Стівен Кінг - Мертва зона

його запросили на розмову й одразу ж прийняли на головного доглядача території. Перед від’їздом він зайшов до Джонні.

— Мені здається, ви надто тривожитеся через тигрів, яких насправді немає, — сказав він. — Тигр смугастий, і тому в заростях його не видно. От стривоженій людині скрізь і ввижаються тигри.

— Але ж тигр є, — заперечив Джонні.

— Так, — погодився Нго. — Десь є. А ви тим часом марнієте на очах…

Джонні підвівся, рушив до холодильника й налив собі пепсі. Тоді вийшов зі склянкою на маленьку відкриту веранду. Він сидів, попивав пепсі й думав про те, як добре для людей, що мандрівки в часі неможливі. Над соснами зійшло жовто-рожеве око місяця, і на поверхню басейну лягла навскоси кривава доріжка. Десь закумкали й захляпали перші жаби. Трохи згодом Джонні зайшов до кімнати й хлюпнув у пепсі добрячу дещицю рому. А повернувшись на веранду, знову сів зі склянкою в руці, посьорбував свою суміш і дивився, як підбивається вгору місяць, поступово роблячись із жовто-рожевого німотно-таємничим сріблястим.

Розділ двадцять третій

1

23 червня 1977 року Чак прощався зі школою. Джонні, що вбрався з цієї нагоди в свій найкращий костюм, сидів у задушній залі разом із Роджером та Шеллі Четсвортами й дивився, як йому, сорок третьому за списком, вручають атестат. Шеллі пустила сльозу.

Потім відзначали цю подію на лужку в садибі Четсвортів. День був гарячий і паркий. На заході копичилися важкі, багристо-череваті грозові хмари. Вони помалу повзли понад обрієм, але насуватися начебто не збирались. Розчервонілий після трьох «шприців» Чак підійшов до Джонні разом зі своєю подружкою Патті Стрейчен і показав випускний подарунок батьків — найновіший годинник «Пульсар».

— Я казав їм, що хочу робота, але вони не спромоглися, — мовив він.

Джонні засміявся. Вони ще трохи погомоніли, а тоді Чак рішуче, мало не грубувато випалив:

— Я хочу подякувати вам, Джонні. Коли б не ви, не бачити б мені сьогодні ніякого атестата.

— Ні, це не так, — заперечив Джонні. Його занепокоїло те, що Чак ладен був заплакати. — Добре зерно завжди проросте.

— От і я йому те саме кажу, — докинула Чакова дівчина.

За її окулярами ховалася до пори холоднувата вишукана врода.

— Може, — сказав Чак. — Може, й так. — Але я однаково знаю, хто стоїть за моїм атестатом. Дякую, дякую, дякую. — Він обняв Джонні й міцно притис до себе.

Аж раптом, наче спалах, сяйнула чітка, напрочуд виразна картина, що змусила Джонні схопитись рукою за голову, ніби Чак не обняв його, а вдарив. Ця картина закарбувалась у свідомості, немов відбиток з друкарського кліше.

— Ні, — мовив він. — Немає виходу. Не йдіть туди, ні ти, ні вона.

Чак розгублено відступив. Він також відчув щось. Щось холодне, темне й незбагненне. У нього враз пропало будь-яке бажання доторкатися до Джонні, в ту мить він волів більш ніколи до нього не доторкатись. Так наче раптом відчув, як воно лежати живому в труні, коли над тобою прибивають віко.

— Джонні… — мовив він і затнувся. — Що… що це…

До них саме підходив Роджер зі склянками в руках, та тепер вражено спинився. Джонні дивився через Чакове плече на далекі грозові хмари. Очі його були відчужені й затуманені.

— Вам не можна туди, — сказав він. — Там немає грозовідводів.

— Джонні… — Чак злякано подивився на батька. — Щось із ним таке… напад, чи що.

— Блискавка, — голосно сповістив Джонні. Люди почали обертатися до нього. Він простер руки. — Спалах вогню. Коротке замикання в стіні. Двері… тиснява, не вийти… Горять люди… пахне смажениною…

— Що це він каже? — зойкнула Чакова дівчина. Гомін голосів довкола завмер. Усі стояли з тарілками та склянками в руках і дивилися на Джонні.

Роджер ступив уперед.

— Джоне! Джонні! Що з вами? Отямтеся! — Він клацнув пальцями перед затуманеними очима Джонні. На заході зарокотав грім, наче там перемовлялися велетні, граючи в карти. — Що сталося?

Голос Джонні звучав виразно й досить гучно, його чули всі п’ятдесят з чимось чоловік, що зібралися на лужку: бізнесмени з дружинами, вчителі з дружинами, даремські знайомі з високих верств.

— Сьогодні ввечері не пускайте сина з дому, а то він згорить разом з усіма іншими. Буде пожежа, страшна пожежа. Не пускайте його до «Кеті». Туди вдарить блискавка, і, поки приїде перша пожежна машина, все згорить дощенту. Загориться електропроводка. У дверях знайдуть обвуглені тіла, впізнати їх можна буде тільки з коронок і пломб у зубах. Це… це…

Раптом Патті Стрейчен закричала, сягнула рукою до рота й упустила додолу склянку. Кубики льоду розсипалися по траві, виблискуючи, мов неприродно великі діаманти. Якусь мить дівчина ще стояла, хитаючись у своїй пишній і світлій святковій сукні, а тоді повалилася непритомна, і її мати кинулась на допомогу, крикнувши на ходу до Джонні:

— Та що це на вас найшло? Бога ради, що на вас найшло?

Чак не відводив погляду від Джонні. Обличчя хлопця було біле як крейда.

Очі Джонні почали прояснюватись. Він обернувся до людей, що вражено дивились на нього.

— Перепрошую, — пробурмотів він.

Мати Патті стояла навколішки біля дочки, підвівши їй голову й легенько поплескуючи по щоках. Дівчина заворушилась і застогнала.

— Джонні… — прошепотів Чак і, не чекаючи відповіді, подався до Патті.

На лужку за будинком Четсвортів запала глибока тиша. Всі дивилися на нього, на Джонні. Знову з ним таке сталося, і знову всі витріщаються на нього. Так само, як оті медсестри в лікарні. І як репортери. Справжнісінькі тобі сороки на телефонних дротах. Стоять, забувши про свої склянки й тарілки з картопляним салатом у руках, і лупають очима так, ніби він розстебнув перед ними штани.

Йому захотілось утекти, десь сховатися. До горла підступала нудота.

— Джонні, — мовив Роджер і обняв його рукою, — ходімо звідси. Не треба вам тут стояти…

Десь далеко загуркотів грім.

— Що таке «Кеті»? — різко спитав Джонні, намагаючись вивільнити плечі з-під Роджерової руки. — Це не чиєсь житло, бо там є таблички з написом «Вихід». — Що це таке? Де воно?

— Та заберіть же його звідси! — мало не заверещала мати Патті. — Він знов доведе її до млості!

— Ходімо, Джонні.

— Та я ж…

— Ходімо.

Джонні дав повести себе до котеджу. Звуки їхньої ходи по всипаній жорствою доріжці здавалися дуже гучними. Більш ніщо не порушувало тиші. Тільки коли вони дійшли до басейну, позаду стало чути збуджене перешіптування.

— Де воно, те «Кеті»? — знову спитав Джонні.

— Як же ви не знаєте? — озвався Роджер. — Усе інше вам начебто відомо. Ви так налякали бідолашну Патті, що вона аж зомліла.

— Я не бачу де. Воно