Ярина Каторож - Альянс. Трилогія Палімпсест. Книга 2

— Так.

— Зрозуміло. Всевладе, стань біля мене.

Щойно Всевлад ступив на першу сходинку, як я відчула щось неладне. Коливання повітря. Швидше за думку.

Різко обернувшись, зловила стрілу, що майже влучила мені в шию. Серце пропустило удар. Встигла ще раз поглянути назад — Всевлад саме дійшов до батькового трону і, зупинившись, повернувся. Його обличчя було спокійним та зосередженим. Я подивилась на Ахаза — той легенько підняв брову, мовби здивувавшись з моєї уваги.

І я, схопивши зі спини лук, відбила, не дивлячись, ще одну стрілу — котра саме долітала до моєї правої ноги.

А тоді — одразу три.

Різко крутнувшись, вистрілила тією, котру зловила першою, в напрямку останньої атаки — в сплетіння сріблястих променів біля однієї з залізних «крон».

В мене цілили з трьох різних ракурсів, з двох верхівок та десь із кутка, з землі. Отже, тут ще щонайменше троє інших дарвенхардців. Мене випробовують.

Зрозумівши, що зараз перебуваю на території, найменш пронизаній перехресним промінням, котре збиває з пантелику навіть мені подібних, рвонула від престолів, але ноги не дозволяли рухатись так стрімко, як хотілося, а тому коли в повітрі свиснуло одразу дві стріли, летячи з протилежних боків, я стрибнула вперед, відштовхнулась руками від мармурової підлоги і за мить по тому, як стріли зіштовхнулися в мене під спиною, м’яко приземлилась на зігнуті ноги та одразу ж відкотилась убік, до одного із залізних стовбурів, опинившись в густому світлому мереживі. Лівиця, в якій я досі стискала лук, боліла — адже об підлогу я обіперлась кулаком, а не розкритою долонею, і відчутно здерла кісточки. Та це зараз — дрібниці. Серце знову стукало в нормальному ритмі. Страху я не відчувала. Хіба лишень легке роздратування.

І, несподівано, — азарт. Я вже давно не змагалась із рівними собі, та ще й за таких моторошних і направду небезпечних обставин. Отже, треба зараз добряче постаратись, щоб вразити Величного. Адже він, хоч і покидьок та жінковбивця, та все ж — мій володар. Хтозна, що у нього на думці.

А ще треба просто лишитись живою.

Опинившись між залізним деревом та глухою стіною, я на секунду притулилася до холодного стовбура спиною та прислухалась. В залі панувала могильна тиша, не чутно було навіть дихання Всевлада й Ахаза. Секунда, дві...

Витягла стрілу з сагайдака та поклала на тятиву. Заплющила очі.

Дарвенхардці можуть приховати свої кроки, дихання і, певне, навіть стукіт серця. Та є те, що нас видає. Звук, майже невловимий для інших людей, але я звикла вирізняти його чіткіше за будь-що. Бо він — частина нас самих. Свист дарвенхардської стріли.

І зараз я здатна вловити його відразу. Бо стріляє в мене не Тигран, від якого я цього не чекаю, не Всевлад, якому довіряю. Стріляють убивці.

Такі, як я.

Задзвеніла пружно чужа тятива. Розплющивши очі, я мерщій обернулась і вистрілила, а тоді шарпнулась вбік — трохи запізно. Гостре вістря пройшлось щокою, лишивши довгу смугу від кутика рота і майже до вуха. Кров бризнула врізнобіч і я з несподіванки прикусила губу та відразу відчула смак заліза у роті. Присіла, вдивилась вперед — і почула, як за долю секунди після того, як мене дістала ворожа стріла, моя влучила в щось тверде, брязнувши.

— Влучила, — пролунав гучний спокійний голос в сяйві, що оточувало сусіднє дерево, і я нарешті побачила там одного з нападаючих. Чоловік. Він не був у чорному! Мене надурили! Дарвенхардці, що атакували, були одягнені в легкі сріблясті кольчуги, котрі забезпечували їм тут додаткову непомітність! Ці кольчуги теж кувались у Дарвенхарді і пробити їх було надзвичайно складно, навіть дарвенхардською стрілою. Та все ж я стріляла зблизька, і на правому боці нападаючого, під пахвою, побачила пошкоджені кільця. Проте не так важила міцність кольчуги, як те, що під нею дарвенхардці були одягнені в біле.

Я у своєму одязі була фантастично примітною мішенню.

Відчувши в роті тепер не тільки кров, а й жовч від злості, я не встигла згрупуватись, коли зверху, з залізного дерева, під яким стояла, зістрибнув хтось дуже стрімкий та вдарив мене у спину. Я знову вилетіла в широкий центральний прохід та впала на схрещені лікті. За секунду обернулась, викидаючи вперед лук, відбивши ним пущену стрибуном стрілу. Впоралась успішно, та в цю саму мить отримала удар по торсу з іншого боку — там саме підоспів третій дарвенхардець. Бив він сильно та прицільно — мене перекинуло на бік, а вже за мить з руки вибили зброю. Сагайдак боляче спився в спину. Наступний удар припав мені на стегно, опісля — я побачила, як чобіт з окутим залізом носком летить до ключиці. Перехопила його руками і смикнула, але траєкторії сильно змінити не змогла — шкарубкий край пройшовся мені по всьому правому плечі і аж до яремної впадини, проте нападаючий заточився. Я крутнулась, не відпускаючи його ноги, хоч це було страшенно важко, перевернулась на інший бік і збила-таки дарвенхардця з ніг. Кров текла по обличчю, шиї та плечах, але запал не дозволяв відволіктись. Скинувши з себе чужу ногу, я саме вчасно вдарила своєю, аби підбити сріблястий лук іншого нападника — вочевидь, того самого, що стрибнув на мене з дерева. Блиснув тонкий шип з плеча зброї, оминувши моє тіло. За виграну секунду перекотилась назад через голову і схопилась на рівні, одразу ж скидаючи з себе сагайдак, що