Наталія Ярославівна Матолінець - Гессі, Наталія Ярославівна Матолінець

її вуха, шепочучи щось тихе і, безумовно, чарівне. У саду Даррін із Фаустою із запалом обговорюють нові книжки й шелестять сторінками…

— Гестіє!

Їй не треба озиратися, щоб угадати, хто це.

Полі підходить до неї — легкою ходою, зі світлим усміхом. Вона впізнає його, і сапфірові запонки, і світлі хвилі волосся, і примружені очі. Образ брата Доанни зливається з його справдешнім образом, і тоді…

* * *

Коли Гессі прокинулась, він сидів поруч і тримав її за руку. Це видавалось таким правильним і простим, ніби не було ніякої розлуки, ніякого непорозуміння, ніяких місяців мовчання. Ніби не було її свавільного стрибка у воду. Ніби не було його зникнення. Ніби насправді він тільки вийшов на кухню, щоб заварити їй чаю, і ось уже повернувся, і сидів тут, на своєму звичному місці, звично тримаючи її долоню у своїй, великій, теплій і знайомій до сліз.

Його обличчя мало саме такий вигляд. Саме-саме такий. Трохи гостре, ще надто юне, дуже красиве. Вітер ворушив світле волосся. Їй закортіло сховатись у нього на грудях і розридатись, проте вона не хотіла, щоб ця зустріч починалася з її сліз. Навіть якщо ними вона завершиться.

— Я тебе вигадала? — спитала Гессі у власника блакитних очей. — Бо ж ти мені так часто снишся.

Вона знала, що це жарт, і він знав. І підіграв їй за мовчазною обопільною згодою.

— Ображаєш, юна Гестіє. — Очі всміхались. — Ми стільки разів бачились, і ти вважаєш, що я — тільки вигадка?

— Але ж то сни були… — додала вона пошепки, тішачись від звуку його голосу.

— А сни не враховуються у твоєму внутрішньому списку місць для гарної зустрічі? — Голос у Полі теплий і добрий, як чай з улюбленої чашки, але водночас у ньому дзвеніла лукавинка.

— Мені не доводилось раніше зустрічатися ні з ким у снах. — Гессі випнула підборіддя. — Та й не вельми ти багато про себе розповідав. Я мусила про все дізнаватися з книги та від наших спільних друзів.

Вона відчула себе сміливішою та підвелася на ліжку.

— А чому ти не з’являвся мені на очі раніше? Адже якби я знала, який ти…

— Та так, остерігався, що моя краса може стати єдиною причиною, з якої ти зі мною спілкуватимешся. — Він коротко розсміявся, стиснувши її руку сильніше, а тоді додав: — Я мав наглядати за тобою тихенько, збоку. Але не стримався і дозволив собі більше, значно більше. А потім через це ти мала багато проблем.

— Брат наказав тобі наглядати за мною?

— Брат… Так. Твій брат. Аїд… ен.

Гессі забило дух. А тоді огорнуло тепло. Багато-багато тепла. Аїден направду пильнував її. Випадковий знайомець із блакитними очима не був ані вигадкою, ані сном, ані дивовижним подарунком від Всесвіту. Він справді був друг Аїдена.

Гессі зітхнула, а тоді швидко опанувала себе.

Полі стримано вичікував.

— Мені якось боляче в грудях, — сказала дівчина мимоволі та приклала руку до сукні.

— Це квіти проростають усередині тебе, — заспокоїв блакитноокий. — Не хвилюйся, це іноді трапляється. Але ти вже й сама дуже квітуча і хороша, тому все добре.

— І що мені робити? — Їй уже здавалося, що світ запливає туманом.

— Нічого. Хочеш, я залишуся з тобою?

— Хочу.

Юнак сів біля Гессі, поклав її голову собі на плече й торкнувся волосся. Дуже обережно. Трохи налякано. Ніби боявся сполошити метеликів, котрі обсіли її.

— Фона казала, ти залишився тут, щоб урятувати мене.

— По тебе мала прийти смерть, а я б цього не витримав.

— Дивний-дивний.

— Не більше, ніж ти. Смерть прийшла по тебе, бо ти шукала мене. І сама її накликала. Якби я знав про це, то не залишався б, далебі…

— І все ж я тебе знайшла.

— І все ж ти мене знайшла.

— Ти зникнеш? Ти потім підеш, як Аїден? — шепнула вона. — Фона казала, тобі треба назад… в Академію… додому.

— У мене вже давно нема дому. Проте всі кудись ідуть, Гестіє.

— Це так нестерпно.

— Іноді. Але залишатись на місці теж нестерпно.

— Але ж я вже люблю тебе. І гірко шкодую, що тоді сказала тобі піти.

— І я люблю тебе. Але не шкодуй за минулим. Може, сфотографуєш мене?

— Камера вичерпала все. Я, дурненька, не залишила ні краплі щастя для тебе…

— Магія невичерпна. Вона запрацює ще цього одного разу. І ще багато разів опісля.

— Тоді гаразд. Як тебе звати? Тільки насправді. Бо я подумки кликала тебе блакитнооким, потім Полі — коли додумалась, хто ти з книги. А ще є Поль Масоллі, але то геть не про тебе, так? А я ж маю знати, як підписати це фото.

— Тоді слухай… — Незнайомець нахилився до вуха Гессі, і її шкіра вкрилась мурашками від його близькості.

— Це чарівне ім’я, — видихнула вона. — Тобі личить.

— Проте всі називають мене Полі. — Блакитні очі всміхнулися знову.

— Полі. — Гессі провела пальцем по губах, ніби хотіла, щоб це ім’я вросло в її плоть. — Я люблю тебе, Полі. А тепер сядь біля вікна, трохи пригладь волосся й поклади руки, як тобі зручно. І не дивись на мене. Дивись за вікно.

— Отак? — Блакитноокий виконував усе, як вона попросила.

Рухався він легко, з грацією і м’якістю. Був вищий, ніж Гессі уявляла, і справді дуже красивий — утім, для неї він здавався б дуже красивим у будь-якому разі. Так уже це було.

Дівчина взяла камеру обома руками.

— Полі! — покликала воно його, і блакитноокий озирнувся.

І це було таке щастя — просто покликати його, просто побачити, як він обертається