Ірина Литвин - Ліна та пригоди в Половецькому замку, Ірина Литвин

Ліна спробувала підвестися, але не змогла, бо все її тіло прилипло до підлоги. Олег щосили бовтався в зеленому слизі, але теж марно. Тоді Ліна обережно підняла голову. Прямо перед собою вона побачила тітчину постать. Вона знову була у своєму звичному вигляді, волосся було зібране у високу зачіску, а очі сердито блимали на дівчинку.

– Краще б ти ввімкнула світло, а не кралася наче злодій,– сказала тітка, – тоді б хоч бачила куди йдеш.

Підійшовши ближче, тітка перевела погляд на Олега.

– Я попереджала що не хочу бачити тут гостей, – сказала вона Ліні, а тоді схопила її за комір однією рукою, а Олега іншою. З усієї сили вона смикнула і відірвала їх від підлоги. Ліна подивилася на себе. Уся її піжама була брудною, у чомусь зеленому та липкому, схожому на клей.

– Тобі час додому, – сказала тітка Реґіна Олегу.

– Я нікуди не піду доки ви не відпустите Ліну, – раптом заявив хлопець. Його голос тремтів від страху, але попри те звучав впевнено.

Тепер Реґіна сердито глянула на нього.

– Не хочеш сам іти, доведеться тебе віднести.

Реґіна махнула рукою і хлопець почав зменшуватися, аж поки не перетворився на мишеня. Тут звідкись вискочила Багіра, стрибнула і схопила його в зуби. А тоді перетворилася на ворону і вилетіла у вікно  мишеням у дзьобі.

– Ні! Відпусти його! – закричала Ліна.

Вона хотіла була побігти за ними до вікна, але тітка зупинила її, схопивши за плече.

– Не хвилюйся за нього. Багіра лише віднесе його додому. Вона не їсть сирих мишей, тільки тих, що я їй запікаю.

Тітка відпустила Ліну. А тоді поправила свою зачіску і покликала:

– Руфусе! Руфику!

Вгорі почулися кроки. Ліна підняла очі і побачила, як сходами спускалось якесь волохате звірятко. Дівчинка впізнала ту саму істоту на яку перетворилася руда куля. Звірятко було маленьким, Ліні ледве до пояса дотягувало. Тіло його було схоже на людське, але все вкрите рудою шерстю крім обличчя і маленьких долоньок. У нього були тоненькі губки, довгий, гострий носик і величезні очі, як дві картоплини. Вушка були маленькі, кругленькі. В одній руці воно тримало маленький металевий совочок, а в іншій відро.

– Ви мене кликали, пані? – звернувся він до тітки.

– Так, кликала. Прибери зі сходів і вітальні зілля, яке вона розтягла по всьому будинку, – сказала тітка Реґіна.

Руфик почав спускатися східцями, бурмочучи при цьому щось собі під ніс. Йдучи, він голосно тарабанив відром по східцях, бо був таким низеньким, що не міг підняти його, а лише тягнути за собою.

– О, вже прийшла, – сердито пробубнів волохатий чоловічок помітивши Ліну. – А я казав вам, пані Регіно, що з нею буде одна морока. То вона мало з вікна не випала, добре що я мимо пролітав та побачив. То вона з казаном щось зробила, що ваше зілля, пані, по всьому будинку почало розтікатись. Я її зупинити хотів, так вона на двір вискочила і десь побігла.

Ліна з цікавістю розглядала цього маленького чоловічка. Після усього побаченого сьогодні, його поява вже зовсім не дивувала її.

– Ти забув представитися, Руфику, – сказала йому тітка Реґіна.

– А й справді, – погодився Руфик.

Він підійшов до Ліни, поставив своє відро і низько вклонився.

– Я Руфус Рудошерстий Четвертий, домо-наглядач цього будинку, вірний слуга та помічник могутньої чарівниці Реґіни Закревської. Але можеш називати мене просто Руфик, – додав маленький чоловічок вже менш поважно.

– То ти домовик? – перепитала Ліна, згадуючи всі казки, які вона коли-небудь читала.

– Ну якщо тобі важко запам'ятати мій титул, то можеш вважати, що так – я просто домовик, – незадоволено відповів Руфик.

Потім домовичок почав зішкрібати з підлоги зелену речовину. Вона легко піддавалася його совочку. Щойно Руфик зайнявся роботою, тітка сказала Ліні йти за нею і вони обидві піднялися на другий поверх оминаючи зелені потоки. Тітка відвела Ліну в бібліотеку.

– Сідай, – показала тітка на крісло поруч із журнальним столиком. Ліна слухняно сіла. Сама ж тітка вмостилася на кріслі навпроти. Вона знову зміряла Ліну своїм пронизливим поглядом.

– Ти вже зрозуміла, що я не просто так забороняла тобі заходити до моєї кімнати, а ще чіпати без дозволу все, що тобі здумається, – сказала тітка, – але ти все ж не послухалась і тепер мені потрібно вирішити що з тобою робити.

Ліна мовчала, понуривши голову і опустивши очі. А тітка продовжувала:

– Я б з радістю відправила тебе додому але це, на жаль, неможливо. Ти пробудеш тут цілий рік, як і хотіла твоя мама. Тобі доведеться побачити тут ще багато інших речей, до яких ти не звикла і які можуть бути небезпечними. Тому я не бачу іншого виходу, як навчити тебе чаклувати.

Ліна підняла очі і здивовано подивилася на тітку.

– Як, ви можете навчити мене чаклувати? – перепитала вона не вірячи тому, що почула.

– Звісно можу, – відповіла тітка. – Ти, як і я, зрештою як і твоя мама, – відьма. І скоро ти сама це зрозумієш.

– Ні, цього не може бути, – захитала головою Ліна.

– Ти сама сьогодні це довела. Ти прокинулася в повний місяць, хоча я дала тобі дуже сильне снодійне. До того ж ти змогла почути місячний голос, а це під силу лише справжній відьмі. І казан ніколи не почав би чаклувати, якби до нього підійшла звичайна людина.

Зробивши паузу, тітка продовжила:

– Думаю на сьогодні з тебе досить пригод. Іди до своєї кімнати і постарайся поспати. Завтра ми почнемо навчання.

З цими словами тітка різко піднялася і показала очима на двері, що означало – розмову закінчено. Ліна не заперечувала. Вона теж встала і попрямувала до своєї кімнати. Дівчинка так сильно хотіла спати, що не могла більше ні про що думати.

– Ліно, – позвала її тітка, коли вона вже виходила з кімнати.

Ліна обернулася.

– На добраніч, – раптом сказала тітка якимось м'яким і лагідним голосом.

Проте, Ліна була так стомлена, що, навіть, не помітила цього.