Дені Дідро - Жак-фаталіст

але вони чесну скромність поставили над ганебний достаток; у них лишилося так тонко, що не знаю вже, як можуть вони існувати. Працюють день і ніч. Зносити вбогість, коли в ній народився, це безліч людей уміє, але перейти з розкоші до скрути, задовольнятися з найпотрібнішого, ще й мати втіху з того — цього я не розумію. Ось що робить релігія. Що б там не казали наші філософи, релігія — річ хороша.

— Надто для нещасних.

— А хто ж не нещасний більше чи менше?

— Ви робитесь святенницею, закладаюсь своїм життям.

— Велика річ утратити його! Наше життя так мало важить, коли порівняти його з майбутньою вічністю!

— Але ви вже говорите, як проповідник.

— Я говорю, як переконана жінка. От, маркізе, скажіть мені щиро: хіба не були б наші багатства нікчемним лахміттям у наших власних очах, якби ми були глибше перейняті чеканням благ іншого життя і страхом його? Погодьтесь, що то неймовірне навіженство — звести дівчину або заміжню жінку, важачи життям у її обіймах, і раптом упасти у вічну муку.

— Проте це щодня робиться.

— Бо віри немає, легковажність.

— Бо наші релігійні погляди мало впливають на наші звичаї. Але, друже, присягаюсь, що ви скільки духу простуєте до сповідальні.

— Це найкраще, що я могла б зробити.

— Та ви божеволієте! Перед вами ще двадцять років гарних грішків, не схибіть їх; а вже потім каятиметесь і хвалитиметеся цим біля ніг священика, якщо вам це до душі… Але поговорімо серйозно. Ваша уява страшенно хмурніє, і це — наслідок огидної самоти, на яку ви знову прирікаєте себе. Послухайте мене, покличте якнайшвидше графчука. Вам тоді не ввижатиметься ні чорт, ні пекло, і ви будете, як колись, чарівна. Ви боїтесь, щоб я не дорікав вам, як ми знову зійдемося; але, передусім, ми, може, й не зійдемося, а ви через недоречний острах позбавляєте себе найсолодшої втіхи. Бути кращою заради мене — справді, я не вартий такої жертви.

— Не це мене стримує…

— Вони говорили ще багато дечого, не пам'ятаю вже.

Жак. Випиймо, хазяєчко, воно відсвіжує пам'ять.

Хазяйка. Випиймо… Пройшовши кілька разів алеями, пані де Лапомрей з маркізом сіли в карету. Пані де Лапомрей сказала:

— Яка я проти неї стара! Коли воно приїхало до Парижа, було ж тільки пуп'янком.

— Ви про дочку тієї дами, що ми зустріли на прогулянці?

— Так. Це мов у саді — зів'ялі троянди поступаються місцем молодим. Ви придивилися до неї?

— Не проминув нагоди.

— Якою вона вам здалася?

— Це голова Рафаелової Діви на тілі його Галатеї. До того ж, який ніжний голос!

— Яка скромність у погляді!

— Яка добропристойність у поводженні!

— І в словах. Жодна дівчина не вразила мене цим так, як вона. Ось наслідок виховання.

— Коли воно має під собою добрий природний ґрунт.

Маркіз зсадив пані де Лапомрей коло її ґанку, і пані де Лапомрей передусім поспішила засвідчити нашим двом святобожницям своє задоволення з того, як вони виконали свою ролю.

Жак. Якщо вони й далі так виконуватимуть, то хоч ви чортом будьте, пане маркізе Арсизький, а ногу собі зломите.

Пан. От би дізнатися, що вони задумали!

Жак. А мені прикро було б — це все зіпсувало б.

Хазяйка. З того дня маркіз став учащати до пані де Лапомрей, яка це помітила, але причини не спитала. Вона ніколи не говорила з ним перша про двох святобожниць, чекала, коли він сам про це заговорить, а маркіз завжди робив це нетерпляче й з кепсько вдаваною байдужістю.

Маркіз. Бачили ви своїх приятельок?

Пані де Лапомрей. Ні.

Маркіз. Знаєте, недобре це. Ви багата, вони в скруті, і ви не запросите їх навіть пообідати іноді!

Пані де Лапомрей. Я гадала, що пан маркіз краще знає мене. Кохання колись надавало мені чеснот, а дружба тепер надає мені хиб. Я десять разів запрошувала їх, а ні разу їх не залучила. Вони відмовляються прийти до мене з чудних причин, а коли я їх відвідую, мушу покинути карету в кінці вулиці та йти пішки роздягнена, без рум'ян і діамантів. Не треба дуже дивуватись їхній підозріливості — через хибне знайомство вони можуть утратити прихильність добродійних осіб і позбутися допомоги. Мабуть, робити добро дорого коштує, маркізе!

Маркіз. Святобожницям зокрема.

Пані де Лапомрей. Бо те добро вони можуть утратити з найменшого приводу; якби люди знали, що я ними цікавлюся, незабаром сказали б: їх опікує пані де Лапомрей, вони нічого не потребують… От і кінець благодійству.

Маркіз. Благодійству!

Пані де Лапомрей. Атож, пане, благодійству!

Маркіз. Вони ваші знайомі і живуть з благодійства?

Пані де Лапомрей. Ще раз бачу, маркізе, що ви мене не любите і що частина вашої пошани спливла з коханням. Хто вам сказав, що ці жінки з моєї провини потребують парафіяльної милостині?

Маркіз. Вибачте, пані, тисячу разів вибачте, я неправий. Але з якої рації відмовлятись від зичливості своєї приятельки?

Пані де Лапомрей. Ох, маркізе, де нам, світським людям, зрозуміти дражливу делікатність богобоязливих душ! По-їхньому, приймати допомогу від усіх без розбору не можна.

Маркіз. Цим вони позбавляють нас найкращого засобу спокутувати наші безумні розваги.

Пані де Лапомрей. Аж ніяк. Припустімо, наприклад, що пан маркіз Арсизький зворушився співчуттям до них — чому б йому не передати допомогу через більш достойні руки?

Маркіз. І менш певні.

Пані де Лапомрей. Це можливо.

Маркіз. Скажіть, якби я послав їм двадцять луї, ви гадаєте, вони відмовилися б?

Пані де Лапомрей. Я того певна. І хіба вам самим здалася б недоречною така відмова з боку матері, що має чарівну дочку?

Маркіз. Знаєте, мені хотілося б навідати їх.

Пані де Лапомрей. А звичайно. Маркізе, маркізе, стережіться: надто вже це співчуття раптове й непевне.

Маркіз. У всякому разі, чи прийняли б вони мене?

Пані де Лапомрей. Безперечно, ні! Блиску вашої карети, одягу, слуг і чару вашої молодості задосить буде, щоб дати сусідам поживу для пліток і занапастити їх.

Маркіз. Ви засмучуєте мене, бо, певна річ, такого наміру я не маю. Отже, треба відмовитись від допомоги їм і побачення з ними.

Пані де Лапомрей. Звичайно.

Маркіз. А коли б я передав свою допомогу вами?

Пані де Лапомрей. Я не вважаю вашу допомогу за таку чисту, щоб брати на себе це доручення.

Маркіз. Це жорстоко!

Пані де Лапомрей. Атож, справді жорстоко.

Маркіз. Що за химери! Ти ви жартуєте, маркізо! Дівчина, яку я бачив тільки раз…

Пані де Лапомрей. Але з небагатьох, кого потім не забувають.

Маркіз. Правда,