Уляна Пас - Холодна ніжність, Уляна Пас

– А Яр з нами не поїде? – питаю, коли йдемо до автомобіля утрьох. Олег сідає поруч з водієм, а ми зі Світланою – позаду. 

– Він ще в офісі. Приїде одразу в ресторан, – відповідає хресний. 

Дорога до місця призначення займає хвилин тридцять, а мені хотілося б, щоб годин п’ять, щонайменше. Долоні пітніють і серцебиття пришвидшується. Не розумію, чому так боюсь цієї зустрічі. Просто за ці роки звикла жити без тата, а тут ми знову зустрінемось. 

Біля ресторану дуже багато автомобілів. Гості все йдуть і йдуть до входу. Мій батько – дуже відома людина тут. Бізнесмен, меценат і все в тому роді.

– Ого! Я спочатку тебе не впізнав! – заявляє Яр, приєднавшись до нас практично у дверях. Я хапаюсь за його лікоть і відчуваю підтримку брата. Принаймні тепер ноги собі не зламаю. 

– Думаєш, занадто? – питаю. 

– Ну чому ж? – усміхається і розглядає мене. – Незвично трохи, але ти на казкову принцесу схожа. 

Мабуть, Яр також думає, що я більше на ляльку тягну, але говорить не це. 

Всередині дуже багато людей. У мене голова йде обертом від того, яких масштабів набуло це свято. Татко завжди любив бути в центрі уваги, а подібні заходи показували іншим, що він попереду. 

Я шукаю його поглядом і знаходжу в іншому кінці зали. За ці роки, що ми не бачились, він практично не змінився. У свої п’ятдесят тато чудово виглядає, а молода дружина стає гарним доповненням його самого. 

До речі, про дружину. Сніжана стоїть поруч із чоловіком та усміхається усім своїми занадто білими зубами. Мені здається, що у неї взагалі немає нічого свого. Груди мало не вивалюються з декольте, занадто червона помада на губах, а про довжину сукні взагалі мовчу. 

– Сніжана просто сяє, – шепоче мені на вухо Яр. – Здається, ніс собі зробила. Я її іншою пам'ятаю. 

І то правда. Форма носа змінилася.

– Підемо до них? – питаю у Яра, і він мені киває. 

– Не хвилюйся. Я ж поруч, – тихо, але впевнено говорить. 

Поки йдемо поміж гостей, на нас звертають увагу. Є люди з близького оточення мого батька, які знають, що ми не спілкуємось, тому моя поява тут і їх цікавить. 

Коли відстань між мною та батьком скорочується до мінімуму, він мене помічає. Усмішка застигла на обличчі, і тато повільно розглядає мене з голови до ніг. 

Я майже не дихаю. Стою, як вкопана, і дивлюсь у його очі. За одну секунду в пам'яті проноситься все, що між нами було – і сльози застигають у куточках очей.

Мені боляче від того, що зараз за його лікоть як змія вчепилася розмальована лялька. Я ніколи не забуду перші хвилини після того, як дізналася, що мами більше немає. Тато так і не зміг нормально пояснити, що з нею сталося. Наче щось з серцем, але я не бачила висновку лікаря. 

– Алісо! – тато забирає руку від Сніжани і йде до мене. Обіймає так міцно, що дихати не можу, а я… не обіймаю його у відповідь. Просто сил не вистачає. – Яка ж ти гарна! На маму схожа. 

Всередині ріже від того, що тато згадує про маму. Він не має на це права. Я не хочу вказувати на це зараз, адже навколо багато людей. Тому вирішую просто мовчати. 

– Як ти виросла, – додає Сніжана і нахиляється, щоб мене поцілувати, але я відступаю, а вона хмуриться. 

Ну ні, це вже занадто! З цією дамою я не хочу спілкуватися зовсім! 

– З днем народження, тату! – витискаю з себе ці слова. 

– Дякую, люба! Ти навіть не уявляєш, який я щасливий! – випалює тато. Він дійсно здається мені радісним, але якось награно все це. Наче не для нас, а для публіки. 

Та якщо так подумати, тато міг би сам зателефонувати і попросив би приїхати до нього, щоб поговорити сам на сам. Але він не зробив цього. Натомість зараз усі витріщаються на нас, і як би сильно це мене не дратувало – треба триматися. 

Якщо вже прийшла, буду тримати обличчя. Сподіваюсь, що хоча б на годину моєї сили духу вистачить. Якщо ж ні – втечу раніше.