Стефан Цвейг - Марія Антуанетта

урядовців, не зважилась прилюдно судити цих спільників, то натомість поклала собі бути суворішою й відібрати у сміливої жінки, котра, не опускаючи рук, упертим нескореним серцем невпинно поривалася на волю, можливість таких спроб. Підозрілих комісарів, насамперед Тулана й Лепітра, поскидали з посад і стерегли Марію Антуанетту, мов злочинницю. Вночі об одинадцятій до Марії Антуанетти й пані Єлизавети, котрі, ні про що й не здогадуючись, давно вже полягали спати, ввалювавсь Ебер, найнахабніший член Комуни, й «уволю», скільки йому заманеться, користався наказом Комуни робити обшук у жінок і в покоях. До четвертої години ранку переривали кожну кімнату, шафу і шухляду, перекидали одяг.

Все ж наслідки цих обшуків були жалюгідно мізерні: червона шкіряна сумка для листів із кількома непотрібними адресами, порожня коробка з-під олівців, шматок сургучу, дві мініатюри й інші пам’ятки, старий капелюх Людовіка XVI. Проте обшуків не припиняли, хоча здобутки були чимраз нікчемніші. Щоб не наражати на зайву небезпеку своїх друзів і помічників, Марія Антуанетта протягом усієї революції незмінно палила кожного папірця, й цього разу не зоставивши тим нишпоркам найменшої приключки для звинувачень. Розлютившись, що не можуть піймати незламну войовницю на жодному очевидному переступі, й уважаючи, ніби вона не полишає своїх потаємних зусиль, Комуна вирішила вразити жінку в найболючіше місце й ударити по її материнських почуттях. Цього разу вкололи в самісіньке серце. Першого липня, через кілька днів після викриття змови, Комітет Громад­ського Порятунку за дорученням Комуни ухвалив, що юного дофіна, Луї Капета, треба відділити від матері, не давати йому спілкуватись із нею й перевести в покій, який у Тамплі стерегтимуть щонайпильніше, або, ясніше й безжальніше, відібрати його від матері. Вибір вихователя зоставила за собою Комуна і призначила, очевидно, в подяку за його пильність, шевця Симона, найбільш надійного і незламного санкюлота, байдужого до грошей і всяких почуттів та сентиментів. Звичайна людина з народу, простий і грубий пролетар, Симон аж ніяк не був безпросипним п’яницею і звірячим катюгою, як прибрехали роялісти, — та все ж скільки ненависті в цім виборі! Адже цей ніби вихователь, мабуть, не читав у житті жодної книжки, він і близько не знав, як показує єдиний його лист, навіть головніших правил орфографії: він був правдивий санкюлот, а 1793 року цих здібностей уважалося досить для будь-якої служби. За півроку духовний рівень революції круто скотився донизу, адже півроку тому вихователем спадкоємця французького трону Національні Збори збиралися поставити видатного і шляхетного Кондорсе, автора «Progrès de l’esprit humain»[162]. І який же страхітливий перехід до шевця Симона! Але, відколи з’явились комітет пильнування й ґільйотина, з трьох слів «свобода, рівність, братерство» поняття «свобода» і «братерство» втратили свою вартість не менш ніж асигнації, і в останню фазу революції, коли запанували радикалізм і насильство, зосталася тільки ідея рівності, або, радше, насильницького рівняння. Цілком свідомо проголошувався намір не робити з дофіна культурної і освіченої людини, а згнітити його дух серед найнижчих, найтемніших народних верств. Він повинен був забути, якого він роду, — і тоді б решта швидше забула про нього.

Марія Антуанетта навіть не здогадувалась про ухвалу Конвенту позбавити дитя материнської опіки, коли раптом о пів на десяту вечора в браму Тамплю постукали шість делегатів Комуни. Нелюдські приголомшливі несподіванки були в Ебера улюбленим методом покарань. Його інспекції були мов раптові наскоки, відбувалися пізно вночі й без ніякого попередження. Дитина давно вже була в ліжку, королева й пані Єлизавета ще не спали. Муніципальні радники вступили до кімнати, королева сторожко підвелася: кожен нічний візит — це нові приниження, ще одна лиха вістка. Цього разу навіть члени Комуни немов зніяковіли. Майже всі вони мають дітей, і для них це важка повинність: сказати матері, мовляв, Комітет Громадського Порятунку без ніякого права й будь-яких очевидних підстав наказав негайно відібрати в неї дитину, навіки передати в чужі руки її єдиного сина.

Про те, що відбулося тієї ночі між урядовцями Комуни і бідолашною матір’ю, ми знаємо тільки з украй ненадійних спогадів єдиного свідка — доньки Марії Антуанетти. Чи справді, як каже майбутня герцогиня Анґулемська, Марія Антуанетта зі слізьми на очах благала урядовців, котрі все ж тільки виконували свій службовий обов’язок, полишити їй дитину? Чи справді вона кричала, нехай ліпше заб’ють її саму, ніж відбиратимуть сина? Чи правда, ніби службовці (це, швидше, вигадка, такого наказу в них не було) погрожували вбити сина й малу принцесу, якщо вона опиратиметься далі, і врешті після кількагодинної запеклої боротьби ґвалтом відібрали й потягли дитину, що не тямилась від крику й ридань? В офіційному звіті про це нічого немає, комісари, безперечно, прикрасивши сцену, повідомляють таке: «Під час відокремлення виявлялись усі почуття, яких можна сподіватись у такій ситуації. Народні представники виявляли милосердя, а водночас виконували свій суворий обов’язок». Одна оповідь суперечить іншій, партія — другій партії, а де мовить партія, там рідко говориться правда. Та в одному не можна сумніватись: ця ґвалтовна й без по­треби жорстока розлука з сином, мабуть, була найважчою миттю в житті Марії Антуанетти. Мати найдужче любила цю пу­стотливу й зарано дозрілу дитину; тільки жвавий, невтомний язичок і невпинний потік запитань цього білявого хлопчика, якого вона прагнула виховати королем, робили для неї ще стерпним самотнє животіння у вежі. Безперечно, він був їй ближче до серця, ніж дочка — на вдачу буркітлива, понура й неприязна, ледача розумом і нікчема в усьому. Їй не можна було дати стільки ніжності, котра завжди променіла в серці, як тому гарненькому, тендітному й на диво кмітливому хлопчикові, якого з безглуздою ненавистю й брутальністю відбирають у неї навіки. Дарма що дофін і надалі мав жити в Тамплі всього за кілька метрів від вежі Марії Антуанетти, непрощенний формалізм Комуни забороняв матері сказати дитині хоч слово; навіть коли син захворів, їй не дозволяли провідати його, мов зачумленій, не давали його бачити. Вона навіть не мала змоги — ще одна безглузда жорстокість — розмовляти з його химерним вихователем, шевцем Симоном, вона не чула жодної вістки про сина; німа й безпорадна, мати мусить катуватися, знаючи, що син поряд, і не можучи його пригорнути, маючи з ним лиш один зв’язок, що ніякий декрет не заборонить, — чуттям і думкою.

Нарешті — мала й недостатня втіха! — Марія Антуанетта відкрила, що на третьому поверсі вежі з одного крихітного віконця на сходах видно частину подвір’я, де іноді грається дофін. І відтоді стражденна жінка, колишня королева цілої держави, безліч разів годинами марно чекала перед віконцем (варта була