Денис Казанський - Як Україна втрачала Донбас, Денис Казанський

У середині 90‑х на Донбасі почали одне за одним відмирати виробництва, заточені на радянську оборонну промисловість, та нерентабельні підприємства, які за часів СРСР існували лише за рахунок підтримки держави. Часто це були заводи з робочими колективами у кілька десятків тисяч осіб, які раніше здавалися непохитними. Лихоманило й більше перспективні компанії, які мали всі шанси вписатися в ринок. Деякі з них брали в оборот злочинні угруповання і корумповані чиновники. Вони штучно нав’язували своїх посередників або навмисно доводили їх до банкрутства, щоб прибрати до рук.

Страшних масштабів досягало й банальне розкрадання майна. Причому злодійством не гребували як начальство, так і прості робітники. Державні підприємства вважалися ніби «нічиїми». І якщо на таких підприємствах затримували зарплату, їхні співробітники починали з чистою совістю тягнути додому все, що тільки можна, вважаючи це своєрідною «компенсацією».

Найважча ситуація склалася у вугільній галузі, де кількість нерентабельних шахт обчислювалася десятками. Всі проблеми тут було вирішено розв’язати простим та дешевим способом — без зайвих розмов знищити всі підприємства, які зазнавали труднощів. Цей процес отримав назву «реструктуризації вугільної галузі».

Реструктуризація стала однією з найдраматичніших подій в історії Донбасу. Безглузде знищення шахт, без сумніву, серйозно вплинуло на подальший хід історії і багато в чому зумовило події 2014 року. За ступенем руйнівного впливу на життя громадян наслідки цього кроку самі по собі можна було порівняти з війною. Адже ще задовго до початку збройних сутичок деякі шахтарські селища у Донецькій та Луганській областях виглядали так, наче бойові дії там уже пройшли.

Розвал вугільної галузі позначився не лише на економічній ситуації, а й на ментальності мешканців шахтарських територій. За роки животіння в атмосфері занепаду та розрухи мільйони жителів Донбасу озлобилися і розчарувалися в тому житті, яке настало після краху Радянського Союзу. Реструктуризація шахт зламала хребет шахтарському руху і перетворила гірників із тієї грізної сили, якою вони були на початку 1990‑х років, на безправних, зашуганих та голодних роботяг. Зрозуміло, що у таких умовах люди не могли не ностальгувати за тими часами, коли шахтарська праця вважалася почесною.

Вугільна промисловість Донбасу деградувала ще з 1980‑х років, і у середині 90‑х зайшла в економічний глухий кут. Обсяги видобутку вугілля щороку падали. Заборгованість із зарплати зростала. У 1995 році видобуток вугілля в Україні у порівнянні з 1994 роком знизився на 10,8 млн тонн. Кредиторська заборгованість вугільних підприємств на 1 січня 1996 року становила 252,2 трлн карбованців і перевищувала дебіторську на 134,2 трлн. Борг із виплати заробітної плати досягав 31 трлн крб.

У такій ситуації уряду необхідно було терміново щось змінювати. Документом, який поклав початок програми реструктуризації шахт, став Указ президента України «Про структурну перебудову вугільної промисловості» від 07.02.1996 року. Спочатку нічого зловісного в цьому документі не побачили. Повністю ліквідувати в ньому пропонувалося лише окремі, особливо збиткові, шахти та розрізи, список яких мав бути складений у тримісячний термін Міністерством вугільної промисловості та губернаторами вугледобувних областей. Нерентабельні шахти було вирішено приватизувати або здавати в оренду. А об’єкти соціальної інфраструктури таких шахт планували передати у комунальну власність або також продати приватним інвесторам.

Але на практиці виявилося, що Указ Кучми фактично став командою «фас» для численних чиновників і бюрократів, які вирішили без зайвого клопоту ліквідувати якомога більше вугільних підприємств. До того ж на знищенні «непотрібних» виробництв можна було ще й непогано наварити. Адже під землею перебувало як цінне обладнання, так і тисячі тонн чорного та кольорового металу. І все це добро після знищення шахти списувалося.

Багато знищених тоді шахт можна було врятувати. На початку 2000‑х ціна на енергоносії зросла, і добувати вугілля знову стало вигідно. Деякі збиткові шахти стали прибутковими. Низку закритих раніше підприємств вдалося викупити та реанімувати приватним інвесторам. Однак у середині 90‑х «реструктуризатори» були переконані, що майбутнього у вугільної галузі немає, і розправлялися з шахтами без жалю. Підприємства спішно закривали та грабували, залишаючи під землею мільйони тонн недобутого вугілля. Не кращим чином обійшлися і з інфраструктурними об’єктами, мертві руїни яких ще довгий час служитимуть сумними пам’ятниками безгосподарності. Навіть побіжно вивчаючи історію цієї руйнівної кампанії, можна стверджувати, що реструктуризація шахт стала масштабним економічним злочином проти економіки України, виконавці якого заслуговують суворого покарання.

У 1996 році із запланованих 130 млн гривень на закриття шахт із бюджету було виділено лише 69 млн. Недофінансування в такому масштабі не могло не мати катастрофічних наслідків. Доводилося економити на всьому, тому шахти закривали поспіхом, абияк. Виробки без жалю заливали водою. У Стаханові Луганської області у найкоротші терміни закрили всі шахти, і місто, назване на честь найвідомішого радянського шахтаря, залишилося без вугільної галузі взагалі. Об’єднання «Стахановвугілля» було повністю ліквідовано. За підрахунками фахівців, чотири закриті шахти, що входили у це об’єднання, мали запаси у 82 млн. тонн коксівного вугілля, яке так і залишилося під землею.

Процес ліквідації шахт у Стаханові у своєму інтерв’ю описав колишній мер міста Сергій Левачков: