Костянтин Шелест - Максим Темний. Набуття , Костянтин Шелест

 У кутку, між стелажем і стіною був окремий вузький, але глибокий металевий ящик... Ні-ні-ні... цього не може бути... так просто не буває. Невже збройовий ящик? Тут? У гаражі? До його замка якраз і підходив єдиний ключ зі зв’язки Петровича, що не знадобився досі. Довгий і бородатий. Відкривши скриню, Макс вийняв звідти розібраний арбалет з пакуванням стріл, дрібнокаліберну гвинтівку ТОЗ-16 з оптичним прицілом, під набій 22LR, далекомір, карабін Сайга, кілька ножів різного виду і призначення. Весь верх ящика займали патронні коробки. Однак дивні захоплення були у людини... арбалет і карабін?

Злегка отетерілий від побаченого, Макс закрив ящик, опустив імпровізовані ролети, вимкнув світло і вийшов у перший гараж. Там він прилаштувався за столом на кривуватому стільці і розгорнув свій обід. Сьогодні в нього був із собою термос, тому обід був удвічі приємнішим. Щоправда час був аж надто пізній – п’ята година вечора, але так навіть смачніше. За дві години він обіцяв бути в Тетяни. Не прийти було не можна – вона по-справжньому образиться. Не те щоб він не хотів до неї йти... Але якось важко уявляв собі своє місце в її житті і це бентежило. Ех, була-не була... начебто як Вітя її схожий на нормального, думатимемо, що раз досі поганих думок йому в голову не спало, то й далі їх не буде. Ну й треба розставляти крапки в незрозумілих ситуаціях, краще знати, ніж не знати. Так, філософствуючи і попиваючи чай із термоса, він обмірковував свої надбання. «Пощастило просто казково. Аж не віриться. Перше – це машина. По суті вона вже зроблена так, як він і хотів. Є деякі надмірності, але це зайве, якби він за них платив, а якщо вже є – то нехай будуть. Гараж – це два. Величезна площа, плюс усе, що в гаражі – це ж просто скарби. Тут є одне але... Електрика, інструмент – це все чудово... щось йому знадобиться в Домі... Але щось і ні. Навряд чи він там буде серйозно слюсарити. Ось циркулярка – реально корисна, дошки розпускати – мила річ, ... а навіщо? розпускати дерево на дошки для сараю, в якому зберігатиметься верстат для виробництва цих досок? Та й циркулярка... там же потужність неабияка... чи вистачить генератора, щоб її обслуговувати? Ну, ок, це все можна перевірити. Не вистачить потужності – буду думати щось інше. І потім – усе це тут зберігалося довго... нехай ще лежить. Викинути завжди встигну, а продавати – навіщо? За копійки як металобрухт? Нехай собі лежить. Знадобиться місце вільне – тоді й вирішимо. Те саме і з дошками. Вивезти їх звідси туди, в ліс? Дуб точно ні – сарайчик побудувати можна з чогось простішого і дешевшого... Модрина стала б у пригоді, але як везти чотирьох метрові дошки? Наймати перевезення? У ту глушину та по бездоріжжю? А якщо застрягне трейлер десь на ямах одразу ж або в поворотах, з такою-то довжиною... Та й потім – куди йому поспішати? Зима на носі. Треба для початку облаштуватися з тим, що вже є, перезимувати, все продумати і потім робити, завозячи лише ті матеріали, які треба. І нікого наймати не можна – все секретність пропаде. Ангар якийсь або сарайчик для машини треба буде зробити... знову ж таки – генератор там поставити, буржуйку для опалення і пральну машинку. Їздити в місто, щоб випрати штани – верх марнотратства. Так... марнотратство... Грошей у нього тепер неабияк. Якщо продати Беніну квартиру і той гелендваген, то буде понад півмільйона зелені... А якщо ще й дерево продати, то, напевно, три чверті лимона буде. За його зарплати в півтори тисячі зелених, це більше, ніж на шістдесят років... Звісно, не все так райдужно, щось розтратиться, але він же не сидітиме склавши руки – щось і заробить ще. Треба все ще раз продумати, купити все необхідне й облаштуватися з максимально якісним, але простим комфортом. Шкіряні крісла йому ні до чого, а ось теплі ковдри і гаряча вода в хаті – цілком непогана задумка. Так і буде.

Дістав телефон і набрав номер.

– Ань, привіт. Як твоє життя молоде? – Анька Сергєєва, бойова подруга, дівчина-сисадмін. Як він знав, вона була періодично без роботи. То діти – у її двадцять сім років їх у неї було двоє: семи і дев’яти років, то хворіють батьки, яких не стало один за одним, із чоловіком якось теж не склалося. Усе це не давало їй осісти десь надовго і всерйоз. Але, це був живчик, завжди привітна, невгамовна і найголовніше – професійно грамотна і чесна людина. Макс заглядав до неї час від часу, здійснював дружню допомогу в тих питаннях, де її жіночої сили не вистачало. Малеча його добре знала і щоразу вилазила йому на руки, а іноді й на голову.

– Твоїми молитвами, Макс... рада чути. Щось ти мене зовсім забув... Не заходиш... – голос молодої жінки став грайливим.

– Ага... до тебе зайдеш... а потім одружуйся... – це була їхня давня гра, він постійно підкочував до неї з різних боків, а вона непохитно тримала оборону і навпаки. Кожен шукав проломи в чужому захисті і, своєю чергою, нападав із несподіваними пропозиціями... Найголовніше було в тому, що ніхто з них не чекав каверзи, і тому все це було лише добродушною штовханиною. Хоча Макс і припускав, що дівчина була б не проти отримати від нього серйозну пропозицію, і намагався не перейти межі, коли в неї виникнуть занадто сильні надії. Бо вважав, що в її ситуації для неї на безриб’я і рак риба…

– Вибач, мало часу... я ось чому дзвоню... тобі робота потрібна? Чи може ти вже десь влаштувалася?

– Та де там, влаштувалася... то там ноут поправити, то вінду переставити... не стабільно і мізерно. Тож робота потрібна, дуже потрібна... А в тебе що, є пропозиції?

– Думаю, що є. Зможеш завтра о восьмій підійти до мене? поїдемо, познайомлю тебе з можливим роботодавцем. Єдина проблема для тебе – робоче місце за містом, але туди відвозять і привозять. О восьмій двадцять поїхала, приблизно о вісімнадцятій тут. У тебе вийде? Як малеча?