Invisibility mask - Похибка другого типу, Invisibility mask

40. Луїза

Лео

Моя дружина вирішила, що народжувати природним шляхом, без епідуральної анестезії — це найкраще рішення.

Чи я мало не збожеволів під час пологів? Без сумнівів. Арі каже, що наші діти роблять мене надто м’яким і, можливо, трішки божевільним. Але чути її крики… Це було так, ніби мене розривали на частини. Краще б уже справді різали — бодай біль мав би форму. А не цей безпорадний жах у грудях, коли нічим не можеш допомогти, окрім як тримати її за руку.

Але бачити Арі, коли вона тримає нашу маленьку крихітку на руках — це момент, який неможливо описати словами. Я просто дивився. І не дихав.

Луїза.

Я мав обрати ім’я. Запропонував Елуїза — звучало красиво, ніжно, з відтінком чогось чарівного. Але Арі, мій Янгол, усміхнулась і сказала:
«Луїза буде кращим. Ім’я має починатись на ту ж букву, що й твоє. Щоб вона завжди пам’ятала, ким була для тебе з самого початку.»

І як я міг заперечити?

Ми лише два дні, як повернулися додому в повному складі. Дім ніби став іншим — тишею між плачем, запахом молока, несміливими кроками й пошепки сказаними словами. Арі намагається не показувати, як втомилась. Але я бачу.

Даміан не відходить ні на крок ані від неї, ані від Луїзи. Він офіційно «працює» в їхній охоронній службі. Прийняв це завдання з усією серйозністю семирічного серця.

Вчора він зробив табличку на двері спальні:
«Вхід лише з дозволу старшого брата»
А сьогодні цілий день носив на шиї пластиковий бейдж, на якому сам фломастером написав: «Охоронець Мами і Сестри. Важливий.»

— Вона така крихітна… і постійно плаче… — шепоче мій син, коли я вкладаю його в ліжко.

— Ти теж не давав нам з мамою спати, моє маленьке чортенятко, — усміхаюсь, поправляючи ковдру на його плечах.

— Неправда… — бурмоче він, вже напівсонний, позіхаючи.

— Добраніч, синку, — я тихо нахиляюсь, цілуючи його в лоб, і ловлю себе на думці, як стрімко він росте. Ще вчора був у пелюшках, а сьогодні вже охоронець.

— Добраніч…

Я вимикаю нічник із динозавром, що кидає м’яке світло на стелю, і обережно зачиняю за собою двері. Коли заходжу до спальні, Арі сидить у ліжку, притискаючи до грудей нашу маленьку донечку. Її силует м’яко освітлює тепле світло бра, що горить біля узголів’я. Її очі трохи втомлені, але спокійні.

Ця картина — тиха, майже священна. Мама і донька. Частина мого серця, яка живе поза моїм тілом.

— Вона зголодніла… — шепоче Арі, навіть не дивлячись на мене. В її голосі — спокій і трішки втомленої ніжності.

Я сідаю поруч, обережно, щоб не потривожити цю крихку гармонію.

— Даміан вже спить. Відключився миттєво. Схоже, сьогоднішній день вартував йому багато сил.

Арі усміхається, не відриваючи погляду від донечки. Луїза спокійно смокче, маленькою ручкою стискаючи краєчок маминої майки.

— Я досі не вірю, що вона тут… — каже Арі після довгої паузи. — І що я змогла.

Я знаю, про що вона говорить. Як боліло тоді, з Дамом. Як вона тримала в собі провину, яку ніхто ніколи не мав права на неї покладати.

— Ти дала нам найбільший з усіх подарунків, які існують. Двічі, Арі. Я не знаю, як ще можна сильніше любити когось, — я нахиляюсь, вкриваючи поцілунком її плече. — Ти неймовірна.

— Я дуже тебе люблю… але мені трохи ніяково, коли ти спостерігаєш, як я це роблю… — її голос тихий, трошки збентежений, і саме це зворушує мене найбільше.

Я ледве стримую сміх — не з неї, а від цієї чистої, наївної щирості, яка в ній живе, навіть після всього.

— Янголе, — кажу я, спираючись ліктем об подушку і нахиляючись до неї ближче, — я бачив твої груди безліч разів, і твої соски були в моєму роті таку ж саму кількість разів.

— Лео… — вона обурено дивиться на мене, очі розширюються, губи тремтять від зусилля не усміхнутись. Це не злість — це гра. Ми обидва це знаємо.

Я простягаю руку і повільно торкаюся її плеча, ковзаю вниз, вздовж лінії руки, так, ніби пишу на її шкірі вірші.

— Ще одна безсонна ніч? — запитала моя дружина, вкладаючи Луїзу в колиску. Її голос був сонний, але ніжний.

— Думаю, наші діти просто змовились між собою, — я посміхнувся, притягуючи її до себе.

Арі лягла поруч і заснула майже миттєво, навіть не встигнувши закрити очі до кінця. Її тіло, втомлене, але таке рідне, притислось до мого боку. Я провів рукою по її спині, думаючи про те, що найближчий рік буде… м’яко кажучи, цікавим.

За ніч ми прокидались разів п’ять. Луїза то плакала, то шукала груди, то просто хотіла, щоб її тримали. Маленьке, ніжне створіння — з безмежною владою над усім нашим світом.

О сьомій я прокинувся знову. Черговий приступ плачу. Я підняв Луїзу на руки й почав тихенько гойдати її, шепочучи щось заспокійливе. Її крихітні пальчики вчепились у мою футболку, а дихання поступово вирівнялось.

Арі підвелась і принесла пляшечку з молоком, на ходу поправляючи волосся.

— Іди спати, Янголе, — прошепотів я, беручи пляшечку з її рук. — Я впораюсь.

Вона глянула на мене з тією вдячністю, що не потребує слів. Просто кивнула і знову зникла під ковдрою, майже одразу поринувши у сон.

Я сидів у кріслі, тримаючи доньку, що нарешті почала дрімати знову, коли тихенько відчинилися двері спальні.

На порозі стояв Даміан — скуйовджене волосся, у піжамі з динозаврами. За ним увійшов Оскар. Пес виглядав так само сонним і трішки ображеним, що його змусили вставати так рано.

— Мама ще спить? — пробурмотів Даміан, протираючи оченята тильною стороною руки.

Я не здивувався його появі. Він завжди приходив зранку за своїми обіймами — це був їхній з Арі особливий ритуал. Їхній простір, у який я намагався не втручатись, бо знав, наскільки це важливо для них обох.

— Так, спить. Але ти можеш лягти поруч… Тільки не розбуди її, добре?

Дам серйозно кивнув і обережно забрався під ковдру, як маленький таємний агент, що отримав важливе завдання. Він влаштувався поруч із мамою, обережно торкаючись її руки. Арі ледь поворухнулась, і я побачив, як її пальці несвідомо ковзнули по волоссю Дама. Навіть уві сні вона знала, що він поруч. І це було… дивом.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍