Кейт Мосс - Гробниця

Готель іще не встиг як слід звестися на ноги, коли банк почав вимагати повернення кредиту. Але Джуліан і далі брав гроші з каси, сподіваючись, як азартний гравець, що незабаром знайде те, що шукає, і скарби покриють усі витрати.

Він залпом осушив склянку.

Це лише справа часу.

Брат сам винний. Сеймурові слід було виявити трохи терплячості. Слід було повірити йому. І не втручатись. Усе ось-ось мало скластися.

І покрити всі витрати.

Кивнувши сам до себе, наче підтверджуючи власні думки, Джуліан клацнув запальничкою. Підкуривши цигарку, він зробив глибоку затяжку. Джуліан побував у комісаріаті поліції в Куїзі відразу ж після того, як звідти поїхав Хол. Там йому сказали, що було б краще, якби хлопець припинив набридати їм своїми розпитуваннями. Джуліан пообіцяв побесідувати з ним і запросив комісара обговорити це питання за чарчиною наступного тижня.

Він потягнувся за пляшкою й налив собі ще порцію. Потім подумки повернувся до розмови в барі. Він майже не приховував мети своєї розмови, навмисне поводився нетактовно, однак саме це, зрештою, і допомогло вивести американку на чисту воду. Вона явно не хотіла розмовляти про карти Таро. Не дурепа. Та ще й приваблива.

Що? Що вона знає?

До нього дійшло, що звук, який він раптом почув, був звуком його пальців, котрі нервово забарабанили по столу. Джуліан глянув на свою руку так, наче вона була чиєюсь іншою, і ледве вгамував її.

У шухляді його столу лежала угода про передачу права власності. Її лишилося тільки підписати й засвідчити в нотаріуса в Есперазі. А хлопець не йолоп. Не хоче залишатись у Домен де ля Кад. Розуміє, що вони вдвох не спрацюються, як не спрацювалися вони із Сеймуром. Джуліан навмисне витримав належний інтервал перед тим, як поговорити з Холом про його подальші плани. «Це не моя провина», — сказав він. Язик його трохи заплітався.

Треба ще раз поговорити з цією американкою. Вона напевне щось знає про оригінальну бусківську колоду, інакше чому б сюди приїздила? Її присутність не має ніякого стосунку ні до нещасного випадку з Сеймуром, ні до його надміру емоційного племінника, ні до фінансового стану готелю — тепер це вже абсолютно зрозуміло. Вона тут із тієї самої причини, що й він. Проте він не допустить, щоб якась американська сучка скористалася плодами його тяжкої праці!

Він глянув на потемнілий ліс. Настала ніч. Джуліан простяг руку, увімкнув лампу — і дико заверещав.

Позаду нього стояв його брат Сеймур. Його мертвотно-бліде воскове обличчя було таким самим, яким Джуліан бачив його в морзі: зморшкувате, з подряпинами та шрамами після катастрофи, очі налиті кров’ю.

Він підскочив з крісла, і воно гепнулося спинкою на підлогу. Склянка з-під віскі перекинулась і покотилася по столу.

Джуліан різко обернувся.

— Ти чого сюди припхався, ти…

Проте позаду нікого не було.

Він тупо уставився перед собою, а потім став хутко озиратися по всіх кутках, знову глянув у вікно — і, нарешті, второпав. То було його власне бліде відображення в темному склі. То були його очі, а не братові.

Джуліан полегшено зітхнув.

Його брат помер. Він точно це знав. Бо сам підлив йому в спиртне снодійний засіб — руфенол. Сам підігнав авто до містка біля Рен-ле-Бена, сам заледве ввіпхав Сеймура за кермо. А потім зняв ручник. І дивився, як машина падає в річку. «Ти сам змусив мене до цього», — промимрив він.

Джуліан підняв очі на вікно й кліпнув. Нікого.

Він знову полегшено зітхнув — довго й стомлено, потім нахилився й підняв крісло. Якусь мить він постояв, тримаючись за його спинку та схиливши голову, відчуваючи, як між лопатками стікають краплини холодного поту.

Потім опанував себе, відчув потребу в порції нікотину, щоб заспокоїти нерви, і потягнувся за пачкою сигарет. Підкуривши, зиркнув у вікно на обриси темного лісу.

Оригінальні карти були десь там, він достеменно знав це. «Наступного разу, — пробурмотів він, — наступного разу в мене все вийде». Джуліан був за крок до успіху. Він це відчував.

Розлите віскі добулося до краю столу й почало повільно крапати на килим.

РОЗДІЛ 65

— Ну, а тепер — валяй, розповідай, — сказала Мередіт. — Розкажи мені, що там сталося.

Хол сперся ліктями на стіл.

— Якщо коротко, то вони не бачать підстав розпочинати нове розслідування. Їх цілком задовольняє висновок попереднього.

— Який… — м’яко підштовхнула його Мередіт.

— Який полягає в тому, що то була смерть унаслідок нещасного випадку. Що татко був п’яний, — напрямки сказав Хол. — Що він не впорався з керуванням — і автомобіль злетів з мосту в річку Зальц. Токсикологу своєму звіті стверджує, що доза спиртного втричі перевищувала норму.

Вони сиділи в одній із ніш із вікном. Було ще досить рано, ресторан стояв майже порожній, і вони могли розмовляти, не боячись, що їх хтось підслухає. Мередіт потягнулася через стіл, укритий білою лляною скатертиною, і взяла Хола за руку.

— Виявилося, що там таки був свідок. Англійка, місцева мешканка, така собі доктор Шейла О’Доннел.

— Це може стати в пригоді, еге ж? Вона бачила сам інцидент?

Хол помотав головою.

— У тім-то й проблема. Якщо вірити матеріалам справи, вона чула тільки вищання шин, і все. Проте нічого не бачила.

— Вона повідомила про це поліцію?

— Не відразу. Якщо вірити комісарові, багато хто з водіїв перевищує швидкість на тому повороті й потім гальмує. Тож тільки наступного ранку, побачивши швидку допомогу та поліцію, що діставали авто з річки, ця жінка второпала, що сталося. — Хол помовчав. — Мені хотілось би з нею поговорити. Може, вона ще щось пригадає.

— А хіба вона не все розповіла поліції?

— У мене склалося таке враження, що вони не визнали її за надійного свідка.

— Як це?

— Та вони особливо не розводились, але натякнули, що жінка була напідпитку. До того ж на дорозі не було слідів від коліс, тому в поліції засумнівалися, що вона взагалі щось могла чути. Принаймні, так мені сказали в поліції. — Хол зробив паузу. — Її адресу мені давати не схотіли, та я все одно виписав її номер з матеріалів справи. Я навіть… — він трохи завагався. — Я навіть домовився з нею зустрітися.

— А чи варто це було робити? — спитала Мередіт. — Якщо поліція вважає, що ти втручаєшся в їхню роботу, то, можливо, вони не допомагатимуть тобі, а заважатимуть?

— Я їм уже набрид, — сказав Хол із гнівом у голосі, — але, правду кажучи, у мене таке враження, що я товчусь головою в цегляну стіну. Мені вже байдуже. Кілька тижнів