Рафаелло Джованьолі - Спартак, Рафаелло Джованьолі

їй цей обладунок, зроблений з майстерністю, якою славилися тамтешні зброярі. Це озброєння було точнісінько таке, як у Евтібіди.

— Навіщо це, Арторіксе?.. Що це означає? — докірливо і водночас привітно запитала вона юнака.

— Як то що?.. Хіба я тобі не казав? — ніжно перепитав юний галл, зачаровано дивлячись на дівчину, — Я знаю, що я тобі не огидний. Спартак любить мене як брата і був би радий нашому коханню. І ти сама мені тисячу разів, присягалась, що не покохаєш когось іншого.

— О, навіщо ти знову прийшов мене спокушати? — схвильовано відповіла дівчина, але її голубі очі мимоволі з любов'ю дивилися на юнака. — Нащо ти знову і мучиш мене?

— Але я хочу знати причину! — вигукнув Арторікс.

Слова Арторікса виливалися з самого серця; в них промовляло таке щире, могутнє почуття, що Мірца відчула себе переможеною, зачарованою. її очі враз засяяли коханням…] вона, вже не криючи свого кохання, дивилася в ясні очі юнака.

Обоє, тремтячи, мов зачаровані, кілька хвилин безмовно дивилися одне одному в очі.

— Мірцо… ти знаєш, я не страхополох… У битвах я завжди у перших рядах, а відступаю останнім. Я не дорожу своїм життям перед небезпекою… Я не боюся смерті… Однак…

Мірца відчула, як щоки їй залило полум'я, і вона опустила очі.

— О моя мила дівчино! Скажи ж мені, що ти мене кохаєш…

З цими словами Арторікс підніс до уст руку Мірци і вкрив її палкими поцілунками.

— Облиш мене, Арторіксе… йди собі…

— То, якщо це омана… якщо твої ніжні погляди були оманливими… скажи мені… будь сміливою… правдивою. Скажи мені: «Марні твої надії, Арторіксе, бо я кохаю іншого».

— Ні… я нікого не кохаю і ще ніколи не кохала, — поривчасто відповіла дівчина. — І ніколи не покохаю нікого, крім тебе!..

— Ах! — з невимовною радістю вигукнув Арторікс. — Ти мене кохаєш!.. Мене кохаєш!.. Чи ж можуть всемогутні боги горіти такою радістю, як я!

— * Що боги! — відповіла вона, звільняючись з обіймів юнака. — Боги не тільки відчувають радощі, а й упиваються ними…

— Але ж хто, хто нам це забороняє?

— Облиш мене… йди собі… і не домагайся більшого…

Спантеличений Арторікс намагався її втішити.

Вона підвела очі і побачила нумідійку-рабиню Цетул, яка саме проходила повз преторій. Ця дівчина прибігла до табору гладіаторів з Тарента днів двадцять тому, бо її господиня наказала відрізати їй язика.

— Цетул! Цетул! — покликала Мірца і сказала юнакові: — Он вона йде сюди… Може, хоч тепер ти підеш?

= Галл припав до її руки довгим палким поцілунком.

Цієї миті Цетул підійшла до намету, і радісний та засмучений Арторікс, охоплений солодкими почуттями, повільно пішов з Преторія.

— Хочеш піти зі мною принести цю овечку в жертву Марсові Луканському? — спитала Мірца нумідійку. Намагаючись приховати від неї своє хвилювання, вона стала показувати їй білу вівцю, прив'язану мотузкою до палі намету.

Нещасна рабиня, позбавлена язика лютою господинею, тільки хитнула головою на знак згоди.

Незабаром обидві вони вийшли з табору через декуманські ворота, що виходили на ріку Акрі. На відстані милі од табору вони зійшли на невисокий горб, де стояв храм Марса Луканського. Тут, за грецькими звичаями, Мірца принесла овечку в жертву богові війни, благаючи прихильності до гладіаторського війська і його верховного вождя.

Тим часом Спартак примчав до табору. У ранковій розвідці він зіткнувся з ворожими дозорцями, зав'язав з ними бій і, погнавши їх назад, захопив сімох полонених. Від них він довідався, що Красс веде все своє військо просто на нього, в Грумент.

Спартак усе приготував до дня битви. Через дві доби опівдні прийшов з своїм військом Красс і вишикував його бойовим строєм перед гладіаторами.

З обох сторін просурмили бойові сигнали. Війська зійшлися, почався запеклий бій, який тривав понад чотири години; з однаковою хоробрістю і завзяттям бились обидві сторони. Але вже перед заходом сонця ліве крило повсталих, очолюване Арторіксом, захиталося, бо новаки-бійці гладіаторських легіонів ще не були настільки загартовані в боях, щоб відбивати навалу римлян. А римляни після децимації стали до краю завзяті й сміливі. Замішання на лівому крилі зростало з хвилини на хвилину і швидко поширювалося на середину гладіаторського фронту. І хоч сам Арторікс, незважаючи на рани в грудях і голові, з розрубаним шоломом і з заюшеним кров'ю лицем, відчайдушно бився — його легіони безладно відступали.

Мов оскаженілий, примчав туди Спартак і громовим голосом загукав на бійців:

— Невже поразки, яких ви досі завдавали римлянам, зробили з них відважних левів, а з вас боязких кролів?!. Зупиніться, ради Марса Гіперборейського! Бийтеся поруч зі мною! Покажіть себе героями, і ми знову поженемо їх, як завжди!

З цими словами він шпурнув свій щит у римлян, схопив у ліву руку меч убитого гладіатора і кинувся на римлян з двома мечами, як це робилося в гладіаторській школі. Він так швидко вимахував мечами, з такою силою завдавав римлянам ударів, що миттю встелив землю перед собою тілами вбитих і поранених легіонерів, і римляни мусили трохи відступити.

Це підбадьорило гладіаторів, і вони з новим завзяттям кинулися в бій.

Але в цей же час захиталася середина гладіаторського війська, бо проти неї Красс поставив найбільшу силу і сам командував легіоном, до якого входили самі ветерани Марія та Сулли. Середина гладіаторського війська не в силі була відбивати цих ветеранів, захиталася, змішалася під їхнім могутнім, одностайним натиском і враз відкотилася назад.

Спартак, побачивши відступ своїх легіонів, метнувся до кінноти, яка стояла позаду центра війська, скочив на свого коня, наказав сурмити і розгорнув вершників у дванадцять рядів до бою. За знаком фанфар, у проміжках цієї другої бойової лінії розбиті легіони змогли відступити до табору.

Але ці мудрі дії не змогли припинити безладний і з великими втратами відступ лівого крила й середини фронту. Лише праве крило, кероване Граніком, відходило з боєм.

Щоб стримати наступ переможців і щоб битва не обернулася на поразку, кіннота на чолі з Спартаком так шалено вдарила по римських когортах, що їм довелося розірвати стрій і швидко стати колами, чотирикутниками, трикутниками, аби не бути порубаними гладіаторською кіннотою. 1 все ж кіннота дуже багатьох захопила врозсип і винищила.

Тоді Красс здумав пустити в діло і свою кінноту, але настала ніч. Обидві сторони просурмили збір, обидва війська відступили до своїх таборів, і на цьому битва закінчилася.

В битві загинуло п'ять тисяч римлян, а гладіатори втратили вісім тисяч, і ще тисяча двісті їх попало у полон.

У таборі Спартак звелів розпалити, як звичайно, багаття і опівночі тихо вирушив з Грумента