Зигмунд Фрейд - Вступ до психоаналізу

сурогатне задоволення. Тому нам слід опанувати симптоми, позбутися їх — саме цього вимагає від нас хворий. Для руйнування симптому треба повернутися до його джерел, до конфлікту, з якого він походить, і оновити той конфлікт, а потім із допомогою рушійних сил, яких свого часу бракувало, схилити його до іншого вирішення. Таку ревізію процесу згнічення можна лише почасти провести з допомогою залишків спогадів про ті процеси, які спричинили згнічення. Вирішальна частина роботи здійснюється тоді, коли в ставленні до лікаря, в переносі створюється нове видання того давнього конфлікту, в якому пацієнт намагається поводитись так само, як і давніше, натомість ми, даючи пацієнтові всі наявні психічні сили, спонукаємо його до іншого вирішення. Отже, перенос стає бойовищем, на якому мають зустрітись усі сили, що беруть участь у борні.

Усе лібідо і весь опір проти нього зосереджені на одному — на ставленні до лікаря; при цьому симптоми неминуче позбуваються свого лібідо. Замість власної хвороби пацієнта з’являється штучно створений перенос, хвороба переносу, замість різноманітних нереальних об’єктів лібідо постає знову-таки примарний об’єкт — особа лікаря. Але нова боротьба за цей об’єкт із допомогою лікаревих навіювань піднімається на вищий психічний рівень і відбувається як нормальний душевний конфлікт. Оскільки при цьому не виникає нового згнічення, відчуженню між Я і лібідо настає кінець, відновлюється психічна єдність особи. Коли лібідо відривається від свого тимчасового об’єкта — особи лікаря, — воно вже не здатне повернутися до своїх попередніх об’єктів і опиняється в розпорядженні Я. Сили, з якими довелося боротись лікареві під час терапевтичної роботи, — це, з одного боку, неприхильність Я до певних тенденцій лібідо, що виявляється як процес згнічення, а з другого — затятість, або липкість, лібідо, яке неохоче полишає колись уже наснажені об’єкти.

Таким чином терапевтична робота розпадається на дві фази: в першій усе лібідо відбирають від симптомів і зосереджують на переносі; в другій провадять боротьбу навколо цього нового об’єкта і лібідо звільняється від нього. Вирішальною зміною для щасливого кінця є усування згнічення в цьому оновленому конфлікті, внаслідок чого лібідо вже не зможе через утечу в неусвідомлене знову відсунутись від Я. Цього ми досягаємо з допомогою зміни Я, яка стається під впливом лікаревих навіювань. Унаслідок роботи тлумачення, що перетворює неусвідомлене в усвідомлене, Я зростає коштом неусвідомленого, а через виховання примирюється зі своїм лібідо і стає схильним дати йому якесь задоволення; страх Я перед вимогами свого лібідо зменшується, оскільки вже набуто здатність почасти витрачати лібідо через сублімацію. Що більше реальні процеси лікування відповідають цьому ідеальному описові, то більшого успіху досягає психоаналітична терапія. Межами для неї стають брак рухливості лібідо, що опирається, не хоче полишати свої об’єкти, і заціпенілість нарцисизму, який не дозволяє переносові на об’єкти вийти за певні рамки. Ми, може, краще висвітлимо динаміку процесів лікування, зауваживши, що, притягуючи в переносі частину лібідо на себе, ми збираємо докупи все лібідо, що було уникло влади Я.

Тут буде ще доречним нагадати, що з розподілу лібідо, який відбувається під час і внаслідок аналітичного лікування, не можна зробити безпосередніх висновків про його розміщення під час хвороби. Припустімо, нам пощастило успішно закінчити лікування, виявивши і усунувши сильний батьківський перенос на особу лікаря, — тоді можна було б виснувати, що пацієнт до цього страждав від неусвідомленої прив’язаності свого лібідо до батька. Батьківський перенос — це тільки бойовище, на якому ми здобуваємо владу над лібідо, а саме пацієнтове лібідо мало й інші позиції, до яких прихилялося. Адже битва не конче відбувається в найголовнішій фортеці ворога, оборону ворожої столиці не кон­че провадять перед самою брамою. Тільки після руйнування ще й переносу можна подумки реконструювати той розподіл лібідо, який існував під час хвороби.

З погляду теорії лібідо можна сказати ще й останнє слово про сновиддя. Сновиддя невротиків, як і їхні хибні дії та пов’язані з ними вільні асоціації, допомагають нам відгадати значення симптомів і з’ясувати розподіл лібідо. У формі справдження бажань вони показують нам, які бажання та пориви зазнали згнічення і що то за об’єкти, до яких приліпилося лібідо, відступивши від Я. Тому тлумачення сновидь відіграє дуже велику роль у психоаналітичному лікуванні і в багатьох випадках досить довго є найважливішим методом роботи. Ми вже знаємо, що в стані сну згніченню дається трохи попуску. Завдяки такому ослабленню тиску на згнічене бажання воно спромагається набагато виразніше виявитись у сновидді, ніж протягом дня в симптомах. Отже, вивчення сновидь стає найзручнішим способом пізнання згніченого неусвідомленого, до якого належить і лібідо, що відступило від Я.

Проте сновиддя невротиків нічим істотним не відрізняються від сновидь нормальних людей, ба більше, вони, мабуть, узагалі нічим від них не відрізняються. Адже було б дурницею так оцінювати сновиддя невротиків, щоб та оцінка не годилась і для сновидь нормальних людей. Тоді треба сказати, що різниця між неврозом і здоров’ям існує тільки вдень, у сновидному житті вона щезає. Тож частину припущень, виснуваних із взаємозв’язків сновидь і симптомів невротиків, ми змушені таким чином поширити й на здорових людей. Ми не можемо не визнати, що й у психічному житті здорових людей є ті чинники, які уможливлюють і утворення сновидь, і утворення симптомів; не можемо не виснувати, що й у них є згнічення, які потребують певних витрат енергії для своєї підтримки, що й у їхній системі неусвідомленого є згнічені і ще наснажені енергією жадання і що якась частина властивого їм лібідо завжди вислизає з-під влади їхнього Я. Отже, і здорова людина — віртуальний невротик, але сновиддя — це, здається, єдиний симптом, який вона здатна утворити. Та якщо якнайпильніше придивитись до її життя, коли вона не спить, ми й справді відкриємо те, що суперечить цьому першому враженню: те нібито здорове життя пронизане безліччю незначних, практично неважливих симптомних утворень.

Отже, різниця між нервовим здоров’ям і справжнім неврозом звужується до суто практичної, все залежить від того, чи лишилася в тієї або тієї особи достатня здатність насолоджуватись і діяти. Цю різницю можна, напевне, пояснити співвідношенням між часткою вільної енергії і часткою енергії, зв’язаної згніченням, тобто вона не якісна, а кількісна. Гадаю, вам немає потреби пояснювати, що цей погляд становить теоретичну основу нашої переконаності в принциповій виліковності неврозів, попри те, що в їхній основі лежать конституційні схильності.

Оце й усе, що ми, характеризуючи здоров’я, можемо виснувати з факту тотожності сновидь здорових людей і сновидь невротиків. А щодо самого сновиддя можна зробити ще й дальші висновки: неможливо розірвати їхній зв’язок із невротичними симптомами, не слід гадати, ніби їхню природу вичерпно пояснює формула перекладу думок в архаїчні форми вираження, натомість слід припустити, що вони розкривають нам справді наявний розподіл лібідо і об’єкти, які воно наснажує.

Скоро ми підійдемо до кінця. Ви, може, розчаровані, що в розділі «Психоаналітична терапія» я обмежився самим тео­ретичним викладом, нічого не сказавши про умови, за яких проводять лікування, і про результати, яких воно досягає. Я полишу ці обидві теми — по-перше, тому, що не намірявся дати вам практичні настанови з застосування психоаналізу, а по-друге — що мене утримує від цього не одна причина. На початку наших лекцій я наголошував, що за сприятливих обставин ми досягаємо успіхів у лікуванні, які нічим не поступаються найблискучішим успіхам в царині терапії внутрішніх органів, і можу до цього ще додати, що таких успіхів не можна було б досягти жодним іншим способом. Якби