ну, тепер твоя черга, чорте куций!

— Ні, ні, не моя, чорте довгохвостий!

— Та рятуй ти, чорте куций!

— Рятуй ти, чорте довгохвостий!

Торгувались-торгувались, таки стало так, як хотів заєць.

Лисиця лягла за вовком