Олександр Аркадійович Сидоренко - Хеві Метал, Олександр Аркадійович Сидоренко

під’їзди, а за нею вже щось двоповерхове, магазин чи щось муніципальне, а далі дорога — її видно, а там машини, в яких люди слухають радіо, підспівують маркетологам і не знають, що треба різко крутонути кермо й перекрити шлях постаті, яка тікає від янголів. 

Чувак рипнувся було праворуч, та потім передумав і забіг за будинок. Все! Ні, не все. Там же ліс! Той самий ліс, в якому він скоїв щось страшне й тепер повертається! І ще… там… Стьопа. 

Ваня вкусив себе за губу, трохи пригальмував, зриваючи кросівки з ніг (правий, падло таке, ніяк не хотів полишати зіркову ногу) й додав ходу. Так, додав — він біг, як Надаль з Федерером вздовж задньої лінії, ці хлопці колись вразили його в саме серце, а тепер він удавав кумирів дитинства, пружиною відштовхуючись старими мокрими шкарпетками від землі. Ну, або йому так здавалося. 

Ваня повернув за ріг і наштовхнувся на стару жінку, яка стояла спиною до нього й дивилася услід втікачу, який вже добігав до крайніх вікон. Біля ноги вона тримала авоську. Саме цю жінку Ваня просив приглянути за Стьопою! Та що ж таке!!! 

Уникнути зіткнення на такій швидкості було неможливо, тому Ваня просто штовхнув руками бабусю вправо і проскочив між нею та стіною. Старенька заволала і впала, та зупинятися, перепрошувати й роздивлятися не було змоги — Ваня випростався й за кілька кроків вискочив на відкриту місцину. 

До чувака було десь метрів двадцять, він забирав лівіше, бо праворуч була зупинка, де стояло кілька людей. А зліва — Стьопа! Стьопа, розумничок, стояв там, де тато йому й наказав! Тільки де та бабуся, яку він просив приглянути за дитиною? Це ж її він щойно штовхнув? 

 

Вони поверталися до малого, просто оббігши дев’ятиповерхівку, втікач мчав діагоналлю від рогу будинку до лісу, за метрів п’ятнадцять він вибіжить зі світла й сховається у темряві. А Стьопа! Краще б неслухняний хлопчик побіг за татом, там його б, напевне, надибав невідомий янгол з фарами, такі завжди прихистять дитину! 

Малий придивився до бігунів, впізнав Ваню, підійняв руки догори й вирушив їм назустріч. Ну, звичайно, він злякався, коли залишився сам, а недалеко — темний ліс, та ще й долинають страшні крики невідомих дорослих людей, яких йому завжди наказували оминати. А тут тато раптом повертається! 

Ваня вивернув нижню губу, і вона звисала ледь не до підборіддя. Вискочив на тротуар, відіграв у цілі кілька метрів і… Він вже не міг бігти. Але ж траєкторія втікача могла перетнутися з маршрутом сина! Вони могли розминутися, бо одному — в ліс, а іншому — до тата! Та могли й зустрітися. 

І тоді Ваня скривив лице у страшній гримасі й закричав: 

— Стояяяяять!!! 

Це був справжній гроулінг, справжній дисторшн, у своєму найвдалішому дублі фінального «Дякую» на концертах Ванін голос не мав такої міці. Чак Біллі, Джордж Фішер і навіть Кріс Барнс виписали б респекти, почувши цей рик, в якому сконцентрувалась уся ненависть, вся невдача, вся коротка історія злету і зальоту. І вся нероздана любов теж. 

Чувак не міг не озирнутися — що ж це за лісове чудовисько його наздоганяє? Утікач кинув погляд через плече й побачив якогось худорлявого вікінга у шкіряних штанцях, який смішно мотиляв руками під час бігу. І цього вистачило — старші над янголами цієї миті послали під ногу яму, яку ховала велика калюжа. Чоловік спіткнувся й впав, долетівши до середини дороги, — до лісу йому лишалося вже кілька метрів. Він вдарився коліном об асфальт, підскочив, наче гумовий, шапка налізла йому на очі, й він на бігу поправив її, намагаючись роздивитися — де саме та рятівна темрява, й тут Гуллівер врізався в нього і повалив на землю. 

Ваня ще не міг вдихнути після крику, в очах усе пливло, але він навалився на ворога вагою усього свого тіла, розпластався зверху й вкусив за те, що опинилося навпроти його зубів. Одне ікло провалилося вглиб рота. Чувак заверещав, як свиня, яку ріжуть напередодні базару, а Ваня виплюнув кров із зубом і нарешті зумів хапнути ротом повітря. 

* 

Малий підбіг першим. Потім якийсь чоловік, потім ще один — утікача почали буцати ногами, відкинувши Ваню вбік. «Бля, не вбийте його там», — ревниво сказав Ваня й почав блювати у калюжу. Переляканий Стьопа сів поруч і притиснувся до тата. «Встань, бо замерзнеш», — хотів сказати Ваня, але не вийшло, бо знову почав блювати, обійнявши сина. Гуллівер ригав ацетоном і думав: «Все, тепер він мене вже не забуде, таке забути неможливо». І радів — хай тіло нарешті виверне з себе всі шлаки. 

* 

Мусора приїхали не так швидко, як у телешоу. Вже прибігли якісь жінки й вимагали ножа, аби закінчити справу. Вже під’їхав якийсь дідусь на старому «черокі», скрутив утікачу руки та ноги ізострічкою, відігнав найшаленіших погрозою стріляти, а потім всадив Ваню і Стьопу на передні крісла джипа, бо вони з підігрівом. 

Людей зібралася повна вулиця — маршрутки об’їжджали натовп по тротуару, бо в них розклад. І де всі ці небайдужі люди вешталися, коли були так необхідні? Ваня все хотів спитати в дідуся, чи це він світив фарами у дворі, але той взяв на себе функції МС й керував вечіркою, аж поки не заблимали червоно-сині вогні, а голос із гучномовця не наказав усім терміново відійти на узбіччя. 

Люди незадоволено огризалися, але потрохи звільняли проїжджу частину. Одна швидка зупинилася поруч, друга поїхала далі — біля «черокі» припаркувалися одразу три патрульні тачки, й людей у формі раптом стало забагато. Гуллівер примружив було очі, аж тут до нього у вікно постукав офіцер у красивому вигнутому кашкеті, а поруч із ним якась бабуся почала хитатися, вказуючи пальцем на Ваню. 

«Мабуть, показує, хто саме впіймав маньяка», — вирішив Гуллівер, спробував усміхнутися і помахати правою рукою. 

Двері різко відчинилися, й поліціянт витяг його з теплого салону. «Е?!» — не зрозумів гумору Ваня й знову опинився на асфальті. «Цей?» — уточнив чоловічий голос, а жіночий почав розповідати, що так, цей — біг, напав, ледь не вбив. 

«Е?!» — Бронзовий Голос спробував підвестися, але його знову притисли до остогидлого дорожнього покриття. «От захочеш померти — і помреш», — здивувався він, аж тут почувся голос власника «черокі»: 

— Шо ви дєлаєте? Ето нє он! 

— А хто тада он? — спитав перший голос, і Ваню нарешті розвернули обличчям догори. 

Над ним стояв офіцер у кашкеті, бабка, дід-джиповод та ще купа людей у формі. 

— Ваш — отам, — вказав дід. — Я єго прімотал, шоб не утік. 

Офіцер зняв кашкет, провів рукою по сивому волоссю та здивовано сказав комусь через плече: 

— Льоша, разбєрітєсь там, — і кілька голів у чорних бейсболках