Влад Землянин - Амба. Том 1. Втеча

– Так-так, – прошепотів Бугров. – І місце, і день такі ж, як Там. Лише сьогодні холодніше й озеро інше. Більше.

Начальникові режиму здалося: ось-ось загавкає пес, рокотне автомат, сипоне листя з куща й затягне самовпевнений голосок: «догстали, товаришу копітан…» На ходу Бугров зірвав із себе одяг і пірнув у воду. Плавав і пірнав, відпочивав на спині, але на душі не легшало.

– Обережно, перемерзнеш.

Бугров озирнувся на голос. Звідки з’явився замполіт із вівчаркою?

– Годі плескатися – і справді занедужаєш.

– Минеться, товаришу майоре. – Бугров за звичкою скинув руку, але, помітивши посмішку замполіта й зрозумівши комічність ситуації, опустив голову.

– Одягайся-одягайся, – майор сів на пеньок і продовжував із тихим смутком: – Давай, Петре Батьковичу, сьогодні не по-статутному. Обставини ж дозволяють. До речі, на честь кого тебе Петром нарекли? Либонь, цілилися вище високого. У государі-імператори?! Я свою доню ледь Індустрією не записав. Дружина вперше в житті на дибки встала. Нінель виборола.

– Рідкісне ім’я. У книгах не зустрічав. Ніла. Неоніла.

– І не міг зустріти. Ім’я рідкісне й нове. Нінель – Ленін навпаки. Тільки з м’яким знаком.

– Зрозуміло! Батько у Чапаєва служив. Із Петькою товаришував, – неохоче пояснив Бугров, не знаючи, як відскіпатися від несподіваного співрозмовника.

– Ну то що, Петре Батьковичу? Коли ж розквасився – Петько! – Замполіт завжди вважав Бугрова сильним, а після погоні полетів молодець під укіс. Як налаштувати на розмову? На відвертість! – Що тобі сказати… Траплялося в житті, коли чоловік або хлопець через любов… Ну, усяке бувало. Але щоб через коня чи собаку… Коротше, хвороба твоя…

– Нормальна хвороба, – знову неохоче буркнув Бугров, виходячи на берег.

– Для слабкого, можливо, і нормальна, – Іван Іванович витяг із кишені бугровського кітеля неповну пляшку, збовтав світло-коричневу рідину, подивився на світло, згадуючи, як дружина Бугрова прикрила кошик.

– Можете покарати, товаришу майоре.

– Та не майор і не замполіт із тобою розмовляє, а Іван Іванович. До того ж, по-людськи говорить, – у голосі замполіта з’явилася суворість. – Ти ж рідну кров під нацистом усю втратив – витримав, а тут… Сам полюбляю собак…

– Руку віддав би за Барса. Але все складніше. Складніше, ніж коні й вівчарки, – перебив Бугров, облишивши одяг. Помітив подив майора, заговорив квапливо, із запалом: – А якщо не по-статутному, якщо по-людськи, то після погоні перестав розуміти себе й сенс життя ні по-статутному, ні по-людськи. Розумієте, лопнув стрижень! Порвав станову жилу… А без цього людина, вважай, не людина…

– Та-ак, ось воно що! – Замполіт потер підборіддя. – Зовсім інший діагноз?! Одягся? Пішли походимо, зігрієшся.

– Голова тріщить, – Бугров замовк, зморщившись. – Зламався на Булахові, Сивому та Амбі…

– Якщо інший діагноз – тоді тримай. Либонь, допоможе. – Замполіт простягнув конфісковану пляшку.

– Коли зустрілися не по-статутному, то, може, разом по грамульці, – ніяковіючи, запропонував Бугров. – Та й веселіше вдвох. Знаю, що не п’єте…

– Ну, якщо не по-статутному – давай. Вважатимемо, що сидимо втрьох із важливого приводу, – майор посміхнувся.

– Учотирьох, товаришу майоре. – Бугров постукав нігтем по пляшці.

– Та ні, утрьох. Уссура не беру до уваги. – Замполіт поплескав друга по спині, почухав за вухами. – Гуляй! Іди гуляй, хлопчику!

Крутнувши хвостом, пес поважно попрямував до озера. Бугров зітхнув, пересів на інше місце. Замполіт зрозумів: Уссур нагадував капітанові Барса.

– Собака – відданіша від людини. Чистіша почуттями, – провівши поглядом улюбленця, продовжував замполіт. – Звір проти своєї природи не піде. А людина здатна на все.

Чоловіки спорожнили пляшку, деякий час косували один на одного, намагаючись роздивитися те нове, що раніше приховували мундир і буква статуту.

– Ну то, підемо? Змерзнеш.

– Від рому не замерзають. – Бугров гірко усміхнувся. – Начальник вважає ромчик кращим «сугрівом». Лекцію читав.

– І мене просвіщав. – Усміхнувся й майор. – Воно й справді щодо сугріву рівного фахівця йому немає. Здається, грамульку ковтнули, а накрила тепла хвиля.

– Мене й до грамульки палило, начебто не хвилею облило, а в розпечену грубку або в духовку кинули. Тому й у воду поліз. Сподівався тут прохолонути. Та ні! Посадила житуха на жаровню й смажить. Нашим клієнтам хоч термін відміряли. Пощастило: відтягнуть – і на вільну воленьку. А в мене – безстрокове покарання, без амністії й помилування. До кінця ще не з’ясував, але хоч «вишак» сам собі виписуй…

– Так уже й «вишак»! – Майор насупився після такого суворого самовироку. – Ти вже вибач, Петре Батьковичу, але щоб заслужити «вишак» – необхідно таке скоїти! Стільки крові та сліз людських пролити… Зрозуміло, якщо суд праведний…

– Ви, Івановичу, не рубайте з плеча й не думайте, що я з похмілля або зовсім того. – Капітан покрутив пальцем біля скроні. – Дорога життя в людей різна: в одних гладесенька, в інших уся у вибоїнах та крутих поворотах. Кожному своє для повороту потрібно. І веде він кого куди: одного в бурелом, іншого – на пряму стежку. Спочатку життя моє було пряме та гладеньке, хоча й несолодке. Усього наївся. Тільки жив у злагоді із самим собою…

– Ти вже вибач, що перебиваю. Та наше покоління сьорбнуло такого… – Майор повів плечима, начебто звільняючись від того тягаря, що нагромадив за життя. – І до табору при-йшов не шмаркачем, хоча й без фронтових бойових орденів та медалей, як ти. До речі, ще не знаєш? Сьогодні прийшла тобі Слава першого ступеня. Вітаю! Ти тепер у нас Герой Союзу.