КАТЕРИНА ЧУЧАЛІНА - Гібридні дракони, КАТЕРИНА ЧУЧАЛІНА

       З-за рогу печери з’явилася золотава драконяча голова. Вона застигла, побачивши хлопця, а тоді кинулася до нього, вимазуючи його щоки слиною зі свого драконячого язика.

      - Прокинувся! Прокинувся, нарешті! Ми вже думали, що ти вирішив залишитися у Вогняна назавжди.

      - Ні, - пробурмотів розчулений і збентежений хлопець. – Де Фрося? І який зараз рік?

      - Ти проспав всього два тижні, - відповіла Огняна, набуваючи своєї людської подоби. – А Фрося – у своєї бабусі.

       -  Мені треба до неї, - піднявся Олень.

       - Оце вже - ні. Ми ледь тебе виходили.

       -  Мені треба до неї, - повторив хлопець і піднявся. Він ще трохи хитався. – Я маю захищати її.

       - Вона у безпеці, - спробувала переконати його Огняна.

       - Зрозуміло, - кивнув Олень. – Не хочеш казати, де вона. Я сам її знайду. Піду до Всеволода і перетворюся на Дракона. Охоронятиму Фросю та її родину.

       - Ти з глузду з’їхав! - Тупнула ногою Огняна. – Ти так і не зрозумів? Всі ці гібриди не мають власної волі. Вони підкоряються тому лихому Всеволоду! Ти лише себе загубиш.

      - Мені все одно, - відвернувся Олень. – Я лише хочу, щоб у Фросі все було добре.

      - А ось і лікувальний бульйончик, - приніс гарячу тацю Смок. – Що тут за гамір?

      Оленю розповіли, що у їхні ряди просочився зрадник. Першими заарештували батьків Фросі, а потім і решту штабу. На щастя, залізні двері між відсіками тунелю зачинилися, і вороги так і не дізналися про сотні переляканих людей, які ховалися під землею.

      Пан та пані Заправлюд цієї миті чекали на так званий суд. Всеволод чекав на журналістів з всього світу, щоб продемонструвати усім, що головні терористи зазнали покарання.

        - Невже їх не можна врятувати? – Запитав Олень.

        - Ризик дуже великий. Вони б самі не зраділи, якби хтось загинув через них.

        - А Фрося? Ви не боїтеся, що вона спробує врятувати своїх батьків?

        - Ну, - завагалися Дракони. – Ми відправили її у минуле.

        - У минуле? Вона ж там помре від смутку і туги!

        - Не помре. Ми стерли її пам'ять. Тепер вона пам’ятає лише своє щасливе дитинство тоді. Запах першого осіннього листя, блискіт Різдвяної ялинки у дитинстві, подих весняного вітру, що приносить аромат пролісків та конвалій.

        - Все одно. Це все одно нічого не дасть. Вона знову переживатиме весь жах гібридів, але вже тоді. До бабусі?! Тобто її мама буде її сестрою?!! – Олень відчув, як його волосся стає дибки від жаху.

        - У всіх людей дві бабусі, - зауважив Смок. А Огняна пояснила:

        - Ми відправили її у вересень.

        - А що там, у вересні?

        - Згідно наших даних, до вересня існувало декілька альтернатив. Ми відправили її у безпечну. Ту, де гібриди якщо і з’являться, то за сотню років, не раніше. У жовтні ж почалося якесь збурення. Ми проаналізували його і прийшли до висновку, що Всеволод стрибав часами, змінюючи минуле до тих пір, допоки йому не стало комфортно впроваджувати гібридів. Він, так би мовити, сам створив для себе зручні умови.

       - Хіба його не можна зупинити? – Здивувався Олень.

       - Ми не можемо стрибати часами за Всеволодом. Нам же ж більше двох тисяч років. А раптом ми зустрінемося самі із собою? Це викличе таке збурення, що вся планета може згинути.

        - Тоді, - сміливо визвався Олень, - пошліть мене. Тобто, пошліть мене доглядати за Фросею, а паралельно я ловитиму Всеволода.

        - Ти в курсі, що вона тебе не пам’ятатиме? – Сумно запитала Огняна.

        - Я не дурень. Зрозумів. Може, воно й на краще. Я просто житиму поруч і допомагатиму їй.

        - Це можливо? – Запитала Огняна у Смока. Той задумався.

        - Можливо. Але самотній п’ятнадцяти-шістнадцятирічний хлопець там? Ти погодишся, якщо ми відправимо тебе до того часу, але за п’ять років до Фросі? У сиротинець? А там ти вже сам собі обирай чим займатимешся.

        - За п’ять років? – Зблід хлопець. – Тобто, я не бачитиму її цілих п’ять років?

        - Ти хочеш допомогти, чи задовольнити свої примхи?

        - Кажіть, що мені робити.

       В той час, як Смок налагоджував чудернацьку пласку темну штукенцію, яку гордо називав: “Машина часу”, Огняна готувала легенду.

       - Як мене зватимуть? – Здивувався Олень. – Алан Михайлович Кінь.

       - Що за дивне ім’я?

       - Якщо ти трохи вивчиш кельтську, валлійську та давньослов’янську міфології, то воно не здаватиметься таким вже й дивним, - гордо відповів хлопець. Огняна зітхнула.

       - Те, що “Алан” означає  “Олень”, я зрозуміла. Так само, звідки взявся “Кінь”. У давніх слов’ян, і кінь і олень перевозили душі померлих у той світ. Я не розумію звідки взявся “Михайлович”.