Кулик Степан - Тіні червоного місяця, Кулик Степан

«Нарвалися…» — майнуло в голові. Кулаки самі стиснулися, а коліна відразу занили з потрійною силою, нагадуючи, що мені давно не сорок, і вдавати з себе героя не вийде при всьому бажанні. Але ж не втікати, справді.

Зібравши в кулак нерви, я підняв голову і, тримаючись якомога впевненіше, зустрівся очима з тим, хто рухався посередині трійці. Він упіймав мій погляд і недобро примружився. З-під вій спалахнуло багряним відблиском, наче хто не до кінця пригаслий жар розворушив. Як у фільмах про перевертнів. Але це навряд… Все через місяць. Тепер у його світлі все, що блищить, здається червоним.

Кілька секунд мірялися поглядами… буквально відчуваючи, як тремтять від напруги нитки, що з'єднують нас, наче натягнуті струни, а потім це відчуття в одну мить зникло.

Трійця, ніби по команді, дружно розвернулася і, не відриваючи очей від асфальту, вервицею, перевальцем перебрела на протилежний бік вулиці. А я стояв, відчуваючи як немилосердно, ніби перед дощем, ниють коліна, а по спині повзуть струмки поту.

І що це було? Звірі виявилися ситими, і вирішили що ми несмачні? Чи проблема в надто розвиненій уяві, а насправді — це роботяги, які йдуть з другої зміни, і мріють лише про те, як швидше доповзти до дому, вечері та ліжка?

— Трясця ...

— Я мало не впісялася… — тихо пробурмотіла Лариса, з силою стискаючи мою руку. — Уфф… Добре, що ти був поряд.

Плечі самі розправилися і навіть живіт вдалося трохи втягнути. Героєм бути приємним, навіть якщо ти нічого для цього не зробив.

— Якщо хочеш, можу щовечора тебе проводжати?

— Хочу ...

Якийсь час йшли мовчки, а потім Лариса розвернулась, встала навшпиньки і поцілувала мене в губи.

— Дякую, Михасю… Ми прийшли. Я ось у цьому будинку живу… — вказала на парадне, поряд з яким ми зупинилися. — До себе не запрошую. У мене вдома ще четверо. Але... якщо хочеш... можу… можу до тебе… завтра… на чай зайти. В обідню перерву.

Хто ж у здоровому глузді та тверезій пам'яті від подібної пропозиції відмовляється? Навіть якщо й справді лише на чай. Все якась різноманітність у житті.

— Хочу… У сенсі, буду дуже радий.

— От і домовилися… — дівчина ще раз цмокнула мене, тільки тепер щоку. — І це… не варто заради мене генеральне прибирання починати. Чоловік і безлад — це синоніми. І фронт діяльності для жінки. Мені навіть цікаво побачити тебе, як то кажуть, а ля натюрель. В звичному середовищі.

— Угу… — киваю машинально. — Але труси я зі спинки стільця все ж таки приберу і стоячі шкарпетки заштовхаю глибше під диван.

— Це навіть занадто… — засміялася Лариса, махнула рукою і пурхнула у прочинені мною (джентльмен я чи ні?) двері.