Володимир Миколайович Владко - Нащадки скіфів

старого вождя, був підозрілим для Дорбатая. А ще гірше було тим, хто при Сколоті хоч як-небудь висловлювався проти віщунів або пихатих старшин. Такі люди були заздалегідь приречені на смерть. І це було ясно всім, це відчував кожен.

Так, лютий і підступний Дорбатай тепер не дарував нічого. Його зіркі, безжалісні очі немов завжди бачили перед собою довгу чергу людей, яким треба помститися або просто усунути з дороги, щоб не лишалося підозрілих.

Щодня старий віщун урочисто проголошував прокляття комусь з людей, яких він у чомусь запідозрив. І це було кінцем існування людини. В неї віщуни забирали майно, хоч би яке мізерне воно було. Така людина одразу ставала рабом, і ніхто із скіфів уже не насмілювався допомагати їй. Бо допомагати проклятому богами — означало накликати таке ж саме прокляття й на себе… Втім, прокляття і відбирання майна було далеко не найстрашнішим із вчинків Дорбатая. Старий віщун постійно чимсь залякував народ і тримав його в покорі. І він досягав своєї мети.

Троє молодих мисливців, друзів Варкана, уже загинули після того, як Дорбатай отруїв Сколота і став всевладним господарем племені, — всевладним, бо кожен розумів, що проголошений вождем безпорадний і нікчемний Гартак покірно виконує перше-ліпше повеління старого віщуна.

Ці мисливці раніше насмілювалися іноді глузувати з віщунів. Без пошани ставилися молоді скіфи і до старшин. Дорбатай розправився з ними з властивою йому холодною жорстокістю.

Одного з них було звинувачено у неповазі до священних звичаїв і в глузуванні з віщунів. Його, обеззброєного, привели під охороною до Гартака. Новий вождь сидів на пишному підвищенні, багато вбраному червоною повстю й килимами. Біля нього стояв холодний і суворий Дорбатай в одязі головного віщуна. Старшини зайняли місця круг підвищення. А навколо, дещо осторонь, юрмилися скіфи. Вони тихо гомоніли, кидаючи співчутливі погляди на молодого мисливця, бо всі розуміли, що він заздалегідь приречений. Мабуть, усвідомлював це й сам мисливець, але тримався він твердо і мужньо.

Гартак підняв руку, подаючи знак почати розгляд обвинувачення.

Скрипучим безживним голосом він запитав молодого мисливця серед мертвої тиші, яка враз запанувала навколо:

— Чи визнаєш ти свою провину? Чи визнаєш, що зрадив священні звичаї? Чи визнаєш, що образив святих віщунів?

Мисливець випростався і сміливо відповів:

— Ні! В мене немає провин, в яких мене звинувачують. Я ніколи не зраджував священних звичаїв. Я не ображав святих віщунів. Я тільки заступився за дівчину-сироту. А віщун обдурив її і відібрав у неї останню худобу. У дівчини нічого не лишалось — і вона мусила через те померти з голоду. А віщун сказав, що забирає худобу з волі богів. Чи могли справедливі боги виявити таку волю? Адже віщун зарізав відібраного в дівчини коня і з’їв його. І коли він зробив так, — то хіба ж він святий віщун? Я казав про це. Та хіба ж це провина і зрада священних звичаїв?

Він сказав це, дивлячись в очі Дорбатаєві. І натовп загув, бо чимало скіфів знало, що все це — чиста правда. Гартак трохи розгубився. Його злякав обурений гамір натовпу — і він не знав, що робити. Зате Дорбатай добре знав! Загрозливо піднявши руку, він гучно і впевнено сказав:

— Віщун виконав волю богів, інакше боги одразу покарали б його. Але його не покарали. А ти, відступнику, стоїш перед судом! Ти образив віщуна, святого віщуна — і тим самим образив великих і грізних богів, волю яких він виконував. Мовчи й не сперечайся! Ми самі тепер спитаємо великих богів, вони скажуть нам усю правду. І як вони повелять, ми зробимо з тобою. Гей, ворожбитів сюди! Хай вони запитають великих богів!

Троє жерців-енареїв, і справді дуже подібних до жінок, з товстими пучками лозинок у руках підійшли до підвищення. Вони поклали пучки лозинок на землю, стали на коліна, зняли вгору сухі руки і заспівали скрипучими голосами молитовну пісню. Жерці благали богів відповісти їм з-за хмар. Обвинувачений мисливець чекав, мужньо випроставшись. І разом з ним чекали всі присутні.

Помолившися, жерці-енареї поквапливо почали перебирати лозинки, низько нахилившись над ними і вглядаючись в них. Вони ворожили, вони бурмотіли священні слова молитов. Натовп похмуро мовчав. А обвинувачений навіть простодушно знизав плечима: що можуть, мовляв, сказати ті лозинки, коли про вчинок віщуна, який пограбував дівчину, знають чи не всі люди?..

Та ось ворожбити випросталися. Найголовніший виступив уперед і мовив:

— О великий і мудрий вождь Гартак! О мудрий і святий слуга богів Дорбатай! Боги відповіли нам. Вони сказали нам усе — і всім однаково. Ми чули їх грізні голоси! Цей чоловік — винний! Він образив святого віщуна, значить він образив богів. Боги гніваються, бо він зрадив священні сколотські звичаї, як зраджував їх і до того!

Обвинувачений зблід: він уже бачив перед собою неминучу смерть. Але коли Дорбатай знову запитав його, чи визнає він тепер себе винним, молодий мисливець так само мужньо і непохитно відповів:

— Ні! Я не винний! Віщуни брешуть. Боги не могли сказати такого, бо я ні в чому не винний!

Дорбатай зловісно посміхнувся. І ті, хто помітив цю нелюдську посмішку, зрозуміли остаточно, що молодому мисливцеві ніщо не допоможе.

— Привести сюди інших ворожбитів, — повелів спокійно Дорбатай. — Виконаємо наші священні звичаї!

Тепер прийшло вже шість ворожбитів-енареїв — вдвоє більше, ніж першого разу. Так вимагав священний звичай, якщо обвинувачений опирався і не визнавав того, що сказали перші ворожбити.

Ці шестеро, повороживши, сказали те саме:

— Він винний! Він цілком винний — так підтвердили боги. І боги вимагають суворо покарати його!

Знову мужній молодий мисливець сміливо відкинув обвинувачення. Тоді на заклик Дорбатая прийшло аж дванадцятеро ворожбитів — знову вдвоє більше, ніж перед тим. І ці дванадцятеро, повороживши, повторили те, що потрібно було їхньому владному господареві, Дорбатаю!

— Він винний! Так кажуть великі й грізні боги! І великі боги вимагають суворої кари винному!