Агата Крісті - Смерть на Нілі

столик. У її поведінці не було нічого показного, нічого незвичайного, та все ж здавалося, що це був продуманий театральний вихід.

– Оце так, – сказала місіс Оттерборн, похитуючи тюрбаном. – Ця дівчина таки думає, що вона важлива персона.

Пуаро не відповів. Він спостерігав. Дівчина навмисно сіла так, щоб дивитися просто на Ліннет Дойл. Раптом детектив помітив, що Ліннет нахилилася вперед, щось сказала й через мить пересіла на інше крісло, обличчям у протилежний бік.

Пуаро задумливо похитав головою.

Хвилин через п’ять та дівчина теж пересіла на протилежний бік тераси.

Вона курила й мило всміхалася, просто втілення задоволення та спокою. Але постійно, ніби ненавмисне, її мрійливий погляд був спрямований на дружину Саймона Дойла.

Через чверть години Ліннет Дойл різко встала й пішла в готель. Її чоловік майже відразу попрямував за нею.

Жаклін де Бельфор усміхнулась і розвернула крісло. Вона запалила цигарку й повернулась обличчям до Нілу. На її вустах вигравала посмішка.

Розділ третій

– Мсьє Пуаро.

Пуаро швидко скочив на ноги. Усі вже розійшлися, і він залишився на терасі сам. Заглибившись у роздуми, він дивився на гладке блискуче чорне каміння, коли це звертання повернуло його до тями.

То був ввічливий, упевнений, чарівний голос, хоча, мабуть, трохи зарозумілий.

Піднімаючись, Еркюль Пуаро побачив владні очі Ліннет Дойл.

На білу атласну сукню вона накинула дорогу багряну оксамитову накидку. Пуаро й не уявляв, що дівчина може бути такою гарною та величною.

– Ви – мсьє Еркюль Пуаро?

Це було не зовсім запитання.

– До ваших послуг, мадам.

– Можливо, ви знаєте, хто я?

– Так, мадам. Я чув ваше ім’я. Я чудово знаю, хто ви.

Ліннет кивнула. Це була та відповідь, яку вона очікувала. Тож вона продовжила говорити таким же милим і владним тоном:

– Мсьє Пуаро, ви не могли б пройти зі мною в кімнату для гри в карти? Я дуже хочу з вами поговорити.

– Звичайно, мадам.

Вона попрямувала в готель. Пуаро рушив услід. Коли вони ввійшли в порожню кімнату, Ліннет жестом вказала йому зачинити за собою двері. Тоді опустилася на крісло біля одного зі столиків, а Пуаро влаштувався навпроти неї.

Дівчина відразу ж перейшла до суті розмови. Вона зовсім не вагалася, її слова текли вільно.

– Я багато про вас чула, мсьє Пуаро, і знаю, що ви дуже розумний чоловік. Сталося так, що мені потрібна термінова допомога, і, можливо, ви – саме та людина, яка мені допоможе.

Пуаро нахилив голову.

– Ви дуже люб’язні, мадам, але, бачте, я у відпустці, а під час відпустки я не працюю.

– Про це можна домовитися.

Вона не хотіла його образити, це була лише впевненість молодої жінки, яка завжди добивалася того, чого хотіла.

Ліннет Дойл продовжувала:

– Мсьє Пуаро, я стала об’єктом нестерпного переслідування. Це переслідування має припинитися! Я збиралася звернутися в поліцію, але мій… мій чоловік вважає, що поліція безсила тут допомогти.

– Може… поясните детальніше? – ввічливо пробурмотів Пуаро.

– О, так, звичайно. Справа надзвичайно проста.

Вона не вагалася, не запиналася. Ліннет Дойл, без сумніву, мала раціональний склад розуму. Вона замовкла на хвилинку лише для того, щоб якнайточніше викласти факти.

– Коли я зустріла свого чоловіка, він був заручений із міс де Бельфор, яка була моєю подругою. Мій чоловік розірвав заручини: вони зовсім не пасували одне одному. Прикро, але вона важко це переживала… Мені дуже шкода, але що тут вдієш. Вона погрожувала мені… та я не надала цьому великого значення, і, по суті, вона й не намагалася реалізувати свої погрози. Натомість вона взяла незвичний курс… слідувати за нами, куди б ми не подалися.

Пуаро підняв брови.

– Е… доволі незвична… помста.

– Дуже незвичайна, дуже сміховинна! Але й дратівлива.

Вона прикусила губу.

Чоловік кивнув.

– Так, можу уявити. У вас, як я розумію, медовий місяць.

– Так. Це сталося… вперше… у Венеції. Вона зупинилася в «Даніеллі». Я подумала, що це збіг. Досить неприємно, і все. Потім ми зустріли її на борту судна в Бриндізі. Ми… ми зрозуміли, що вона пливе в Палестину. Ми залишили її (як нам здавалось) на судні. Але коли приїхали в готель «Менахауз», вона вже була там і чекала на нас.

Пуаро кивнув.

– А тепер?

– Ми поплили по Нілу пароплавом. Я майже очікувала побачити її на борту. Її там не виявилось, тож я подумала, що вона перестала поводитися так… так по-дитячому. Але коли ми прибули сюди, виявилось, що вона… вона тут, чекає на нас.

Пуаро якусь мить розглядав співрозмовницю. Вона все ще чудово володіла собою, але кісточки на пальцях її руки, якою дівчина оперлася на стіл, побіліли.

– І ви боїтеся, що переслідування може тривати? – запитав він.

– Так. – Ліннет на мить замовкла. – Звичайно, усе це так по-дурному. Жаклін робить із себе посміховисько. Я здивована, що в ній немає гордості… чи гідності.

Пуаро зробив застережливий жест.

– Трапляється, мадам, що гордість і гідність не мають значення. Є інші, сильніші почуття.

– Так, можливо, – нетерпляче погодилась Ліннет. – Але що, заради Бога, вона з цього матиме?

– Не завжди суть у тому, щоб щось отримати, мадам.

Щось у його тоні розсердило Ліннет. Вона почервоніла й швидко сказала:

– Маєте рацію. Не варто обговорювати мотиви. Важливо, щоб це припинилося.

– І як ви гадаєте, це можна владнати? – запитав Пуаро.

– Що ж… природно, що ми з чоловіком більше не терпітимемо цієї принизливої ситуації. Має бути якась правова допомога в таких випадках.

Дівчина говорила роздратовано. Пуаро задумливо подивився на неї, а тоді запитав:

– Вона погрожувала вам публічно? Ображала вас словесно? Завдала фізичної шкоди?

– Ні.

– Тоді, чесно кажучи, мадам, я не знаю, що ви можете вдіяти. Якщо молода жінка розважається тим, що подорожує в різні місця, і це ті місця, де перебуваєте ви з чоловіком, eh bien[15], то й що? Повітря – безкоштовне для всіх! Вона не втручається у ваше особисте життя. Адже ці зустрічі завжди ж відбуваються в людних місцях?

– Тобто я нічого не можу вдіяти?

У голосі Ліннет звучала недовіра.

Чоловік спокійно відповів:

– Наскільки я розумію, геть нічого. Мадемуазель де Бельфор діє законно.

– Але… але це просто бісить! Думка, що доведеться це прийняти, – нестерпна!

Пуаро сухо сказав:

– Я вам співчуваю, мадам, тим більше, як мені здається, вам не часто доводиться з чимось миритися.

Ліннет насупилася.

– Але ж повинен бути якийсь спосіб покласти цьому край, – пробурмотіла вона.

Пуаро знизав плечима.

– Ви завжди можете поїхати, податися ще кудись,