Юрій Михайлович Канігін - Шлях Аріїв: Україна в духовній історії людства

величезну етнічну проблему — проблему «мертвих душ» всередині живого організму нації. Люди, вирвані із звичного природного, соціального, етнічного середовища і «пересаджені» в інші умови, як не крути, не можуть не відчувати себе «мертвими душами». Вихід один — адаптуватися, сприйняти як свої мрії і надії корінної нації (не обов'язково асимілюватися, можна розвивати і власну культуру, виборювати автономію). Але що сказати про людей, які не вміють і не бажають розмовляти мовою «етнічного середовища» — корінного народу? Мова — душа народу. Тому, напевно, вважають: своя власна мова — своя душа, і прекрасно! Але своя душа не зможе бути живою і повноцінною без єднання з душею всього етносу, без спільних з ним вібрацій. А що сказати про людей, які виросли і живуть на благодатній українській землі, але думають і діють і в інтересах відновлення гегемонії північного сусіда?

Словом, питання про мертві душі сьогодні актуальне для вас як ніколи. Хіба ви не відчуваєте розірваності вашого національного середовища? Хіба не маєте проблем щодо згуртування етнічних українців, а також представників інших етнічних груп, які є громадянами незалежної України, на якнайшвидше подолання численних пережитків недавнього компартійного суспільного буття?

І ще один момент. Гоголь по-своєму відповів на давнє науково-історичне питання: про здорову і хвору Русь. Пам'ятаєте, ми цитували Соловйова про те, що Русь «здорова», тобто північна і східна (земська, осіла, мужицька), зустрілася під Москвою з Руссю «хворою», тобто південною і західною (козацькою, кочовою, чумацькою)? Придивіться, який народ живе в українських степах, на берегах Дніпра, на Полтавщині і Київщині (перечитайте «Вечори на хуторі біля Диканьки», «Миргород», «Тарас Бульба»). Його жива, сильна душа, весела вдача викликали захоплення у читаючої російської публіки. І погляньте, який люд постає із сторінок «Мертвих душ» і Ревізора».

«Дрібніють люди на землі, ростуть і висяться царі!» (Т. Г. Шевченко). І справа, звичайно, не в самих народах як таких, їхньому генетичному корінні, а в історії, соціальних порядках, точніше — в козацькій вольниці на півдні і кріпосництві на півночі, що омертвило душу сильного народу. І цю «мертвечину» офіційна Русь десятиліттями експортувала в Україну.

Тепер стосовно монголізму. Ми вже говорили про «сорокові фатальні» не лише XX, а й XIX століття. Специфічний період історії людства, що зветься в Біблії «кінцем часів», бере початок саме з цього десятиліття. Воно означене появою на історичній арені сатанинського вчення і практики (комуністичного маніфесту, відповідних теорій і партій). Почався цей період наступом матеріалізму й атеїзму, торжеством різних форм сатанізму і більшовизму, який лише в наші дні (з розпадом «імперії зла») ніби закінчується. Гоголівська чутлива душа з «галичанською закваскою» не могла цього не відчути і не спротивитися посиленню бездуховності.

А що таке бездуховність? Крайні прояви матеріалізму у соціальному житті? Це і є монголізм, що передбачає перетворення народу в підневільне населення, брутальне насильство, рабство, знеособлення людини, омертвіння його душі.

«Назад, до душі людської, до Бога, до релігії!» — це лейтмотив усіх виступів письменника протягом останніх 7—10 років його життя. І справа зовсім не в містицизмі. Оживити душі людські, вигнати монголізм і азіатчину, наповнити їх животворним духом — ось чого захотів Гоголь у країні собакевичів, ноздрьових і чичикових! Ось на чому він зламався.

ЩЕ РАЗ ПРО РОСІЙСЬКИХ МАСОНІВ

Я був масоном у Кишинівській ложі, тобто в тій, через яку знищили в Росії всі ложі.

О. Пушкін

— Історики даремно оминають масонство. Воно зовсім не другорядний фактор у житті українців, росіян і всього людства. Це дуже складне соціальне явище. Його не можна оцінювати однозначно. Різні напрями, ложі, різні рівні діяльності. У Росії і Україні домінували тамплієри (точніше, їхні спадкоємці, бо тамплієри були розгромлені в Європі ще в XIV ст.), мартіністи, розенкрейцери (так звані франкмасони). Найвпливовішою і «найсоліднішою» була, як відомо, Шотландська ложа.

Дуже прихильно до масонів спочатку поставилася Катерина II, яка оголосила себе вольтер'янкою (закупленій у Вольтера бібліотеці відвели великий зал у Зимовому палаці, а сам вчений одержав доручення написати історію Росії), її другом і вчителем був масон Дідро. Імператриця не заважала своєму спадкоємцю Павлу насаджувати масонські ложі в Росії. Однак після «пугачовщини» ставлення Катерини до масонів почало змінюватися. У деяких історичних джерелах стверджується, що цариця розлютилася на російських масонів (Новикова та ів.), злякавшись Великої Французької революції (як з'ясувалося, саме масони були її ідеологами).

Можливо, це й так, але не зовсім. Все почалося раніше, з Пугачова. Омелян Пугачов — постать дуже загадкова. Я впевнений: досліджуючи цю особистість, і все, що з нею пов'язане, можна вийти на досить цікаві сюжети російської історії. Наприклад, такий факт: О. Пушкін, відклавши усі справи, береться за величезну роботу — написання «Історії пугачовського бунту», причому на прохання (а не просто з дозволу, як пишуть) імператора, який особисто переглядає кожну написану сторінку. Відповідні вказівки Пушкіну надходили також від Третього відділення. Чому раптом? Навіщо?

Вже говорилось, після повстання декабристів почалася активна боротьба з масонами (страти і заслання до Сибіру виявилися недостатніми). Треба було витруїти ідеї масонів із свідомості російської еліти, ідеологічно зміцнити вердикт царя про заборону масонського руху.

Тема Пугачова, до того ж розкрита знаменитим поетом, виявилася б якраз доречною. Справа в тому, що виходець із верхівки донського козацтва О. Пугачов — особистість непересічна. Він пройшов Європу (в період Семирічної війни), одержав посвячення в ордені «Великий Схід Франції» — провідній ложі континентальної Європи. Пугачов також відігравав помітну роль у середовищі польських та українських масонів — як провідник ідей «Великого Сходу», особливо серед нижчих (козацьких) шляхетних прошарків.

«Масони Західної і Центральної Європи, — зазначає В. Ємельянов, — знали про Пугачова значно більше, ніж самі російські люди. Задумане західними масонами поголовне знищення національно мислячої еліти російського суспільства руками Пугачова, кінець якому поклали І. І. Міхельсон і О. В. Суворов, було втілене у Франції, де «гуманіст» з «Великого Сходу» лікар Гільйотин забезпечив озвірілу масонську зграю вбивць своїм «великим винаходом» [Емельянов В. Десионизация. — С 138–139]. У цьому досить категоричному судженні є лише частка правди, але вона все-таки є. Вісімнадцятирічний період життя Пугачова (перед «селянською війною») оповитий таємницею. Відомо лише, що він перебував у складі російських військ у Польщі, Пруссії (до 1762 p.). Потім «ледве простежується його слабкий слід» (вираз О. Пушкіна) у Франції, Польщі, Правобережній Україні, на Дону, Кубані і, нарешті, серед яїцького козацтва. Пушкін також робить припущення, що пугачовщина сягає своїм корінням у російсько-польські справи.

Насправді ж пугачовщина готувалася як четверта козацька війна проти Московської держави (перша — під