Елізабет Гілберт - Природа всіх речей

підвів голови, коли огрядна таїтянка в заквітчаному капелюшку встала й підійшла до простої кафедри. Жінка зачитала англійською короткий уривок із Євангелія від Матвія. Алмі було дивно, що вона вміє читати, ще й англійською. Хоч Алма була не з тих, хто звик молитися, знайомі слова її заспокоїли. Благословенні вбогі духом, смиренні, милосердні, чисті серцем; благословенні ви, коли вас скривджують і переслідують. Благословенні, благословенні, благословенні. Стільки благословень, так щедро їх роздано.

Відтак жінка згорнула Біблію і — далі розмовляючи англійською — гучно виголосила коротеньку й чудну проповідь.

— Ми народжуємось! — крикнула вона. — Повзаємо! Ходимо! Плаваємо! Працюємо! Народжуємо дітей! Старіємо! Дибаємо з ціпком! Але тільки в Господі знаходимо душевний спокій!

— Спокій! — повторила паства.

— Коли ми полетимо до небес, Бог буде там! Коли попливемо в море, Бог буде там! Коли підемо сушею, Бог буде там!

— Буде там! — вигукнули віряни.

Жінка простягнула перед собою руки й кілька разів швидко стиснула й розтиснула долоні. Тоді раз за разом закрила й відкрила рота. Засмикалася, як маріонетка. Дехто з присутніх загиготів. Але жінці, схоже, було байдуже. Раптом вона завмерла на місці й вигукнула:

— Подивіться на нас! Як ми розумно зроблені! Скільки в нас шарнірів!

— Шарнірів! — повторили парафіяни.

— Але шарніри заіржавіють! Ми помремо! Тільки Бог залишиться!

— Залишиться! — крикнули віряни.

— Король плоті не має плоті! Він дасть нам спокій!

— Спокій! — гукнули віряни.

— Амінь! — сказала жінка в заквітчаному брилі й повернулася на своє місце.

— Амінь! — повторили парафіяни.

Тоді преподобний Веллс підійшов до вівтаря й почав причащати. Алма стала в чергу разом зі всіма. Преподобний був такий крихітний на зріст, що їй довелося зігнутися майже навпіл, щоб дістати причастя. Замість вина Христову кров символізував кокосовий сік. А за Христову плоть слугувала маленька хлібна кулька з чогось липкого й солодкого — з чого саме, Алма не розпізнала. Голодна як вовк, вона жадібно її ковтнула.

Преподобний Веллс прочитав навдивовижу коротку молитву:

— Дай нам сили, Боже, стерпіти всі біди, дані нам. Амінь.

— Амінь, — хором сказали віряни.

На цьому служба скінчилася. Все тривало не довше як п’ятнадцять хвилин. Утім, цього часу вистачило — побачила Алма, коли вийшла надвір — щоб небо почорніло, а всі її речі зникли.

— Забрали? — сердито перепитала Алма. — Але хто і куди?

— Гм, — гмикнув преподобний Веллс, чухаючи голову й утупившись у те місце, де ще донедавна лежали Алмині клунки. — Важко сказати. Розумієте, може, то ті малі шибеники їх кудись забрали. Вони таке люблять. Але їх точно забрали.

Його слова нітрохи її не заспокоїли.

— Брате Веллс! — стурбовано закричала вона. — Я ж питала вас, чи не можна занести речі в безпечне місце! Мені вони потрібні вже, негайно! Їх же можна було поставити в якійсь хатині за зачиненими дверима! Чому ви цього не запропонували?

Преподобний Веллс закивав, щиро з нею погоджуючись, але при цьому він анітрохи не розхвилювався.

— Ми могли б занести ваші речі в хатину, звичайно. Але, розумієте, їх би й так забрали. Вони б забрали їх якщо не тепер, то пізніше.

Алма подумала про свій мікроскоп, папір, чорнило, олівці, ліки й слоїки для рослин. А що з її одежею? О Господи, а як же Емброзова валіза, напхом напхана непристойними, паскудними малюнками? Їй хотілось розплакатися.

— Але ж я привезла подарунки для місцевих, брате Веллс. Їм не конче було їх у мене красти. Я б сама їм усе дала. Я привезла їм ножиці й стрічки!

Той широко всміхнувся.

— Що ж, як бачите, ваші подарунки вони вже дістали!

— Але там є речі, які я вимагаю, щоб мені повернули — предмети дуже для мене важливі й дорогі.

Все-таки, він не такий уже черствий. Треба віддати йому належне. Він лагідно кивнув на знак, що розуміє — бодай трохи — її горе.

— Ви, мабуть, засмутилися, сестро Віттекер. Але запевняю вас — ваші речі не вкрали назавжди. Їх просто позичили на якийсь час. Мусите трохи потерпіти, і щось вам та й повернуть назад. Якщо там були якісь особливо цінні для вас речі, я можу попросити, щоб їх віддали. Деколи речі повертаються, якщо правильно попросити.

Алма подумки перебрала всі свої пакунки. Що їй потрібно вже і негайно? Попросити про валізку з содомітськими малюнками Емброза вона не могла, хоч їй і було нестерпно прикро втрачати свою найдорожчу річ.

— Мій мікроскоп, — ледь чутно сказала вона.

Преподобний Веллс ще раз кивнув.

— З ним може бути важкувато. Розумієте, мікроскоп у цих краях — неабияка дивовижа. Його ніхто в очі не бачив. Та мені самому він ніколи не траплявся! Та все ж я зараз же почну всіх розпитувати. Що ж, будемо сподіватися на краще! Мусимо знайти, де вам сьогодні переночувати. Трохи далі на пляжі, за чверть милі звідси, є хатина, яку ми допомогли збудувати містерові Пайку, коли він сюди приїхав. Там усе досі так, як було, коли він помер, Царство йому Небесне. Я думав, що там поселиться хтось із місцевих, але, по-моєму, ніхто не хоче туди заходити. Те місце тепер має тавро смерті, як бачите — тобто це вони собі так гадають. Вони, розумієте, люди забобонні. Але це гарна хатина зі зручним умеблюваннями, і якщо ви не вірите в забобони, то вам там добре житиметься. Ви ж не забобонна, правда, сестро Віттекер? Принаймні ви на таку не схожі. То як, підемо подивимось?

Алмі захотілося впасти на землю.

— Брате Веллс, — сказала вона, намагаючись не кричати. — Пробачте мені, будь ласка. Я подолала довгу дорогу. Тут усе мені незнайоме. Я досі не можу повірити, що втратила всі свої речі — берегла їх цілі п’ятнадцять тисяч миль, а от хвилину тому вони взяли й зникли! Я ні крихти не мала в роті, крім причастя, яке ви мені люб’язно дали, і востаннє їла вчора ввечері на китобійному судні. Для мене все нове і дивне. Мені дуже важко, я не можу зосередитися. Прошу мені вибачити…

Алма замовкла. Вона забула, що хотіла сказати. За що саме вона просила вибачення?

Преподобний Веллс сплеснув руками.

— Їжа! Ну звісно, вам треба поїсти! Пробачте мені, сестро Віттекер! Бачите, я сам нічого не їм, ну майже нічого. І забуваю, що іншим треба їсти! Моя дружина дала б мені чортів, якби побачила, який я невихований!

Не кажучи більше ні слова про свою дружину, преподобний Веллс кинувся до хатини, що стояла найближче до церкви, й постукав у двері. Відчинила огрядна таїтянка — та сама, що проповідувала того вечора. Вони перекинулись кількома