Джеймс Віллард Шульц - Ловець орлів

що тяглися по траві і, перехоплюючи її руками, тихенько підійшов до коня. Він не злякався, і я легко загнуздав його. За хвилину я вже сидів верхи.

Весь час поглядав я в той бік, де спали вороги. Потім став збирати коней, щоб вивести їх із гаю, й знову побачив сестру. Верхи на коневі вона заганяла тварин, що відбилися вбік.

Я під’їхав до неї:

— Злазь із коня! Не барися! І мерщій до Суякі! Але у відповідь вона лише похитала головою.

— Послухайся мене! Злазь із коня й біжи назад! — наказав я.

Але вона вперто хитала головою.

— Тоді я сам тебе зніму, — сказав я, впритул під’їжджаючи до неї.

— Якщо ти це зробиш, — прошепотіла сестра, — я закричу. Облиш мене. Тобі потрібна буде моя допомога.

Не знаю, як би я вчинив, але саме в цю мить один із ворогів прокинувся і щось крикнув своїм товаришам.

Нас помітили. Я бачив, як чоловік побіг до нас, дістаючи із сагайдака стрілу.

— Бачиш! Ти один не впораєшся. Я допоможу тобі вигнати коней! — крикнула Пітакі.

І я мусив погодитися з нею. Вона мала рацію: мені справді потрібна була її допомога.

Коні жадібно скубли траву й не хотіли рушати з місця! Ми кидались від одного до другого, шмагали їх мотузками, кричали, а загін ворогів був на відстані ста кроків. Один великий сивий кінь весь час зупинявся. Я боявся залишити його, бо верхи вороги могли нас догнати. Я схопив рушницю й пристрелив його. Постріл налякав інших коней; вони кинулися галопом саме тієї миті, коли в повітрі задзижчали стріли. Стріла впилася в стегно одного з коней. Поранена тварина заіржала з болю й шарпнулась уперед, злякані коні помчали швидше. Ми виїхали з гаю на берег річки.

— Сестро, ми врятовані — наші бабусі й ми з тобою! — крикнув я. — Але без тебе я б ніколи не зібрав коней.

— Ха! Я ж казала, що тобі знадобиться моя допомога, а ти мені не вірив, — засміялась Пітакі.

О, як я пишався нею! Хоч вона й була дівчиною, але жодному воїнові не поступилася б хоробрістю.

Ми озирнулися. Вороги вже вибігли з лісу і переслідували нас, хоч ми знали, що погоня ця марна. Вартовий величезними стрибками біг униз стежкою.

— Поспішати нікуди, — сказав я Пітакі, — але надто повільно їхати теж не можна. Хоч би вони не здогадались, що ми намагаємося заманити їх чимдалі від гаю.

Я сподівався, що загін ворогів не повернеться в гай, і надія моя справдилась. Коли вартовий догнав воїнів, вони після короткої розмови пішли по наших слідах. Було зрозуміло, що вони збираються простежити за нами до самого табору, куди ми нібито йшли.

— Сестро, вони ступили на стежку, кінця якої ніколи не побачать, — зауважив я.

Я знав, що нам зробити: від річки нам слід було повернути вбік і їхати безводною рівниною. Я пояснив сестрі, куди ми поїдемо, і сказав, що й ми й наші коні страждатимемо від спраги. На це вона відповіла:

— Якщо тебе не лякає спрага, то й мені не страшно.

Ми їхали берегом, а віддалік од нас ішли за нами вороги. Потім ми змусили коней зайти у воду, і я сказав Пітакі:

— Пий якнайбільше. До наступної ночі ми не побачимо води.

Пили ми довго, і нарешті я відчув, що більше не можу зробити жодного ковтка. Тоді я звелів Пітакі взяти мою шкіряну ковдру замість сідла; ми піднялися схилом рівнини й погнали коней на схід. Вороги, бачачи, що ми рушили до прерій, відразу ж повернули нам навперейми. Вони не пили води, видно, не хотіли гаяти часу.

«Тим краще! — подумав я. — Спрага почне діймати їх раніше, ніж нас».

Сонце схилилося на захід, коли ми виїхали на рівнину. Настала ніч, і ми втратили з очей загін. Однак я знав, що при світлі місяця вони знайдуть наші сліди, і радів цьому: мені хотілося відвести їх якнайдалі від річки.

Всю ніч ми їхали високою рівниною поміж річками Міссурі й Тетон, не даючи змоги нашим коням уповільнити хід. Вночі поранений кінь дуже закульгав, і мені довелось його пристрелити. Коли розвиднілось, ми спинились на відпочинок. Коні скубли траву, Пітакі спала, а я вартував. Ніде не було видно ні бізонів, ні антилоп; вони тримались ближче до води і до першого снігопаду не залишали річкових долин. Взимку вони переселялися на рівнини, бо сніг їм був за воду.

Сонце стояло ще дуже низько, коли я розбудив Пітакі й сказав їй, що треба їхати далі. їй дуже хотілося спати, і спрага почала діймати, але жодної скарги з її вуст я не почув. Вона спіймала свого коня, загнуздала і спритно скочила на нього.

— Пітакі, — сказав я, — пополудні тут пройде загін ворогів. Вони будуть змучені, знемагатимуть від спраги. Воїни побачать, що стежка веде далі, в глиб цього безводного краю. їм доведеться звернути зі стежки, щоб утамувати спрагу, а найближча звідси річка — Тетон — протікає на відстані одного дня ходи. Чи повернуться вони сюди, коли втамують спрагу? Не думаю. А якщо повернуться — їх чекають нові страждання, їдьмо далі.

Ми довго їхали в напрямку річки Міссурі, потім круто повернули до пониззя Сонячної річки. Ми об’їжджали всі пагорби й пильно оглядались навсібіч. Сонце підіймалось вище і вище, а втомлені коні все дужче страждали від спраги. Пополудні я відчув, що у мене розпух язик. Ми ледве могли говорити. Звичайно, Пітакі потерпала більше, ніж я, проте вона не скаржилася, і я дивувався її мужності й витривалості.

Надвечір ми під’їхали до річки, і коні, зачувши воду, пустилися чвалом. Ми простяглися на піщаному березі і, пригорщами черпаючи воду, довго пили. Втамувавши спрагу, ми вмилися, намочили волосся й засміялися.

— Я не почуваю більше втоми, — сказала Пітакі, — але мені дуже хочеться їсти.

— Доведеться зачекати до ранку, — озвався я. — Вже темно, і полювати ніяк не можна.

Правду кажучи, я не хотів стріляти з рушниці, бо постріл міг привернути увагу якого-небудь ворожого загону.

Коні, напившись, вийшли з води і стали пастися, а коли зійшов місяць, ми переправили табун на другий берег і, прив’язавши чотирьох коней до кілочків, розташувалися на нічліг. Довго я думав, але не міг вирішити, що мені робити з кіньми. Якщо я їх залишу, доведеться водити їх до водопою, годувати, а на ніч прив’язувати чи стриножувати; мороки з ними буде багато, а я хочу стати заманювачем бізонів і не можу марно