Марія Акулова - Заміж у покарання, Марія Акулова

– У житті буває всяке, але ти можеш не хвилюватись.

Мені хотілося б почути, що не хвилюватись можемо "ми", але на цьому вже не наполягаю.

Недовго мовчимо. Рука чоловіка незабаром переміщається на селектор коробки передач. Я зітхаю, повертаючись до нього тілом.

Поступово заспокоююсь, навіть майже дрімаю, а потім знову згадую, що у мене взагалі-то поїздка в Діснейленд! Не менше за свого чоловіка мене хвилює близька зустріч з його справжнім домом. Там також багато пальм? Хто їх поливає? А ліжко яке? Я зможу готувати на його кухні?

– Мені також дуже сподобалось. Мені подобається робити все, що ти пропонуєш.

Розмови про відверте спочатку лякали мене не менше, ніж сама відвертість, а тепер навпаки – хочеться заповнювати ними паузи. Можливо, тому що я впевнена: Айдар не обрубить, не заборонить. Він дуже відкритий та сміливий. Без комплексів.

Зараз на мої слова не відповідає, тільки куточки губ тремтять. Знаю, що думає. Навіть очі закочую, а Айдар у відповідь сміється.

Знову тягнеться до мене та цілує, але вже коротко.

Чоловік без сорому кілька разів робив мені неймовірно приємно язиком. Я відповісти тим самим ще не ризикнула. Не знаю, що саме гальмує. Але мені чомусь боязно. Боюся схибити. Боюся, що не сподобається. Відчувати себе використаною.

Тому зараз він багато про це жартує. А я веду розмови з собою.

– А що ми будемо робити? – Змінюю тему, дивлячись закохано. Айдар тисне плечима.

– У мене багато справ. Багато зустрічей. Завтра увечері захід. У неділю погуляємо. Далі ти можеш планувати сама. Я повідомлятиму, коли вільний.

Насправді я хотіла б провести разом весь тиждень. Але чудово розумію, що нити не варто, це не відпустка.

– А завдання у мене будуть?

Я не маленька, до мене давно дійшло, що серйозні «завдання» поки не світять, але хочу почуватись потрібною чоловікові, тож питаю. Він знову знизує плечима:

– Бути доброзичливою. Гарною ти будеш і так. Дотепною теж. Зацікавлених у тобі буде багато. Самі підійдуть.

– Боюся тебе зганьбити… – Напівжартома зізнаюся в реальному страху. Привертаю все ж таки увагу Айдара.

Я усміхаюся, а він ні. Ще нічого не сказав, а в мене серце вже ниє. Я боюся не тому, що він дав зрозуміти, що таке можливе. Це все ще відлуння минулого життя. Айка завжди була надто гучною, яскравою, лізла скрізь...

– Комусь ти обов'язково не сподобаєшся і тебе обісруть. Але нам похуй. У п'ятницю вже їдемо.

Його легкість і деякою мірою навіть легковажність запалюють мій погляд та посмішку. Не впевнена, що нам прямо-таки «похуй», але звучить дуже підбадьорливо.

У машині стає по-затишному тихо. Я роблю ще кілька ковтків зі стаканчика. Хочу поставити багато запитань, але боюся. Наважуюсь на одне.

Начебто безневинне, а все одно серце заходиться.

– Айдар… – Чоловік дає добро на запитання кивком. – Ти казав, що до нас приїхав на два роки...

Роблю паузу, яку Айдар не кидається відразу заповнювати. Ймовірно, це теж професійне: не починати відповідати на питання, які ще не були поставлені.

– А що ти робитимеш потім?

Свідомо не говорю «ми». Не хочу переконатися, що він не впевнений, чи будемо ми на той час.

– Якщо не сяду?

Коли він не хоче відповідати серйозно – часто жартує. Зараз також. Але такі жарти мене турбують. Куйовджуся на кріслі, цокаю язиком і хитаючи головою, нарікаю на чоловіка:

– Айдар, я ж серйозно...

– Я теж серйозно... – Одночасно вірю і не вірю. Дивимось одне одному в очі. Чоловік зморгує першим та повертається до дороги.

– Це ти саджаеш... – Раніше я не дозволяла собі вимовляти таких страшних речей. Взагалі намагалася не дуже багато думати про те, чим займається Айдар. Я б не потягнула таку відповідальність. Не знаю, як він тягне.

– Саме так. Беручи участь у розпорядженні чужими життями, потрібно бути готовим до того, що хтось так само розпорядиться твоїм.

Я ловлю себе на тому, що зовсім не готова до розмови, яку формально сама ж і почала. Хотіла дізнатися про майбутнє, Айко? Врешті, спробуй тепер не думай про те, в якому світі ви з чоловіком живете.

Всупереч власному бажанню відчуваю пригнічення. Знову пересідаю, труснувши головою. Дивлюсь у лобове.

Веду змоклими долонями по ногах.

– Айко... – Навіть на Айдара трохи злюся, але совісті вистачає не ляпнути, що не хотіла б це знати і про це думати. Він для мене розкривається. Це моя вина, що я не готова до того дорослого життя, яким живе він. Але маю. Інакше що я за дружина?

Беру себе в руки та повертаю голову. Він, на відміну від мене, не злиться. Дивиться м'яко. Трохи усміхається.

– Все, що ти можеш зробити, це не скупитися. Просить чоловік нюдси – кидай. Говорить на коліна стати – не вередуй. Знаєш, як це життя мені полегшить потім... Довгими зимовими вечорами в застінках...