Жоржі Амаду - Дона Флор та двоє її чоловіків

Але тоді це була геть інша Флор, з іншим способом життя, з іншим колом друзів, іншими потребами, іншими обов’язками. Зараз це були візити хорошого тону: зайти на горнятко чаю до знайомої, принагідно відвідати подругу або ж супроводжувати чоловіка на репетиціях оркестру та зібраннях фармацевтів. І коли дона Флор йшла в своїх світських справах вишукано причепурена, граціозно похитуючи стегнами, кумасі тільки ахали їй навздогін. Після тридцяти дона Флор трішки округлилася, й тепер це була не жінка, а золото, мов налите яблучко:

— Ох і доладна!.. — закусивши губу, шепотів сеу Вівалдо, власник похоронного бюро. — Налилася, округлилася… так і з’їв би… О, цей доктор Сироп має достойну королівську вечерю…

— А він і поводиться з нею, як із королевою, ні в чому не відмовляє, — розповідала дона Динора, яка перша побачила доктора Теодоро в кришталевій кулі, тому вважала за свій обов’язком у всьому його захищати. — Ви тільки погляньте, який красень!

Аж раптом в їхню розмову втрутилась дона Маґнолія, яка тільки нещодавно оселилася на їхній вулиці, та, що цілими днями пантрувала чоловіків зі свого вікна.

— О, я чула, він справжній чоловік… — І від кого це вона таке чула? — Та ні від кого, просто мені досить глянути, відразу все зрозуміло: практика і ще раз практика!

— Та вони взагалі як одне ціле, обоє такі щирі та милосердні… — це була дона Амелія.

— Чи ви хоч раз бачили, щоб люди так вдало одружилися? Вони просто одне для одного створені, шкода тільки, що стільки часу не могли знайтися…

— І треба ото було їй так настраждатися з першим чоловіком, з отим чудовиськом, за якого вона так необачно вийшла…

— Нічого, зате тепер більше цінуватиме доктора Теодоро… Має вже з чим порівняти…

Але дона Флор не збиралася нікого порівнювати, їй просто хотілося жити, жити так, як їй жилося зараз: гідно, тихо та спокійно, без скандалів і зневаги. Чому ж вони досі не дадуть їй спокою? Раніше жаліли, співчували її гіркій долі. Тепер возвеличують її вдалий шлюб, щастя взірцевого подружжя, та чи щиро це все?

Сусіди уважно стежили за кожним кроком дони Флор: обговорювали її вбрання, її знайомства у вищому світі, новий стиль її життя, її візити, прогулянки і навіть майбутні вибори в правління Товариства фармакологів. Особливі розмови плелися навколо аматорського оркестру. Ця пекуча тема посіла чільне місце на порядку денному пліткарів одразу ж після репетиції, що вперше відбулася в домі дони Флор.

Спершу полеміка не заходила далі інтелектуальних суперечок між доктором Івесом — шанувальником опери — та доною Жізою, яка обожнювала класичну музику. Згодом до них долучилася дона Розилда, яка саме гостювала у доньки. Драматичної нотки їхній дискусії додала історія з молоденькою Марилдою, яка витіснила інтелектуальний підтекст, додавши їхній суперечці нових барв, оця одвічна тема батьків і дітей, непорозуміння поколінь і різниці світосприйняття старого і малого (як висловились би сучасні філософи).

Дона Жіза завела гостру суперечку з доктором Івесом, який (за цілковитої підтримки дони Розилди) зараховував до класичної музики вальси, марші та романси. Для дони Жізи класичною була лише безсмертна музика Генделя, Бетговена, Баха, Брамса, Шопена і ще кількох видатних композиторів: симфонії й сонати, величні ноти яких варто було слухати лише в урочистій тиші, у виконанні великих оркестрів, під егідою відомих на весь світ диригентів. Музика для обраних слухачів, здатних осягнути і зрозуміти всю красу почутого. Вона і була тією обраною слухачкою, яка крізь призму свого категоричного бачення вважала все решту ідіотськими дурницями, а не класикою, забавкою для тих, «хто нічого не тямить у справжній класичній музиці». Слід зауважити, що таке її категоричне ставлення аж ніяк не поширювалося на народну музику, що, за словами дони Жізи, була щирим і палким виявом душі народу. Вона цінувала самби, модиньї, ліричні пісеньки та румби; частенько можна було почути, як дона Жіза, перекручуючи мову, з жахливим акцентом наспівує модну самбу. Зате вона не зносила тієї претензійної, невиразної й порожньої музики, створеної, щоб потурати фальшивим потребам міщанства, не здатного осягнути краси натхненних творінь великих композиторів. Сама ж дона Жіза просто не могла байдуже слухати їхні твори в хорошому запису, сидячи в напівтемряві у вітальні своїх німецьких друзів; у такі вечори вона неодмінно отримувала глибоку естетичну та душевну насолоду (а також чудову випивку та нові жарти).

Доктора Івеса неймовірно обурював самовпевнений тон американки. Але ж погляньте, люба вчена сеньйоро, «Риґолетто», «Севільський цирульник», «Паяци», «Ґуарані» нашого безсмертного Карлоса Ґомеса — він, до слова, народився в Кампінасі, прославляв Бразилію за кордоном і всюди зустрічав лише бурхливі оплески, — по-вашому це не мистецтво? Якщо чудові арії у виконанні баритонів, басів і сопрано — не класична музика, то що ж тоді? Може, вони з тієї ж опери, що самби румби, модиньї і танго?

Визнайте, що ви помиляєтеся, люба доно Жізо, бо — повірте — хто-хто, а я таки добре на цьому знаюся (й не лише на цьому). Підвищивши голос, він пафосно запитував: «Скажіть, коли ваша ласка, що може зрівнятися з хорошою оперетою, як от «Весела вдова», «Принцеса доларів» та «Графа Люксембурґа»?

Його безапеляційні заявки були небезпідставні, свій неперевершений музичний смак доктор сформував у студентські роки, коли поїхав з друзями в Ріо і мав неоціненну нагоду збагатитися в цій царині, відвідуючи Муніципальний театр і пройнявшись кількома операми у виконанні неаполітанської трупи. Молодий Івес був засліплений яскравими виставами, вражений музикою і голосами співаків. Так-так, дорога доно Жізо, мені пощастило їх почути не в записах, а зі сцени: і геніального Тито Скіппу, і Ґаллі Курсі, і Хесуса Ґавірію, і блискуче виконання Безанцонні в «Травіаті», «Тосці», «Мадам Баттерфляй» і «Рабі» (як, втім, і нашого Карлоса Ґомеса, люба), я був присутній на кожному фільмі за участі Яна Кєпури, Марти Еґґерт, Нельсона Едді та Джанет Мак-Дональд. Може, й ви, доно Жізо, були удостоєні такої честі?

Доктор Івес ошаленів, він наспівував уривки з найвідоміших арій і навіть продемонстрував кілька балетних кроків. Сперечатися було марно, адже він свято був переконаний, що знавців опери вищого рівня, ніж він, просто не існує…

— І це ви називаєте музикою? — здійняла руки до небес непохитна в своїх переконаннях дона Жіза. — Та музика, а надто класична музика, — це зовсім інше, сеу докторе… Йдеться про справжню, серйозну музику, високе мистецтво… А це, повірте мені, геть інше…

Дона Норма, яку призначили за своєрідного арбітра у цій суперечці, була неупереджена та обрала нейтральну позицію.

— Ну як я можу вас розсудити, коли нічогісінько в цьому не петраю? Я виросла