Влада Клімова - Кохання без права на помилування, Влада Клімова

– Вибачте, пане Вітольде, я страшенно зморилась. Прошу дозволу: поспати тут.

– Що ти таке кажеш? Який пан? Я раб твій навіки – Вітек. Тільки так і не інакше. Добре, відпочинь, коли хочеш. Я пізніше зайду, – відтермінував мою загибель він. Тоді я зробила дурнувате обличчя, наче не розумію його. А для себе вирішила, що краще здохну, ніж дозволю йому ту щиру любов!

– Пшепрашам бардзо, Віте. Але Бог свідок – не все відразу. Я Вас дуже прошу...

– Та де ж відразу? Коли я жадаю тебе з того часу, як побачив. Нікого в житті так не хотів. Серцем чую, що ти фантастична жінка.

Щоб якось припинити його старечі фантазії, я нагадала:

– Віте, я дуже хвилююся за коштовності. Може їх покласти до сейфа?

– То не твоє хвилювання, Беата сховає. А я буду чекати тебе в ліжку до ранку і дуже сподіваюся, що ти прийдеш.

Нарешті він пішов, а я зітхнула й подумала: «Здається на якийсь час відбилась!» Потім забралась до ліжка та відчувала, що тремчу від страху. Але прошепотіла:

– Доброї ночі тобі, коханий Дене... Мені без тебе дуже страшно. Прошу: приснися вночі!

Ранок був такий же прекрасний, як завжди, в золоту альпійську осінь. Робітники майже прибрали з галявини святкові столи, а на терасі маєтку служниці накривали стіл для вранішньої кави. Мої батьки вийшли такі щасливі, наче це в них сьогодні була шлюбна ніч. Мати безперестанку поглядала на мене допитливими очима й намагалась зрозуміти: як донька провела ніч зі старцем?

Дивно, але Вітольд ввічливо постукав до мене й запропонував допомогу служниці Катажини. Я посміхнулась черговою посмішкою й мовчки пішла за його «невільницею». У величезній гардеробній ми з дівчиною швиденько обрали для мене сукню, потім я причесалась та приготувалась вийти на люди. Хитрий старий дочекався мене біля виходу на терасу, а в петлиці його вранішнього костюма красувався багряний бутон троянди. Я не знаю, що це повинно було означати, та вийшов він на ґанок, ніжно підтримуючи мене під лікоть і сяяв таким щасливим поглядом, що вчорашні актори поняття не мали про настільки талановиту гру.

– Вітаю, шановне панство! Який неймовірно прекрасний ранок! Я навіть трішки захмелів від повітря і сонця, – яскраво посміхався він, щоб усі думали, які ми з ним цієї ночі були щасливі.

Вітольд без упину сипав українськими приколами та анекдотами. Всі весело сміялись, а я сиділа з чашкою кави в руці й тихенько згадувала наш чарівний ранок з Деном, після першої з ним найщасливішої в моєму житті, ночі.

Скоро батьки полетіли додому, а я залишилась сам на сам зі своїм страшним дідом. Папери на татову агенцію він чесно підписав і за це я була йому неймовірно вдячна.

Кілька днів пройшли тихо-мирно. Вітольд щедро прикріпив до мене обслугу: дав зі свого чисельного парку надійне Вольво, з водієм, та трьох служниць. Навіщо так багато – не знаю? Одягатись я можу сама, подавати улюблені страви в ліжко мені не обов’язково. Стелити постіль, то нехай уже стелять, адже дівчатам треба старанно відробляти кожен злотий.

Дуже скоро я побачила: наскільки старанно! Якось принесла з саду букет свіжих троянд та й пішла шукати пристойну вазу. Але з сусідньої кімнати почула дивні звуки. Ну, не такі вже вони й дивні. Просто хтось посеред робочого дня, в покоях хазяїна, займався бурхливим сексом. На правах хазяйки дому, щоб припинити акт розпусти, я різко відчинила двері й від несподіванки просто заклякла на місці...

Перед моїми очима відкрилась яскрава картина, як дідуган ще може бути корисним жінці. Вітольд тримав симпатичну служницю Беату руками за обидва боки, а та стояла навшпиньки та безсоромно віддавалась хазяїну. Наразі на обличчях розпусників застиг звичайний вираз «кота, який злизав сметану», а я гірко посміхнулась і сказала:

– Не звертайте на мене уваги, продовжуйте. Не буду вам заважати...

Потім закрила важкі дубові двері так, що вони ледве не злетіли з петель та й пішла до себе в кімнату. Дивно, але зараз у мене зовсім не було бажання плакати. Навпаки, дуже хотілося когось вбити, або хоч покалічити. Тому я схопила щось фарфорове та з усієї сили жбурнула об стіну. Куски розлетілись у всі боки, а на прекрасній обшивці з’явилась перша зарубка від «щасливого сімейного життя».

Через секунду, наче застуканий на списуванні школяр, в моїй кімнаті вже стояв Вітольд і винувато промовляв:

– Вибач мені, кохана Снєжко! Не розумію: як це сталося. Але ж ти не допускаєш мене до себе, а я звичайний чоловік, зі звичайними потребами. Тим більше коли я дивлюся на тебе, то хочу кохатись безперестанку...

Мені стало так гидко, що якби не знала, що наразі ні від кого не вагітна – подумала б саме про токсикоз. Я схопилась з ліжка й кинулась до ванної кімнати, бо мене страшенно знудило. А цей старий розпусник вже забув про свій гріх й миттю запитав про мій:

– То може пані від когось понесла й тому вийшла за мене?

Я закінчила неприємну процедуру, добре прополоскала рота й вийшла до нього.

– Поїхали! – скрикнула я й тільки зараз доперла свою найбільшу помилку в житті. Чому я не завагітніла від Дена? Зараз носила б під серцем його дитинку та була найщасливішою у світі. Біда з цими чесними дівчатами!

– Куди? – не зрозумів мене Вітольд.

– До лікаря, який обслуговує твоїх шльондр. Хочу перевірки й негайно!

Він чомусь посміхнувся та лагідно сказав:

– Ну, тебе буде обслуговувати інший лікар, найвищого рангу, але якщо хочеш – бардзо проше!

І ми поїхали. Зазвичай будь-який похід до гінеколога, то не тільки неприємна процедура, а ще й неймовірне приниження. Бо в жінку входить не коханий всім серцем чоловік, а медична залізяка та ще й абсолютно незнайома стороння людина заглядає тобі в самі нутрощі. Але зараз я була така злюща, що до подібних тонкощів мені було байдуже.

Розділ 13. Удосконалення краси

В дорозі Вітольд весь час посміхався, наче його нагодували чимось солодким і смачним. Він мчав Варшавою на своєму улюбленому Мерседесі, та виглядав наче хлопчисько, що вперше взяв татову машину, щоб покатати дівчину. Я не звертала на його піднесений настрій ніякої уваги, адже розуміла, що він просто демонструє людям нову іграшку, тобто мене.

Ми заїхали до старого міста й він припаркувався під якимось, стерильного вигляду, триповерховим будинком. Всередині приватного медичного центру було багато квітів та усміхнених працівників. Вітольд залишив мене у м’якому кріслі, а сам зник за одними з дверей. Повернувся він у супроводі людини, що могла б позувати художникові при написанні картини «кращий лікар століття». Він був у тонких золотавих окулярах, з чарівною сивою борідкою, в милій шапочці та стильному медичному вбранні. Притримуючи мене за кінчики пальців так, наче ми будемо танцювати, медик провів до свого кабінету й виконав неприємну процедуру дуже лагідно та обережно. Як тільки я звільнилась, Вітольд прожогом кинувся всередину, а вийшов з таким гордим виразом обличчя, наче я вже народила йому купу дітей.

– Дякую тобі, кохане серце, що так ненароком ми заїхали сюди. Взагалі-то цю процедуру жінки-іноземки повинні проходити до реєстрації шлюбу, але твоїй родині я безмежно довіряю, тому не став дарма принижувати. Наразі я неймовірно щасливий. Адже мій великий друг-професор сказав, що такої здорової жінки він не бачив давно і в нас будуть прекрасні діточки...

При цих його словах, навіть після огляду у професора, я знову відчула позиви токсикозу, але стрималась.

– Вітольде, прошу тебе, поїхали звідси кудись, – щиро попросила я його.

– Так, моя дівчинко! А куди ти хочеш?

Я хотіла лише в обійми Дена до кінця життя, але туди мій шлях перервався і я панічно шукала, що йому запропонувати. Адже повертатися в кубло розпусти наразі я точно не бажала. Що ж вигадати?

– Вітольде, а можна мені до якогось салону краси? У цього лікаря я зрозуміла, що запустила себе до неможливості...

Як на свій вік, дід аж занадто швидко обробляв інформацію в голові й від моєї пропозиції просто розквітнув:

– Яка ж ти в мене розумниця! Так, негайно їдемо в салон краси. Я теж давно хочу зробити собі інтимну зачіску.

Зараз мене точно знудить! Я вхопила в рот жуйку, попросила більше опустити вікно та прикрила очі, щоб не бачити поряд цього хтивого збоченця. «Яка ж це страшна річ – буди поряд з нелюбом. І скільки я ще витримаю такі тортури?» думала я, коли він заїхав на стоянку якогось хмарочоса.

Весь перший поверх, дійсно займав величезний салон краси, з найрізноманітнішими послугами. Ясно було, що старець тут крутиться часто. Адже коли ми зайшли в галерею, дівчата-адміністраторки за столиками, кланялись йому так, наче ми зараз перенеслись до Японії.

Спочатку Вітольд познайомив мене зі своїм стилістом-перукарем і ми обновили зачіски. А вже потім нас провели до інших фахівців. Він лагідно поцілував мені руку й попрохав, щоб я не боялась. Оце дивина! Я не побоялась вийти за нього заміж, а тут злякаюсь якогось воску?

В кріслі, чимось схожому на гінекологічне, молода жінка оглянула «робочу поверхню» й запропонувала подивитись каталог. Такого я ще не робила. Ну, як нормальна дівчина я звичайно влітку ходила на пляж і «в тому місці» була абсолютно голенька, але ж взимку залишала на лобку невеличку доріжку.

Варіанти в каталозі були різні. Я дивилась на сторінки й думала: яких тільки професій не вигадало життя? Це ж треба бути «стилістом» саме оцих зачісок та цілісінькими днями заглядати й нюхати інтимні місця клієнтів! Залишається сподіватись, що заробляє ця дівчина достатньо.

Після знайомства з чудо-книгою я обрала скромну «зачіску», виключно для гігієни, адже була абсолютно впевнена, що бачитиму її лише я. Звичайно, мені дуже сподобалося «сердечко». Саме ним я марила спокушати найчарівнішого чоловіка на землі. Але мій коханий був тепер недосяжний, тому розслабилась та дозволила професіоналу зробити свою справу.

Коли ми вийшли з салону був вже полудень. Мій «оновлений дід» виглядав дійсно чудово.

– Яка ж ти в мене красуня! – хотів вчепитися за мій стан він, але я різко нахилилась й почала поправляли лямочку на туфлі. Він зрозумів, але не образився та посміхнувся:

– Хочу сьогодні ж побачити твою зачіску й похвастатися своєю...

«Боже, зроби щось!» - благала я в голові й розуміла, що до цих його вибриків прийдеться якось звикати, інакше я посаджу рвотою власний шлунок.

– Що скажеш, кохана? – не відставав старий.

– Вітольде, але ж ще не вечір! – знайшлася я, а дід щиро розсміявся:

– Чарівнице моя, ти права. Їдемо по крамницях! Нам треба поповнити гардероб для шлюбної подорожі.

– Для чого?.. – скрикнула я, не стримавшись.

– Так моє децко, аякже! Фацети вже закінчують готувати мого «Вар’ята» до медової подорожі.

– Хто кого готує? – сильно плавала я в польській мові.

– Мою прекрасну бригантину під назвою «Божевільна», а фацети – це хлопці. Тобі неодмінно треба найняти вчителя мови і якнайшвидше, – спокійно констатував він.

Я посміхнулась та хотіла заперечити, що я знаю дослівний переклад назви його бригантини. Може для нього вона й «божевільна», а для мене скоріше «дурнувата», чи «безмозка». Та нехай собі вважає мене дурепою, так навіть краще.

Насправді зараз мене добивало те, що ми попливемо на яхті лише вдвох, або ще гірше з обслугою й цей збоченець, на обмеженому просторі, буде задовольняти якусь курку. «Це що ревнощі?» - почула я в голові своїх чортиків та послала їх до пекла.

– Вітольде, а скажи мені, будь ласка: ми попливемо самі, чи з персоналом?

– Коточку мій, звичайно з обслугою. Я не зможу стояти за штурвалом день і ніч, адже буду кохати мою незрівнянну красуню...

Тепер мені знову захотілося смерті!

– Тоді в мене буде до тебе єдине прохання, – розійшлася я в бажаннях.

– Все, що захочеш! – шалів в передчуттях старий. – Зірку назвати твоїм іменем? Це запросто!

– Ні, нехай собі зірки сяють без мене. Я тільки хочу, щоб у подорож з нами попрямувала дівчина, що тобі зовсім не до вподоби...

– Клянуся, зіронько моя! – загорілись хтивими вогнями його очі. – Я візьму найстарішу, товсту Зосю. Ніхто, крім тебе, не буде задовольняти мої апетити. І вибач мені, будь ласка, за ранок. Просто я страшенно тебе кохаю й хочу...

Я слухала цю гидоту й починала допускати, що він дійсно в мене закоханий. Але від подібних припущень мені ставало ще гірше! Не знаю: про яке щастя він мріяв зі мною, але порядним точно був. Адже законний чоловік міг будь-якої миті та де завгодно оволодіти мною й ніхто слова не промовив би на мій захист. Та він стійко тримався й чекав невідомо чого, а я жахалась кожного погляду та тремтіла у передчутті невідворотного.

Розділ 14. Ти - моя жінка

Наша кухарка – Зося, дійсно, була пухка й добра. Інші молоді служниці, підбурені ревнивою Беатою, дивились на мене косо та зловісно, а ця жінка тільки мудро посміхалась та стверджувала, що зроду не бачила пана Вітольда таким щасливим.

Вірите, вдома я не дуже ходила до церкви, навіть з однолітками на Великдень, щоб просто повеселитись та побити кольорові яйця. А тут раптом зіткнулась з таким життям, що захотілося Божої підтримки. Поцікавилась у пані Зосі: де можна знайти православну церкву? Вона уважно подивилась на мене, наче мовчки питала, що сталося? Але такого права жінка не мала й тому лише гучно покликала мого водія - свого молодшого сина:

– Зденек, чорти б тебе вхопили! Де ти бродиш, коли потрібен хазяйці?

Двері на задній двір були відчинені й хлопчина миттю примчав на виклик.

– Тут я, проше пані. Лише трішки задрімав... Вибачте мені, будь ласка!

– Та чого ти перепрошуєш, Зденеку? Я просто хочу поїхати до нашої церкви. Знаєш таку?

– Чому ж ні? Знаю. Зараз поїдемо, будьте ласкаві, – ввічливо відповів він.

– Їдьте-їдьте, знає. Воно в мене теж наполовину православне. Тато у нас не католиком був, – доповнила Зося та перехрестила вслід.

Я сиділа на задньому сидінні та розмірковувала, що в Києві завжди відчувала себе, як риба у воді. Там я народилась, ходила до школи й навчалася в МАУП. Друзів і знайомих у мене було багато. Та й батьки - нормальні самодостатні, зі звичайними турботами та житлом. Але тут Вітольд змусив усіх поводитися зі мною, наче з царицею. Інколи це страшенно діставало, але жити якось треба було!

Мій юний водій, не дивлячись на своє прищаве личко, був доволі кваліфікованим. Водив він вправно, адже розповідав, що батько посадив його за кермо, як тільки він зміг діставати до руля та педалей. У нас ще було кілька водіїв, але ревнивий Вітольд призначив мені саме цього малого. Так здавалося навіть прикольніше!

Ось ми зупинилися на околиці Варшави, біля невеличкої православної церкви, з золотавим куполом нагорі. Я залишила хлопчину чекати в машині й накинула на голову тоненький шарф. Біля входу перехрестилася тричі та розуміла, що це мій перший самостійний похід до Божого храму.

Тут мені стало якось на диво спокійно, бо відчувала, що ніхто не образить. Взяла кілька свічечок та першу запалила зліва, за упокій душі бідолашного Алекса. Потім поставила справа свічки за здоров’я батьків і мого коханого Дена.

Після цього я підійшла до великої ікони Божої матері та довго дивилася в її мудрі очі. Я мовчки питала в неї поради: як мені вижити тут і не втратити розуму? А вона тільки приємно посміхалась і нічого не казала. Тому я прочитала в голові «Отче наш», наперед попросила прощення, перехрестилася й пішла на вихід, задкуючи. Зараз мені здавалося, що я не маю права повертатися до Бога спиною... Ось що робить з дурною дівчиною чужий край!

На вечерю була дуже смачна заливна риба. Взагалі, пані Зося готувала неймовірні смаколики, вона знала масу рецептів та завжди урізноманітнювала добове меню. Думаю, її з радістю прийняв би на роботу будь-який столичний ресторан, але жінка віддано служила господарю й навіть не думала про таке.

Після вечері я пішла до себе та відчувала, що страшенно хочу спати. З горем пополам прийняла душ і кинулася на постіль, навіть не вкрившись. В домі завжди було тепло та затишно. Прекрасна альпійська осінь ніжила й зачаровувала...

Мені снився мій коханий Ден! Він пестив все моє тіло, а особливо нову «зачіску» і все, що нижче. Раніше він ніколи такого зі мною не робив. Та наразі глибоко входив язиком туди, а потім обережно грався зі збудженим пухирцем і додавав насолоди пальцями всередині мене... Від блаженно гострих відчуттів та неймовірної вдячності Коханому – я гаряче кінчила уві сні... Збуджено пульсувала й схлипувала, а по щічках стікали сльози. З усмішкою на щасливому лиці я шепотіла: «Кохаю тебе, єдиний мій». Він обіймав мене лагідно й звабливо, досконало пестив груди, а потім увійшов плавно та рухався неймовірно солодко. Довго дозволяв насолоджуватися тим божевіллям, а я танула та ще кілька разів скорено тремтіла під ним...

Прокинулась я поруч з Вітольдом! Він лежав біля мене на подушці, а його немолоді очі сяяли зараз юнацьким щастям.

– Матір Божа, яка ж ти прекрасна, – сказав він і я відкрила для себе, що то був не сон та зовсім не Ден...

– Господи, що ти тут робиш? – спитала я несусвітну дурницю.

– Кохаю тебе, більше за жиче... Я ще ні з ким на світі не був таким... Ти дійсно фантастична жінка, ти – моя жінка. Більше ніколи не доторкнуся до іншої, клянусь! – якось дивно, навіть приємно, прошепотів він.

– Боже, так це ти був у моєму сні? – сором’язливо потягнула на себе я шовкову ковдру.

– Чому Боже? Я не хочу бути Богом, а лише тим, кого ти називатимеш «єдиний у світі».

Він знову відкинув ковдру й лагідно пройшовся рукою по мені. Це збуджувало...

– Не ховай від мене господні дари! Я хочу знову тебе відчути, – прошепотів Вітольд та продовжив мене дивувати. Він був досконалим коханцем і в ліжку зовсім не старим, а ще вмів задовольнити жінку просто розкішно.

Так і сталося те, чого я страшенно боялася, ненавиділа та уявляла близькість з ним нестерпною й жахливою. Але я так довго була без чоловічої ніжності та сумувала за Деном, що дід виявився зовсім непоганим. Звісно, я ніколи не зможу його покохати, але якийсь час витримаю.

– Скажи, а що ти наказав підсипати мені у страви? – здогадалась розумна дівчинка. Вітольд таємниче посміхнувся й визнав:

– Зовсім трішечки снодійного. Ну, не міг я більше просто дивитися на тебе. А ти ж нізащо сама не здалася б. Я обожнюю твій норовливий характер, квітко моя остання. Ти неймовірно солодка і я хочу кохати тебе всі ночі, до ранку...

– Віте, прошу, давай спати, – попросила я доволі ніжно.

– Ти назвала мене, як жінка? Не як невільниця? Дякую, маленька богине! – ще радісніше прошепотів він і я відчула, що зможу мати владу над ним.

Коли вранці у своєму довгому шовковому халаті він переможно вийшов з моєї кімнати – очі старого розпусника сяяли, наче сонце на небі. А я думала про те, як погано, що сьогодні зміна Катажини, а не Беати. Маленькій стервозі страшенно хотілося, щоб господар наказав саме тій шльондрі змінити наші наповнені гріхом простирадла й вона зрозуміла, що більше непотрібна йому.

За сніданком досвідчена пані Зося не витримала й ляпнула:

– Вітаю, пане Вітольде!

Я думала він накричить, але хазяїн ще більше засяяв і відповів служниці:

– Дякую, Зосю! Готуйся, поїдеш з нами в кругосвітню подорож.

– Та куди мені? А хто годуватиме тут усіх? – красиво викладала чисті серветки жінка.

– Нічого, поголодують. А ти дійсно попливеш з нами на яхті у шлюбну подорож, щоб допомагати палати нашому з дружинонькою щастю...

– Слухаюсь, пане Вітольде! Це я виконаю з радістю, – весело сказала товстушка й доповнила: – Якого кольору сьогодні нести квітку?

– Такого червоного, як моя гаряча кров і кохання, – зізнався він та лагідно поцілував мене в лоб.

Тепер я зрозуміла, що означає бутон троянди в петлиці його костюма. Але ж минулого разу, перед моїми батьками, старий розпусник злукавив! Та сьогодні мав на червоний бутон беззаперечне право.

Розділ 15. Я буду боротись

А в Києві до приймальні Дорошенка знову припхалась Христина Задорожна. Одному Богу відомо: хто й навіщо розповів їй подробиці палкого роману її колишнього чоловіка Дениса з красунею-секретаркою Сніжаною, але де-факто, інформація дійшла до жінки дещо з запізненням...

Мабуть, спираючись на своє виховання, вона дуже хотіла «видерти коси» суперниці, та коли побачила за широким столом офіс-менеджера молоденьке дитя з косичкою, здивовано спитала:

– А де?..

– Ви когось шукаєте? – приємно посміхнулась новенька.

– Оцю, що тут сиділа, – обмежено висловлювала свої думки жінка та якось невпевнено трималась на ногах.

– Але це моє робоче місце. Ви маєте на увазі мою попередницю? – проявила кмітливість дівчинка.

– Так, попередницю! Ту шалаву розмальовану, – скрикнула Задорожна.

– Зайдіть до мене, будь ласка, – тихо запросив її до себе Дорошенко, що вийшов зі свого кабінету.

Христя здивовано подивилася на незнайомого дядька й жваво поцікавилась:

– Куди зайти? Навіщо? Де взагалі той козел? Чому він від мене ховається? – зараз Дорошенка осяяла думка, що жінка п’яна... А на годиннику була лише десята ранку!

– Дуже прошу Вас зайти до мого кабінету, – більш настирливо промовив хрещений і, мабуть, згадав яскраву картину, коли Ден навколішки заспокоював мене тут у приймальні. Христя зайшла.

– Сідайте, будь ласка та розповідайте, що не так з Денисом? Як керівник я повинен реагувати на будь-які виклики.

– Та нікого я не викликала. Просто тут у вас завелась одна шльондра й відбиває у мене чоловіка. А в нас дитина... – традиційно для жінки її рівня, шантажувала всіх спадкоємицею Христя.

– Заспокойтесь, прошу Вас, – терпляче сказав хрещений, наповнив стакан водою і поставив перед стражденною на стіл. А сам був неймовірно щасливий, що ця особа вже не причинить мені шкоди.

– Не хочу я води. Хочу бачити ту тварюку! – репетувала Задорожна, а шеф тяжко зітхнув від думки: як розумний і дотепний Денис знайшов собі таку дружину, а вголос сказав: – Послухайте мене уважно. Як Вас звати?

– Христя...

– Христино! Ваш колишній чоловік гарний спеціаліст та відповідальна людина. Я впевнений, що всі плітки про нього повна вигадка. Ви ж бачили мого офіс-менеджера. Вона ще дитина, навіщо їй Ваш чоловік? Тому заспокойтесь і живіть собі заради дочки. Ви повинні бути задоволені вже тим, що Денис Миколайович виплачує кредит по Вашій квартирі, хоч сам там не проживає. Зараз, перепрошую, у мене скоро нарада і я повинен підготуватись. Марино, проведіть гостю, будь ласка, – натиснув перемовник Дорошенко.

Але Христя все ще сиділа і, відкривши рота, дивилась на спокійного дядька за столом. У дверях з’явилась моя юна наступниця й сказала:

– Прошу, будь ласка, на вихід! Вас проведуть...

– Що це вже все? Ви того паскудника так і не знайдете? – спитала п’яничка й Дорошенку здалося, що день сьогодні буде довгим.

Ввечері Денис Задорожний сидів перед шефом і докладно звітував про об’єкти. А Дорошенко дивився на нього з сумом і знову задавав собі питання, на яке не знаходив відповіді. Тому сказав:

– Денисе, сьогодні у мене була твоя Христина. Жалілася, лаялася. От скажи мені, бо я ніяк не втямлю: як ти додумався на ній одружитись? Питання риторичне, можеш не відповідати. А ось полікувати її треба.

Бідний, кинутий мною красунчик скривився так, наче в нього заболіли відразу всі зуби й відповів:

– Не моя вона. А як додумався? Мабуть, доля покарала, Георгію Олексійовичу. І на лікування в мене вже немає ні сил, ні засобів. Ви ж знаєте: на мені аліменти й кредит, а ще Катруся живе з нами. На мамину пенсію лікувати ту ханигу я не буду. Це все були відповіді на Ваші запитання, а не вимога фінансової допомоги. Я справлюсь!

– Ой, Дене! І чому ти раніше не зустрів Сніжану? Така гарна пара була б... А тепер вона десь блукає по світу і ти не живеш, а виживаєш. Я б хотів, але не знаю, як допомогти.

На це запитання прекрасні сумні очі Дениса Задорожного спалахнули вогнем:

– Дуже просто, шефе. Дайте мені контакт Сніжинки! Мені вкрай необхідно з нею поговорити.

– А от звідником мене робити не треба, хлопче! Сніжана була поруч, але ти тоді питання не вирішив. Тепер вона заміжня жінка й нічого вам з нею обговорювати. Все, йди. Тебе дитина вдома чекає.

Денис тяжко зітхнув, підвівся та й пішов на вихід. Він давно знав свого боса й розумів, що «ні» для Дорошенка – це «ні». Наразі Ден відчував таку тугу й безвихідь, що не вигадав нічого кращого, як поїхати до моїх батьків. Він розповів їм, звісно у пристойній формі, про НАС і просив того ж самого: зв’язку зі мною. Все, що він сказав було для моїх предків повним відкриттям. Мама ввічливо вислухала дивного незнайомця, а потім повідомила, що я неймовірно щаслива та знаходжусь зі своїм чоловіком у кругосвітній подорожі. Саме тому зв’язку зі мною немає. Звісно це була брехня й Ден пішов ні з чим.

До кредитної квартири він зайшов страшенно злий. Христя була вдома, зовсім п’яна та Ден уже звик до її такого стану.

– Якого ти поперлася через все місто до мене на роботу? – без привітання, надривно кричав він.

– Ту тварюку провчити, що тебе у мене відбирає! – відверто ляпнула Христя.

Почувши, що я "тварюка", Ден замахнувся на те нещастя, але не вдарив.

– А, горить шапка на злодюзі! Давай бий, я просаджу тебе, зраднику...

– Дурна ти по саме нікуди. Навіщо я тільки пожалів тебе колись, а про себе забув? Та Вона ж, як зіронька - підморгнула з неба й зникла, а я бачу її слід і молюся на нього.

Зараз п’яненькі очиці Христі збільшилися вдвічі й вона намагалась усвідомити почуте:

– Напився чи що? Добавки хочеш? У мене є...

– Краще б про дитину спитала, нещасна! – зітхнув Задорожний. – До речі, гарна ідея, піду нап’юсь. Може легше стане?

Денис дійсно пішов до бару. Мабуть, вперше в житті він пив та не міг сп’яніти. Перед ним весь час стояли прекрасні кохані очі, а душа розривалась на шматки, бо моя мати йому сказала: «Снєжичка така щаслива з Вітольдом! Вони мандрують морями та відключились від усього світу...»

«Невже й справді це так, Сніжинко? Хіба можна забути нашу невагомість? Знайти так швидко інше щастя після того, як ми дихали одне одним і намилуватись не могли... Ти ж говорила, що він нелюб! Чому доля так нещадно подарувала нам незабутню мить та й відібрала назавжди?»

Його буйну голову зараз роздирав несамовитий біль і він попросив бармена:

– Шановний, ще налий!

– Тяжко тобі, хлопче? Що, день не задався? – підійшов з випивкою якийсь чоловік і сів поруч.

– Життя не задалось. Богом, мабуть, прокляте, – зізнався Ден, не звертаючи уваги: хто спитав і навіщо. Йому просто треба було вивільнити зсередини хоч трохи горя, щоб не розірвало.

– А, може, Бог тут ні до чого? От я, наприклад, пішов на війну, бо інакше не міг. А вона взяла й кинула. Я ж повернувся, здоровий і сильний. Ну так, трішки страшний, але ж кохав її неймовірно...

Тепер Ден розвернувся на стільці й побачив молодого чоловіка: з руками, з ногами, але з обпеченим обличчям і лівого ока не було. Мабуть, на фоні чужих страждань йому повинно було стати легше, але Денис Задорожний – людина на диво співчутлива. Тому він спитав:

– Що відразу кинула?

– Ні, не відразу. Коли побачила, що скалічений...

Здається, на сьогоднішній вечір, Ден знайшов собі співрозмовника, адже цим обом треба було виговоритись.

– Хлопці, ще по одній? – радів такій компанії за стійкою підприємливий бармен.

– Не спіши! – відрізав йому Денис і ще уважніше спитав у чоловіка:

– Так кажеш: Бог ні до чого? Виходить я сам винен? Покохав, як душу та й вона мене шалено кохала. Батьків виручала, за нелюба пішла, а тепер кажуть: у них все добре. А я не вірю! – відчайдушно стукнув по стійці Ден.

– Тобто ти навіть не хочеш у неї запитати? – не розумів його мудрий воїн.

– Не можу. Далеко вона. Спеціально так зробила, щоб не рвати одне одному душу. Вона прекрасна й дуже сильна...

– Бачу, брате, біда в тебе точно велика. Тоді борись! Ми ж не для того Богом зроблені, щоб відступати від мети. От я, наприклад, ще думаю знайти свою «красуню». Може подібну собі знайду? Дівчата на війні відчайдушні.

– Дякую за пораду, друже! Обіцяю: я буду за Неї боротися. Тепер давай ще по одній! – скомандував Ден бармену й певно вже щось задумав.

Розділ 16. Непроханий гість

Коли ми з Вітольдом повернулися з подорожі в маєток – на нас чекав дивний непроханий гість. Пан Вітольд Стеловський так швидко намагався привласнити мене, що забув розповісти деякі подробиці про себе та колишню родину.

Як виявилося у нього був дорослий син, від першого шлюбу. Правда, молодий чоловік давно проживав у Лос-Анджелесі, а до тата в гості прилітав за грошима, адже він жив у місті, що рясніло розвагами на всі смаки. Жінку, яка народила Стеловському спадкоємця – звали Ельжбета, та вона багато років назад померла. А пан Вітольд накопичував статки та міняв коханок, аж доки одного разу, в Києві, не побачив мене. Події наступних місяців уже всім відомі, от тільки спадкоємця наразі батько зовсім не чекав.

Вітольд повернувся в піднесеному настрої, бо подорож ми провели доволі цікаво. Побували в багатьох місцях і кругом він носився зі мною так, наче вчора вперше переспав. Скрізь намагався купувати вишукані речі та прикраси, водив по ресторанах і взагалі виглядав неймовірно щасливим.

А тепер, коли син без попередження звалився, як сніг на голову - Вітольд скипів гнівом. Він знав, що потрібен синові лише як товстий гаманець і не більше. Я не розбещувала пана Стеловського особливою щирістю, але підсвідомо зі мною, він став набагато м'якішим та доброзичливішим. Тому сприйняв синову жадобу дуже негативно.

Звісно я поки про все це поняття не мала й перше знайомство відбулося в холі. Хлопець біг вниз по широких сходах маєтку, майже голим. На ньому були лише плавки й накинутий на плечі махровий халат.

– Привіт, тату! У тебе нова іграшка? Гарну купив, хоча міг би й крашу, – весело скрикнув він та зневажливо глянув на мене.

– Кохана, не слухай мого дурника. Це він від радощів такий. Янош Стеловський! Негайно попроси вибачення у моєї ластівки, бо грошей не дам! – грізно скрикнув Вітольд.

– О, ясновельможна пані, вибачте мені будь ласка за те, що мій батько ніяк не заспокоїться та купує собі все більш витончені й прекрасні іграшки... Тату, так годиться?

Він талановито поклонився мені, як у старих фільмах про королів та навіть не намагався завернутись у халат. Я розгубилася й не встигла нічого відповісти, а хлопець уже плавав надворі в басейні.

Тепер Вітольд кинув тяжким поглядом на управителя маєтку, пана Войцеха, та прошипів:

– Що тут з Вами відбувається, дозвольте поцікавитись? Пане Войцеху, хіба не можна було мені зателефонувати та попередити про це нещастя?

Але наш відмінний та хазяйновитий управитель лише сумирно опустив очі додолу й відповів:

– Перепрошую, мій пане! Я лише хотів як краще. Навіщо Вам було псувати приємну подорож? Ми ж не вперше переживаємо цей наліт, тому самі справлялись. Та я готовий понести покарання...

– Дякую, пане Войцеху! Про це я не подумав. Ви все зробили правильно. Дійсно: навіщо було нас з коханою Сніжичкою турбувати? Ось так, моя люба, ми й живемо. Мабуть, саме тому я тобі раніше не говорив. Набрався мудрості у пана Войцеха. Занесіть наші валізи, а потім приготуйте святковий обід. Син все-таки приїхав та й ми дуже сумували за домом, – легенько притис він мене за плече і я побігла, як завжди, в душ. А після приємної води розвалилась на ліжку та відразу зв’язалась з мамою по Skype.

– Привіт, мамуню! Як життя, рідненька? – страшенно зраділа я мамі на екрані.

– Сніжинко! Господи, яка ти розкішна! Вся така загоріла й щаслива, – отими своїми лестощами відразу зіпсувала мені настрій мама. Це вона вміла робити талановито.

– Дякую, мамо. Все добре. Подорож і море мені обридли і я рада, що хоч тут вдома. Але страшенно хочу до Києва! Вас побачити, каштани, новини дізнатись. Є ж у вас хоч щось новеньке? – так сподівалась я вивідати у неї про Дена. Але мама, наче партизанка, нічогісінько про нього не сказала.

– Дякуючи тобі, дитинко, у нас тепер все добре. Агенція тільки татова. Люди звертаються, грошики капають. Доню, може тобі щось потрібно. Ти тільки скажи.

Я іронічно розсміялась та відповіла:

– Мамочко, це ти про гроші? Так вони мені наразі абсолютно байдужі. Навіть не думала, що колись таке скажу. Я ж тепер живу на повному забезпеченні. Є король, палац, слуги. Але інколи все це страшенно бісить, мамо! Я скучила за криками у маршрутці, за штовханиною у метро. Все це мені й досі часто сниться...

На очі навернулись сльози і я зовсім не хотіла ховати їх, бо саме батьки були причиною мого смутку й перебування на чужій землі.

– Доню! Ну, чого ти? Там же у вас рай, а тут – звичайні будні...

– Вітам, шановна пані Ташо! – з розгону, наче хлопчисько, кинувся на живіт перед ноутом Вітольд і обійняв мене за плече.

– Вітаю, шановний пане Вітольде! Ви прекрасно виглядаєте, такий загорілий та статний, – знову взялася за улюблені лестощі мама.

– Dziękuję bardzo! Все це завдяки нашій неймовірній красуні! Пані, Ташо, я найщасливіший чоловік на землі, – засяяв він та знову притис мене до себе. А я відчувала, що від їх нещирості мене наразі знудить.

Ні, я не завагітніла в подорожі! Ще коли ми підписували контракт, я взяла з майбутнього чоловіка слово: завести дітей лише з моєї згоди й він пообіцяв. Поки Вітольд обіцянку тримав сумлінно.

Після святкової вечері я пішла до спальні, а Вітольд - попрацювати зі звітами в кабінеті. Адже на час подорожі він забув про всі справи й поринув у відпочинок. Тепер треба було надолужити згаяне. Його спадкоємець трохи посидів з нами за столом, а потім подався в місто. Він, звичайно був напідпитку, але ніхто не зупинив його. Можливо, це було його нормою? А може всі просто чекали, що станеться диво і цей неврівноважений суб’єкт уб’ється десь на теренах рідної країни.

Вночі нас розбудив дивний шум. Це повернувся до татка його дорогий син: живий, але смертельно п’яний. Він ганяв маєтком в одних плавках, з величезною пляшкою віскі в руках, співав пісні польською та англійською мовами, а ще періодично кидався до басейну. Та ніхто не звертав на «дитину» жодної уваги. Звісно ображений за це – тридцятирічний спадкоємець увірвався до нашої спальні й закричав:

– Тату, тобі допомога потрібна? Ти тільки скажи: я миттю оприходую цю лярву!

Ось тепер мені стало страшно, бо таким Вітольда я ще ніколи не бачила. Він зірвався з ліжка й кинувся до Янека, вхопив за горло та почав душити. Я спала в тоненькому нічному вбранні, що сильно просвічувалось, але зараз було вже не до етикету. Я схопилась на ноги та почала відривати Вітольда від сина.

– Вітеку, коханий, що ти робиш? Відпусти цього блаженного! Нехай собі йде спати. Ти ж бачиш: він від випивки не при собі.

Вітольд ще кілька секунд здавлював сину горло, але коли до нього дійшли мої слова – миттю відпустив та навіть попестив хлопця по щоці:

– Йди спати, синку. Ранком поговоримо!

Янек перелякано потер свою шию й миттю зник з очей, а Вітольд повернувся до мене і його погляд просто сяяв щастям.

– Як ти мене назвала? – лагідно спитав він, наче й не був наразі у страшному гніві. Я знизала плечима й посміхнулась:

– А ти маєш щось проти?

– Господи, ні! Сьогодні найщасливіший день у моєму житті, квітко моя остання. Я б його сто разів задушив, аби тільки чути від тебе це щоразу. Хочу кохати...

– Віте, перестань! Тобі треба поспати. Це все від змін у часі. Ти зморений і збуджений, – хотіла я його заспокоїти, але ляпнула не те. Дідуган ще більше зрадів та гаряче зізнався:

– Страшенно збуджений. Не хочу я спати. Хочу одну тебе!

Розділ 17. Нові дива

Ранок приніс нам нові дива. Спадкоємець пана Стеловського зник по-англійськи, а разом з ним з сімейного сховища зникла й чимала сума грошей. Шифру від сховку Янек точно не знав, а от одна з давнішніх коханок Вітольда – знала. Раніше вона вважалась поміж його куртизанок номером один і мала доступ до сейфа.

Пам’ятаю, як після весілля він доручив саме Беаті сховати коштовності, що були на мені. Але після нашого з ним першого знайомства в ліжку – Вітольд її навіть бачити не хотів. Дівчина затаїла злість і мабуть, таким чином вирішила помститися колишньому коханцю. Після крадіжки вона зникла з маєтку в невідомому напрямку. Звичайно, Вітольд зі своїми охоронцями міг запросто відшукати злодійку, але він пообіцяв мені не шукати. А притягувати до відповідальності власного сина – теж було якось незручно.

Дивно, але коштовності, що красувались на мені в день весілля – залишилися на місці. Скоріше за все дівчина була не зовсім дурною й розуміла, що взяти грошей - це одне, а мільйонні родинні прикраси - зовсім інше. За них Вітольд міг не лише відправити за ґрати, а й щось гірше. Так мені здалося!

Тепер розповім про свою біду. Кажуть, що людське життя смугасте, але ж не горбате? Спочатку Вітольд бушував через крадіїв, а потім «життєві пригоди» перекинулись на мене. Буквально наступного дня, ми з маленьким Зденеком, поїхали до Варшави. Мені потрібно було отримати готовий дозвіл на тимчасове перебування у зв’язку зі шлюбом, та дещо купити в аптеці. Звичайно, Вітольд з радістю поїхав би зі мною й сам, але в нього з’явились якісь невідкладні справи, тому я помчала з водієм.

Спочатку все було добре, але раптом хлопчина почав мінятися в личку й частіше прокачувати гальмівну педаль. Автомобіль Вольво не Жигулі, тому несподіванок під час руху не припускає, але зараз досвідчена малеча вже майже не контролювала авто. Зденек не придумав нічого ліпшого, як скерувати його з траси в поле, де лежали великі валики соломи. Швидка машина захиталась по вибоїнах і трішки перевернулась. Та малий, що відповідав за моє життя, миттю відстебнув свій пасок і накрив собою, щоб убезпечити господиню від синців. Це було зайвим, але виглядало благородно.

Скоро на автопригоду з’їхалося стільки екстрених служб, що більше могло б бути хіба при посадці на цьому полі НЛО. Вітольд бігав поміж спецавто з перекошеною фізіономією та кричав на всіх. Таким переляканим свого врівноваженого дідугана я навіть уявити не могла. Ось він заскочив до мене у швидку та ніжно взяв у свої мою руку.

– Як ти, кохане децко? – прошепотів він і доповнив: – Я дуже злякався, коли сказали... Більше ніколи тебе від себе не відпущу. Пропади вони пропадом ті справи.

Потім він гримнув на лікаря:

– То може вже поїдемо до центру, докторе? Скільки можна тримати тут мою поранену дружину?

Мені було ще й досі трохи страшно та боляче. Бік опух і посинів, а перед очима все крутилося й підступно нудило. Але бачити таким багатого польського діда було незвично й навіть сумно. Звісно, спочатку він повівся негідно та виміняв мене на спокій батьків. Але ж зараз я розуміла, що він мене щиро кохає. Тільки нічим не могла зарадити! Так, фізично я жила з ним, але в моєму серці навіки поселився лише один і витравити чарівного Дена з мене не вийде ні в кого!

– Віте, а де наш Зденек? – спитала я, щоб відволіктись.

– Лежи, не рухайся, люба моя. З ним усе буде добре, – запевнив мене Вітольд.

– Як це добре? Він же мене собою прикрив. Бідна дитина тепер, мабуть, вся покалічена...

– Та нормально з ним все, доле моя кохана! Відразу до лікарні повезли. Заживе на малому, наче на собаці. Тобі болить, а ти про інших дбаєш. Господи, за що ти мене так нагородив? Я навіть не мріяв про таку прекрасну жінку, – весь час пестив Вітольд мою руку, коли їхали в медичний центр до Варшави.

Там на мене вже чекала окрема VIP-палата. Лікарі приходили та щось шукали на мені й це починало набридати. Я ж не космонавт, що повернувся з орбіти. Скоро ми з Вітольдом припинили той нестримний медичний потік ніжностей. Мій схвильований дідуган замовив до палати квітів та все запитував: чим мене пригощати? Коли принесли замовлення, він спочатку все спробував сам, а потім хотів годувати зі своїх рук. Це більше нагадувало старечий маразм, але коли я дізналася правду – теж стало доволі моторошно.

Виявилося, що наше Вольво без стороннього втручання, було б у повному порядку. Працелюбний Зденек слідкував за авто, як за коханою дівчиною. Але ж рідний батьків син, з ненависті до юної мачухи та за ганебне ставлення тата – вирішив здихатися мене. Він обережно підрізав гальмівний шланг та не став чекати невідворотного й зник. В дорозі машина якийсь час ще трималась, але потім здалася й ми опинились посеред поля, на боку. На наше щастя, маленький Зденек миттю зорієнтувався та скерував авто до м’якого поля, не чекаючи поки вріжемося в зустрічний бензовоз або завантажений MAN.

Вдома за мною теж дивились, наче за інвалідом. Я нормально ходила та й бік уже майже не болів, а хитати мене перестало ще в лікарні. Тому я не витримала та й дала команду слугам: не поводитися зі мною так, наче я помираю. Вони посміялись з веселої вдачі молодої господині та погодилися відчепитись. Польську мову я вже знала досконало. Вона не набагато відрізнялась від української, по-перше. А ще я повинна була чути й розуміти все, що навколо відбувається.

Якось вночі, Вітольд вирішив порушити дуже важливу для нього тему. Після аварії я вже повністю одужала, дурнуватий Янек покинув наш дім, тому дідові не терпілося з’ясувати найжаданіше. Він лежав, підперши голову рукою та милувався придбаним скарбом.

– Навіщо Бог дав тобі одній стільки краси? Не можна все так залишати. Я хочу, щоб у нас з'явилося повторення твоєї вроди, – здалеку почав він. Та я не збиралася здаватись:

– Віте, чому б тобі не лягти відпочивати? Хіба наразі час для з’ясування: як твій Янек вийшов саме таким? І скільки ще може народитися йому подібних?

– Ти неповторна, квітко моя! Ніколи не криєшся та б’єш по найболючішому. Ну так, мій син гидко вихований. Але ж ти – ідеальна жінка і в нас можуть бути такі ж ідеальні дітки. Прошу: зніми з мене закляття! Я дуже хочу малесеньких Сніжиночок, як ти...

Зараз він виглядав, наче медовий пряник. Але ж я ще й досі мріяла про те, що ця подорож до чужого краю завершиться і в нас з Деном буде купка дітей. Навіщо мені спадкоємці від цього польського дідугана? Як добре, що вибираючись сюди, я випросила у подруги-фармацевта цілу упаковку протизаплідних пігулок й тихенько приймала їх тоді, коли Вітольд був особливо активним та невблаганним.

Він тут щось намудрував собі, а мені треба лише одне: бачити чудесні карі оченята діточок, котрі народяться у нас з Коханим... Я божевільно хочу лише цього! Щоб у наших спадкоємців був ніжний і щирий характер, як у Дена. Тільки тоді я зможу впевнено сказати, що найщасливіша серед людей!

Розділ 18. Три зірочки

На вулиці було вже темно, коли Денис Задорожний повертався додому. Він завжди поспішав, щоб встигнути почитати на ніч казку Катрусі. А коли це робив, серце обливалось кров’ю, бо не міг забути, як ми з ним мріяли робити це разом. Навіть для такого доброго створіння як Ден, моя згода стати мамою для його доньки, була дивиною. Але ж наше величне кохання не знало кордонів і я щиро пообіцяла те, чого він хотів. Що тут такого незвичайного?

Але сьогодні він запізнився й тихенько, щоб не розбудити доньку, відкрив замок своїм ключем та пішов на кухню, щось перехопити. Він попив молочка й відчув, що позаду стоїть мама.

– Привіт! Як справи у моїх дорогих жінок? – лагідно поцілував матусю в лоб.

– Та наче добре, синку, а в тебе? – спитала мати просто так, адже наскрізь бачила свого сина і точно знала, через які муки проходить її дитя. – Катруся трішки чухає ручку, наче щось вкусило. Я дивилась, але нічого не бачу...

– Добре, я ранком сам подивлюсь. А температури немає? – лагідно спитав уже досвідчений тато.

– Ні-ні! Я мірила. Все добре. Який же ти став у мене дорослий, синочку. Все знаєш, про всіх піклуєшся. Я піду, ти їж.

Ось така розмова відбулася ближче до ночі в невеличкому рідному домі Дениса Задорожного у Фастові, де він уже кілька місяців жив з донькою та мамою. Адже його, не дай Боже нікому такого горя, дружина стала пити частіше та все підряд. Тому Ден, боячись за дівчинку, відвіз її до матері. Звичайно, ми планували все змінити на краще, але жартівниця-доля вирішила розірвати наше щастя на шматки та й підкинути мене старому дідові у Варшаву. А Денису залишила клопоти про дитину та нескінченні страждання через втрату тієї, котру безмежно кохає.

Ден поїв маминих пиріжків, допив молоко й на душі трохи відлягло. В цьому домі йому завжди було затишно. Тут пахло медом та сухими квітами, а значить дитинством. Скільки мрій було в нього на доросле життя! Він добре навчався в школі й легко вступив на архітектурний факультет. Та ось одного разу на танцях зустрів веселу, просту дівчину. Вони почали зустрічатись і він, по недосвідченості, зробив її вагітною. Скоро вони одружились. Денис взяв квартиру в кредит, завжди допомагав з новонародженою донечкою і спочатку дуже любив свою родину. Але молода мама почала попивати навіть під час годування й Ден зрозумів, що сама вона не зупиниться. Почав возити по клініках, намагався перевиховувати. Жити ставало все тяжче, бо гроші заробляв лише він, а витрати були неймовірні. Кредит, памперси, їжа та бездумні покупки дружини. Сварились вони з Христиною день і ніч, аж поки вона сама не зажадала розлучення.

А трохи згодом на одному з об’єктів, де шеф доручив проконтролювати злам старого дому, Ден випадково побачив дівчину неймовірної краси. Вона запала йому в душу миттю й навіки, хоча він розумів: наскільки вони різні. Секретарка генерального виявилась його похресницею, тому прірва між їх світами здавалась Дену непереборною. Але він відчував, що дуже подобається синьоокій красуні. І одного разу вона запросила його додому. Її батьки були на дачі й між ними сталося диво. Неймовірне, неземне, нездоланне... З того дня вони тягнулись одне до одного, наче дві краплинки однієї води та скоро вже не могли дихати нарізно.

Дівчина виявилась не тільки гарною, а мала щиру душу та добре серце. Він навіть ще не дарував їй обручку, та вони вже знали, що завжди будуть разом. А коли вона погодилась прийняти його доньку, Дену здалося, що світ помилував його і подарував найкраще. Але потім кохана сповістила, що має рятувати батьків, а для цього повинна вийти заміж за старого багатого діда в Польщі. Розгублений і ображений, він намагався зупинити її й не вірив у таке страхіття. Та вона, крім великого серця і красивого тіла, мала ще й нездоланне сумління. Тому виконала обіцянку й зникла з його життя. Ден намагався її забути, але це неможливо! Немає у світі такої амнезії, щоб забути те, що між ними було. Їх кохання жило й досі, тому він шукатиме її серед світів, аж доки не поверне собі.

Замріяний чоловік подивився на годинника й зрозумів, що скоро ранок. Він влігся та заснув. Рано-вранці наносив води та прийняв душ, в саду під вишнею. Тепер стало трохи легше. Потім одягнув свіжевипрасовану сорочку та й поїхав на роботу.

Сьогодні Денис був на одному з відкладених об’єктів, де працювала бригада старих знайомих. Виконроб привітався з начальством і пожартував:

– Що Денисе Миколайовичу, не спиться ночами? Книжки читаєш чи дівчата не дають?

– Дівчата, Семеновичу. Їх у мене аж дві: одній три, іншій шістдесят три, але вони найкращі, – відповів на жарт Денис.

– І все одно оті чорні кола біля очей треба кудись дівати, начальнику.

– Дякую, я врахую твої побажання, – сумно відповів Ден і раптом його наче осяяло. – Семеновичу, а в тебе часом немає контакту Віри Павлівни, з планового? Вона ж твоя кума, здається.

– Денисе, ну де ти таке бачив: щоб у кума не було номера куми? Звичайно є. А тобі навіщо? – чомусь примружився будівельник.

– Та думав спитати: як справи у її дочки. Вони ж, здається, в Польщі лікувались? А потім далі поїхали кудись.

– Було таке, – ще хитріше подивився на архітектора дядько. – А ще було, я пам’ятаю, що наша Сніжана Тарасівна, через свого багатого чоловіка їм дуже допомогла. От вже золота дівчина! Поїхала собі по світах, нащо б ми їх грішні здалися? А її попросили – миттю відгукнулась. А що не дає спокою тобі, Денчику, душевна рана?

Денис наразі навіть дихати перестав. От звідкіля у цього старого чоловіка такий ясний розум, щоб ставити запитання, на які він сам собі боїться відповідати? Задорожний хотів віджартуватись, але не зміг. На кону стояла його доля.

– Не дає, Семеновичу. Ні вдень, ні вночі, – зізнався він.

– Тоді пиши. Думаю, у куми є контакт твоєї Сніжани...

На це Ден нічого не відповів виконробу, а лише уважно перевірив цифри та й побіг до авто. Миттю набрав номер жінки, представився та почув у відповідь:

– Вітаю, Денисе Миколайовичу! Що змусило Вас згадати про мене? Я ж давно у відпустці.

– Як донька, Віро Павлівно?

– Дякувати Богу й добрим людям уже встає. Скоро приїдемо додому! – захлиналась від щастя жінка.

– А я якраз телефоную Вам саме з подібного питання. Чув, що Ви знайшли мецената, а в мене друг дуже хворий. Може і йому допоможуть добрі люди? – злукавив Денис, говорячи про себе, як про «хворого друга».

– Правильно, в нашій ситуації треба хапатись за будь-яку соломинку. Так Ви ж, мабуть, знаєте, що нам Сніжана Тарасівна допомогла. Її чоловік... От знайшла, пишіть.

Тепер Ден сидів у своїй Шкоді та тримав у записнику мій особистий номер. Руки його тремтіли й він навіть попестив папір та миттю переніс контакт до телефона. Сьогодні щастя було на його боці, бо правдою чи неправдою, а він все одно здобув зв’язок зі мною! Спочатку бідолашний готував якусь промову, а потім махнув рукою, зібрався з духом та просто натиснув виклик:

– Вітаю, Сніжиночко! Будь ласка, не кидай слухавку.

– Дене?.. Як ти мене знайшов? Я ж просила маму...

– Це не вона. Я через Віру Павлівну тебе знайшов. Не можу я більше терпіти цю тишу. Вона вбиває. Поговори зі мною, прошу, – благав найрідніший у світі, а в мене тремтіли ноги і я пішла кудись далі до троянд та сказала:

– Добре. Я дуже рада тебе чути. Так дивно, наче ціле життя пройшло.

– Чому ти заблокувала зв’язок? Хіба ця тиша краща? – прошепотів він, а я стояла у панському саду, слухала його голос і не знала: чи жива взагалі?

– Дене, навіщо ти телефонуєш? Як ти не розумієш: НАС не стало, а жити треба.

– Чому ж не стало? Я й зараз відчуваю, що МИ є і точно будемо, якщо обом так погано. Ти ж обіцяла ненадовго, я й відпустив. Повертайся вже до мене. Я без тебе тихо помираю, – він сидів у своєму старенькому автомобілі поряд з гамірним будівництвом, але чув лише шалений стукіт свого збентеженого серця та витирав на щоках сльози.

– Звідки ти знаєш, що я й досі кохаю тебе єдиного у світі? Невже відчуваєш? – випалила я те, що понад усе хотіла.

– Так. А ще тому, що я кохаю тебе більше за життя і ніколи не перестану. Сніжиночко, я хочу бачити тебе. Все відразу хочу. Боже, я не знав зранку, що буде такий неймовірно щасливий день!

– Денчику, приїдь до мене. Що хочеш роби, але тепер приїдь. Обіцяєш? – взялась я рукою за якийсь кущ, бо відчувала, що ноги зовсім не тримають і вкололась.

– Обіцяю! Тільки більше не зникай. Ще раз я цього не витримаю, – шепотів він і мені було байдуже, що з пальця тече кров. Я посміхалась і зараз боялася відразу за все, тому попередила:

– Але давай домовимося: перед тим, як набирати – присилай мені три зірочки, я буду знати, що то ти.

– Три? А хіба на п’ять я вже не тягну? – пожартував Коханий і в мою душу повернулося життя.

Розділ 19. Зустріч з коханим та лігво змії

День за днем ніс різні події та в маєтку всі давно забули про гарненьку на личку й підлу в душі служницю Беату, що була коханкою Вітольда. Коли вона вже мріяла про роль дружини, п’ятдесятирічний польський пан, в Києві, на ювілеї колеги побачив його доньку. Він миттю закохався в мене та придумав: як оженити на собі. Старий, як світ, шантаж допоміг.

І ось вже моя родина летить його літаком до Варшавського маєтку, а я стаю його законною дружиною. Достаток повертається в мою київську родину, але для мене починаються страшні часи. Розлука з батьками та рідним домом, а ще з чоловіком, якого я встигла божевільно покохати й готова була на все лише з Ним.

Поки мій законний старець спарювався зі служницею Беатою, а я ховалась від нього під будь-яким приводом - всім було байдуже. Але коли Вітольд обманом пізнав мене, то забув відразу всіх жінок на землі. Таке він говорив й Беата йому цього не пробачила.

Потім вони з дурнуватим синком пана Вітольда, викрали зі сховку чверть мільйона євро і Янек полетів до Штатів, а злодійка зникла. Наразі вона сиділа, в передмісті в старій хаті, разом з братом-близнюком, який нещодавно повернувся з місць позбавлення волі та вигадувала шлях помсти.

Ще коли Янек підрізав в моїй машині гальма – Беата сходила до церкви та поставила мені свічку «за упокій». Я завжди хотіла спитати у таких людей: невже вони не бояться Бога? Ну, нехай вона дуже любила легкі гроші, але ж іти до Божого храму та просити чиєїсь смерті, я б точно не наважилась. А цій нещасній все марились багатства маєтку і вона підбивала брата-рецидивіста «відновити справедливість». Звичайно колишня служниця знала будинок напам’ять та думала, що це легко. Але всі коди та шифри вже давно були змінені, тому зайти до садиби стало зовсім непросто. Порадившись, сестра й брат вирішили діяти інакше.

Та повернімося до приємнішого. Буквально через кілька днів, після відновлення нашого телефонного зв'язку, Ден прилетів до Варшави. Тепер мені необхідно було мотивувати поїздку до міста. Я зовсім не вміла брехати, але ж побачити Дена хотіла навіть ціною власного життя. Варіантів було декілька: салон, магазини, навіть лікар. У всі ті місця мене міг завезти й дід, але я обрала Зденека. Навіщо відволікати серйозну людину від її справ? А так ми з водієм, без поспіху, проїдемось по магазинах та нікому не завдамо клопотів. Такою була моя офіційна версія для Вітольда.

Залишалось розтанути на декілька годин у величезному торговельному центрі «Аркадія». Зденек залишився в авто на підземній стоянці. А я ескалатором вибралась на інший бік вулиці та проїхалась трішки на таксі до готелю Холлідей. Номер я забронювала й наразі поводилася так, як в детективній історії. Оглядалась та перевіряла: чи ніхто не слідкує, а в думках вже сп’яніла, передчуваючи зустріч з Ним.

Ми не бачились з Деном кілька місяців і, коли б не Його настирливість, може не зустрілися б взагалі. Я приїхала трохи раніше, заплатила готівкою, замовила вино й солодощі та попередила адміністратора, що чекаю на гостя. Потім піднялась ліфтом в номер і вся тремтіла від хвилювання.

Люкс був дуже гарний. Скоро мені привезли замовлення і я сіла на чарівний шкіряний диванчик та заплющила очі. Я намагалась уявити: яким Ден став за цей час і тут почула, що хтось тихенько постукав у двері. Я відчинила й побачила свою Мрію. Він стояв переді мною ще чарівніший, ніж тоді, коли ми зустрілись. Бо на питання: що робить з красенями час? Відповідаю: вони стають ще гарнішими!

Ті неймовірні карі очі стали глибшими і яскравішими. Чорні брівки все такі ж веселі, а пухкі жадані вуста манили так, що я не знайшла слів та просто потонула в них... Господи, яке ж це було блаженство! Зараз я пригадала кожну мить, коли наші губи були разом. Мозок страшна штука, бо може обробляти інформацію з такою швидкістю, що за час одного солодкого поцілунку в голові промайнуло все: і як вперше доторкнувся, і як освідчився, і наша перша ніч у мене вдома, і номер готелю Савана, і розставання... Кожна та мить мала особливе значення, бо ми з’єднались зараз не вустами, а всім. І нехай нас ще розділяв одяг, але ж душі уже зраділи та сплелись.

– Дене... – шепотіла я й горнулась до найріднішого на землі.

– Сніжиночко моя кохана, яка ж ти стала прекрасна. Я навіть не впізнав, думав якась кінозірка чи принцеса, хоч принцесою ти була завжди, – він цілував на мені все-все і поглинав аромат жінки, яку навіки покохав, на горе й радість. З першої інтимної зустрічі він стверджував, що ми дані одне одному Богом, а все інше пройде й забудеться. Ось такими ми й були тоді, тепер та будемо завжди.

На мить я відсторонилась, щоб помилуватись його збудженими очима й попросила:

– Зупинись! Я хочу бачити їх, як вперше. Пам’ятаєш: екскаватор, смітник, а тоді ці божественні очі... Я глянула в них і пропала навіки. Як легко бути найщасливішою на землі, просто розчиняючись в них...

Ден підкорився й подарував мені їх, ті очі без яких я жити не зможу. Тільки зараз вони були повні сліз:

– Господи, навіщо я послухався й тебе відпустив? Я тільки зараз зрозумів, що більше не зможу дихати без тебе. Кохана моя, поїхали додому!

Він знову пригортався до мене всім своїм струнким прекрасним тілом, а я плакала й не могла зупинитись. Мені здавалося, що зі сльозами виллється вся гіркота і ми залишимось одне для одного чистенькі й рідні, як колись. Чому так добре, коли він тулиться до мене? Наче раніше нас розірвали, а тоді знову милостиво з'єднали та дали одне на двох неймовірне почуття.

– Сніжиночко, прошу тебе... Я більше не можу. Хочу відчувати, поринати, смакувати. Тільки зніми з себе цю велич, бо я боюся зім’яти, – збуджено тремтів він.

Я зірвала сукню й кинула кудись. Сама стягнула з нього джемпер та опустила руки вниз і відчула тверде й гаряче. Те, що кликало мене й було лише моїм, як вперше і востаннє у житті...

– Що? Розпусна, так? Але ж ти мій! Ми одне ціле. Дене, нас не можна роз’єднати... О, Господи, зараз ти ще солодший ніж колись...

Він наповнював мене собою ніжно та гостро, обережно й гаряче. В ці миті мені здавалося, що я вже померла та стала янголом з крилами й полетіла до раю. Навколо неймовірне сяйво і блакить та вже нічого не треба, навіть повернення до життя на землі. Тільки б бути там з Ним!

Я відчувала, що в нього давно не було жінки й підсвідомо пишалася цим. Але Дену було набагато важче терпіти спрагу і він лагідно попросив:

– Відпусти, бо я не стримаюсь...

– Не треба стримуватись. Наповни мене усім, що беріг лише для мене. Залишайся в мені назавжди!

Таке було з нами вперше. Від щастя він гучно скрикнув і залив в мене густу гарячу сперму, наповнену маленькими Денчиками й Сніжинками... Зараз саме цим я марила, хоч знала, що зранку прийняла пігулку, щоб убезпечитись від свого «діда». Але ж Ден цього не знав і втрачав розум від мрій.

– Господи! Тепер я зовсім не зможу дихати без тебе. Разом з цими маленькими часточками ти відібрала в мене всю душу. Кидай його, поїхали зі мною, кохана моя Сніжинко. Мріями мені вже не прожити...

– Хочу з твоїми неймовірними очима й посмішкою, – не відповіла я йому прямо, а продовжувала літати за хмарами. А він пестив мене своїми блаженними вустами і молив:

– Не покидай мене більше... Ще коли вперше тебе побачив, знав, що моє божество спустилося з небес. Яке блаженство тебе кохати...

– Дене, як же гарно вони ворушаться у мені. Я відчуваю твої часточки й тану... Хочу вічно тебе кохати, – прикривши очі слухала я, як наш надприродний зв’язок міцнів.

Ми кохались, забувши про цілий світ, години дві. Нічого не мили й не протирали, просто палали як дві зорі, що з'єднуються в один надприродний вибух. Але навіть всіх тих поз і відчуттів було замало та недостатньо солодко, щоб розділитись і піти знову окремо серед різних життів.

Ну чому, Боже, нам завжди є куди поспішати? Це наче прокляття якесь! О, як же страшенно хочеться кинути тут усіх, вчепитись йому за руку, забратись в київський потяг і більше ніколи не знати ні розлуки, ні біди!!!

– Дене, життя моє, мені треба йти, поки не схаменулись і не шукають... Прости, ми не встигли поговорити. Я так багато хотіла тобі сказати, але кохання зайняло кожну мить. Прошусь піти та не знаю: як від тебе відірватись? – пестила я його тіло й цілувала все, що потрапляло губам.

– Я все чув. Ти дуже багато мені сьогодні сказала. Хочу слухати весь час, але тепер мені зовсім не страшно, бо ти МОЯ. Я це знаю. А коли тобі набридне нас мучити – прилітай і я поведу тебе під вінець. Чомусь я вірю, що ти не відмовишся, – шалів у мені він своїми блаженними очима.

– Не відмовлюсь. З Богом чи в гріху, під землею чи на землі – тільки б з тобою. Дякую тобі, коханий, за неймовірне щастя, яким наповнив! Не сумуй. Я постараюся скоро звідси злиняти. Хочу лише тебе! – шепотіла я і одягалась, а він допомагав. Я раніше, як тоді у Савані.

Далі я не могла прощатись. Кинулась за двері, щоб не було спокуси знову приліпитись до нього та швидко покинула стіни готелю. Взяла таксі, під’їхала до торгового центру і вже хотіла викликати телефоном Зденека, але тут відчула дивний запах, наче підгнилого сіна, а потім світ смерк перед очима...

Беата з братом заволокли мене, сонну від ефіру, до якогось фургона, а їх спільник миттю зірвався з місця та помчав невідомо куди.

Розділ 20. Не голлівудський бойовик

Раніше мені здавалося, що після автопригоди тіло вже повністю відновилось, але зараз, коли я лежала на покаліченому тоді боку – кістка знову боліла. Металева підлога авто, в якому мене везли тряслась та докучала болем, а зліплені стрічкою руки зовсім не допомагали балансувати.

«Швидко Бог покарав мене за гріх! Не пройшло й години з того часу, як я утопала в обіймах Коханого, а тепер мене викрали й скоріше за все вб’ють. Правда, навіщось одягли мішок на голову й заклеїли рота скотчем, та навіть не розмовляють і тому я поняття не маю: куди мене везуть? Що, Снєжа, не бачити тобі маленьких діточок від чарівного Дена? Як швидко ти скучив за мною, Алексе! Навіть на небі не можеш бути довго без мене» – думала я цією страшною дорогою в невідомість.

А юний і вірний водій Зденек спочатку довго телефонував мені, а потім розхвилювався та набрав хазяїна. Коли пан Вітольд дізнався, що хлопець знову не догледів найбільший скарб в його житті – розгнівався так, що його крик чули, мабуть, у сусідньому селі. Він обіцяв сам прикінчити бідного хлопця, а потім відразу ж зв’язався зі знайомими в спецслужбах та попросив прочесати торговий центр Аркадію з підвалів до покрівлі, пообіцявши купити їм нові спецавтомобілі, тільки б знайшли кохану дружину живою та неушкодженою.

Зараз, завжди гордий та впевнений у собі, пан Вітольд попрямував до сімейної каплиці, що відокремлено стояла в кінці саду. Він кинувся перед аналоєм на коліна та склав руки в молитві. Зазвичай католики моляться, цивілізовано сидячи на зручних лавочках, але зараз бідоласі було не до зручностей. Перед його закоханими очима стояло моє чарівне усміхнене личко й він готовий був з десять разів віддати своє життя, от тільки поки не знав кому? У відчаї Вітольд бив поклони перед розп’яттям Хреста-спасителя й продовжував читати молитви, яких знав багато.

Задзвонив телефон. Пан перехрестився, поклонився розп’яттю та пішов діяти сам. Бог, звичайно допоможе, бо бачить все, але ж і йому зараз необхідно зібратись та попрацювати над тим, щоб його «кохана квіточка» була поруч. Телефонували специ. На жаль, вони сповістили, що ніяких слідів злочину чи навіть простих правопорушень сьогодні в торговельному центрі не було, а пані Стеловська наче в воду канула. Кілька разів вона потрапляла в поле зору камер торговельного центру, але просто йшла через двері та й усе. Від подібної звістки Вітольд був на межі!

На виході з сімейного склепу під ноги господарю кинулась пані Зося. Вона вчепилась за хазяїна й молила його не вбивати її маленького синочка за те, що знову не вберіг пані Снєжку. Бідна жінка благала про милість і не відпускала та тягнулась за ногою Вітольда ще кілька метрів. Але щирий та веселий з недавніх пір господар, згадав похмурі часи й був невблаганним. Він гримнув на кухарку та відкинув її, а сам вже спустився в підземний гараж та сів до важкого броньованого фургона. Там на нього чекали з десяток міцних чоловіків з його служби охорони. Вони прихопили сучасну зброю, на яку мали відповідні дозволи й виглядало це так, наче у Варшаві зараз почнеться якась спецоперація.

Доглянутий та благородний пан Вітольд був стріляним вороном і зараз з глибини його розм'яклої душі виринули ті риси, з якими він починав бізнес на зламі епох. Після виходу радянських військ, в хаосі дев’яностих, в Польщі теж були доволі похмурі часи й треба було мати волю та сміливість, щоб створити імперію нерухомості та стати відмінним громадянином і платником податків. Але цієї миті його очі палали таким безжальним гнівом, що якби мої кривдники якимось дивом потрапили до рук, то при свідках чи без них, вони б розпрощалися з життям без молитви.

А тим часом мої викрадачі вже давно висадили Беату у селі та й поїхали далі до названої матері спільника. Битий життям та зеками на зоні брат Беати розумів, що везти викрадену пані до себе в хату – це явне самогубство й тому трійця вимушена була залишити мене у погребі майже сторонньої жінки. Їм здавалося, що там мене ніхто й ніколи не знайде. Вони посадили мене, як собачку, на ланцюг посеред сіна. Мішок з голови мені стягнула та жінка, що принесла хліба й води. Вона відліпила з мого рота клейку стрічку та зняла скотч з рук.

– Поїжте, пані, бо Вам тут ще довго сидіти, – сказала старенька повна жінка, чимось схожа на нашу Зосю. Від неї теж пахло їжею й добром.

– Де я? Ви хто? І що Вам від мене потрібно? – закидала я питаннями нещасну, а вона тільки перехрестилась та відповіла:

– Не дай Боже мені від Вас чогось хотіти. То моє дурне дитя ніяк не зрозуміє, що життя – це тяжка праця й біль, от і намагається отримати все й відразу. Але ж цього, скоріше за все, не буде і я втрачу його раніше, ніж воно змириться з неминучістю.

Я нічого не зрозуміла з її сповіді, але попила води та знову взялась за допит, хоч це я сиділа на ланцюгу в чужому підвалі.

– Добра жінко, прошу Вас, скажіть: що насправді відбувається?

– Та не бійтеся, пані. Все буде добре. Хлопці візьмуть за Вас грошей і відпустять. А вже що буде з ними, то тільки Богу відомо. Я знаю: хто Ви та й пана Вітольда знаю давно. Не простить він моєму хлопчику Вашого викрадення...

Тепер мені стало трохи ліпше. Виявляється, мене викрали заради викупу люди, що знають Вітольда. А мій дідуган точно віддасть за улюблену іграшку що завгодно. Господи! І чому на світі стільки дурних та лінивих людей? Що їм не працюється на теренах прекрасного Євросоюзу? Тут давно вже діють нормальні закони та можна добре заробляти. Але ж їм чомусь не дають спокою швидкі гроші та чужі статки. Тепер мені залишалось лише чекати.

Самі викрадачі завезли обідраний фургон до лісового озера й зіпхнули його до води. Потім жадібний синок тієї жінки, з розумним виразом обличчя, дістав з мого телефону сімки й теж викинув у воду.

– Гарний апарат! – радісно сказав він.

– Ти б здихався його, Вальдку, поки не зробилось біди, – порадив зек. Але хлопчина вчепився в айфона останньої моделі, як у власну душу та нізащо не хотів випускати його з рук.

Звідки хлопцям було знати, що пан Вітольд уже попросив відповідні компетентні служби розібратись: де знаходиться нині гаджет його дружини? А ті люди добре знали свою справу, тому все що треба знайшли.

Викрадачам залишалось зателефонувати багатому дідові та викласти свої вимоги. Там же в лісосмузі, зі звичайної старенької мобілки, вони набрали записаний Беатою на папірці номер пана Вітольда. Зробили, як їм здавалося, суворий голос та й «замовили» сто тисяч доларів дрібними купюрами за життя худої шльондри. Це була їх помилка. Таких слів про мене, у своєму нинішньому стані, Вітольд не пробачив би нікому. Він пообіцяв виконати все, що завгодно та вже мчав зі своїми охоронцями по сліду викрадачів.

Сучасні технології зіграли з дурними хлопцями злий жарт. Вони не знали, що новенький айфон легко відстежується, без карток та у вимкненому стані. Ну, а пан Вітольд не став чекати групу захоплення з Варшави та й під’їхав зі своїми хлопцями, з боку лісосмуги. Добре вишколені в різних гарячих точках світу бійці, що зараз отримували прекрасні гонорари на службі у пана Стеловського розосередились навколо хати так, що навіть більш підготовлені люди зроду б не змогли помітити їх серед чагарників. А два самовпевнені викрадачі, що вже готувалися стати багатими – купили по пиву і йшли веселі до хати.

Ось брат Беати все ж помітив дивну тінь та встиг скрикнути:

– Вальдку, засада!

Тоді названий син нещасної жінки дістав з-за пояса старий револьвер та й почав палити у всі боки. Він не встиг стати багатим, бо пряма куля рознесла його дурну голову, а бідолашна скрикнула та впала без свідомости під вікном у хаті...

Інший, більш розумний, що вже сидів у тюрмі, миттю склав руки за головою та впав на коліна. Хлопці схопили його за ганчір’я й трішки нам’яли боки:

– Є ще хтось, тварюко! Кажи! – наказав старший групи охоронців.

– Ні! Все, я сам. Не треба бити. Немає більше нікого. Вона в підвалі: жива й здорова, – белькотів він. А Вітольд підійшов та сильно вдарив викрадача по голові, мабуть, за ті погані слова про мене. Той впав без свідомості.

Потім «мій герой» миттю спустився до погреба та обіймав мене так, наче я була при смерті. Він обціловував все, що потрапляло його губам і навіть не знав, що за сьогодні він робить це зовсім не перший... Пан Вітольд виніс дружину з підвалу на руках та обережно посадив до авто. Якраз приїхали специ. Вони почали писати папери та збирати докази й пакувати тіло підозрюваного.

Скоріше заради заведеного порядку, старший слідчий почав ставити питання хлопцям з законної охоронної структури, що працювала на пана Вітольда. Але ті в один голос давали свідчення, що злочинець першим дістав зброю і їм нічого не залишалось, як виконати процедуру самооборони. Ось такий не голлівудський бойовик розгорнувся зі звичайного романтичного побачення двох до нестями закоханих киян.

Розділ 21. Дід-розпусник

Я прокинулась, коли за вікном мерехтіли зорі. Поряд зі мною на ліжку, традиційно підперши сиву голову рукою, знову сидів Вітольд. Він обожнював милуватись сонною дружиною, адже частенько викидав зі мною одну гидку штуку. Ще коли забрав мене у батьків і одружився та намагався заволодіти норовливою дружиною, йому в голову прийшла одна ідея. Тоді вперше він наказав підсипати мені до вечері снодійного і, тієї ж ночі, блаженно пізнав жадане тіло.

А я, в напівзабутті пам’ятаючи свого коханого Дена, віддалась йому шалено й пристрасно. Від неймовірного щастя – він миттю розігнав усіх коханок та марив лише мною. Часто, поки я спала, Вітольд насолоджувався моїм тілом, як йому заманеться. Адже при здоровому глузді, я була з ним фригідною та відмовляла й лише уві сні дарувала йому шалене кохання.

– Подивись на мене, квіточко. Це так збуджує... – інколи молив мене він, але вдень я зовсім не бажала дивитись на його старечі напружені вени та червоне лице. Мені було неприємно й тому я віддавалась йому мовчки, без емоцій та відповідала:

– Мені краще з заплющеними очима.

Саме тому він продовжував спарюватись зі мною у пітьмі, наче вампір. Я навіть шукала в Інтернеті якихось ліків, щоб протидіяли снодійному. Але, по-перше, це все були наркотичні препарати, яких мені тут не дістати, та й перетворитись на наркоманку, через його дурнувату пристрасть, зовсім не бажала.

Одне рятувало точно. Кожного дня я приймала протизаплідну пігулку та знала, що не завагітнію від старого. Я уважно слідкувала за ним і слугами, але ж Вітольд примудрявся підмішувати мені гидоту майже кожного вечора. А на ранок гордовито поглядав на синці, що залишали його збуджені руки на мені. Інколи моє тіло рясніло гематомами, тобто засосами. Та вдень він дарував мені все нові подарунки й ходив такий щасливий, наче та пристрасть була взаємною. Головним для мене було те, що я не пам'ятала нашої камасутри, хоча тіло інколи боліло. Можна, наприклад, звернутися до поліції, але ж я його законна дружина! А ще він вважається у них почесним меценатом.

Якийсь час мені було до себе байдуже. Але після нової зустрічі з неймовірно прекрасним Деном я більше не хотіла залишатись покірною тваринкою й панічно шукала вихід. Та він знайшовся без моєї участі! Спочатку мене викрали й можливо звільнили б від страждань, та доля не дала померти і я знову сподівалась лише на диво.

– Ти прокинулась, моя королево! Як почуваєшся? Лікар чекає внизу. Покликати його тобі? – тихенько проспівав мій дідуган.

Я поворушила тілом та зрозуміла, що сьогодні обійдуся без його нічних екзекуцій, адже йому й так шкода мене. Саме по собі це вже надихало і я лагідно відповіла:

– Дякую, Віте. Я навіть не знаю, що сказати. Битий бік сильно болить, а так все нормально.

– Бідна моя кохана! Зараз я покличу Шидловського, він тобі допоможе, – побіг за лікарем він.

Ага, допоможе! Вколе мені снодійного і це дурнувате старе знову полізе на мене, сонну й побиту. Адже йому байдуже, що мені болить. Головне отримати традиційний солодкий кайф, без мого спротиву.

Зайшов сімейний лікар – пан Шидловський. Він уважно обмацав мої травми і сказав, що краще зробити знімок, але на сьогодні він не бачить серйозних проблем. А вражені м’які тканини зараз чимось обробив та приготував ін’єкцію.

– Проше пана, тільки не снодійне! Я потім зовсім не сплю ночами. Вколіть, будь ласка, просто знеболювальне і все, – попрохала я так, наче наказувала.

– Добже, пані. Як скажете, – погодився лікар. Обіцянку він виконав та зник, а до мене на постіль знову приліз Вітольд.

– Кохана моя зіронько, тепер тобі краще?

– Так, мій пане! – ляпнула я, а він зрадів наче дитина та пригадав вечір, після весілля, й слово в слово повторив фразу:

– Ні, не пан, я раб твій навіки Вітек...

«О, Господи, дай мені сили!» - подумала я та прикрила очі.

– Ти хочеш відпочити? Відпочивай, моя пташко! Я буду поруч, на диванчику, всю ніч. Нікуди від тебе не піду. Сьогодні я страшенно перелякався за нас... Чому люди такі жорстокі? Я ж давно нікому нічого поганого не роблю. Навпаки, намагаюсь допомагати, а вони ось так дякують мені, – бурчав Вітольд, вмощуючись на дивані.

Я полегшено зітхнула та чомусь пригадала, як вдома весело обіцяла швиденько виручити батьків. Я була тоді самовпевненим дівчиськом й мені море здавалося по коліна. Адже я кохала й була кохана найпрекраснішим чоловіком на землі! Що мені міг зробити старий польський дід? «Ну, помучиться з моїм нестерпним характером та й поверне до батьків» - думала я нещасна. Але дід виявився не таким вже й старим та завзятим у досягненні своїх власних мрій.

Далі я згадала сьогоднішній початок дня, що тепер виглядав наче був у минулому житті. Господи! Я знову була з моїм Деном. Він знову весь був у мені – чарівний і неймовірний чоловік. Як ніжно і пристрасно він уміє кохати! Дійсно, наче вперше і востаннє у житті. Це між нами не пройде ніколи. Як тепер повернути наше щастя? Те, котре я своїми руками розірвала на шматки?

Знаєте, шановні пані! Зараз я чомусь подумала: скільки написано розумних трактатів про жіноче задоволення і щастя. І багато хто вважає, що воно залежить саме від чоловіків, розмірів їхніх скарбів та уміння кохати... Не хочу нікого ображати, але це повна маячня та обман самих себе. Тільки мозок жінки дає їй накази: кого і як кохати! Лише жінка обирає свого найкращого на землі. А всі інші, щоб не робили, які б не були шановані та багаті – вони лише примарна тінь. І лежиш ти під ним колодою та чекаєш, коли можна здихатися й піти.

А буває інакше. Ти одного разу заглянеш в Його очі та більше не захочеш нічого на світі, лише їх. А потім він доторкнеться і ти вся мокра до п’яток – мариш про те, коли ж станеться найсолодше. І коли вже те неповторне сталося – тоді ти зовсім пропаща на всі віки. І неважливо: кричиш ти від щастя чи тільки тихенько плачеш, але медове й гостре блаженство настає знову й знову і саме воно найдорожче у житті.

Ось така різниця в поняттях про жіноче Щастя тепер сидить у мені. І я нічого не хочу міняти, окрім місця перебування. Хочу, щоб клятий дід здох від своїх бажань, а мені навіки залишився Ден. Мій єдиний коханий Чоловік, що тихенько посміхається уві сні та муркоче, неначе котик... Господи! Що ж я заподіяла нам усім?

А що це мій старець, наче дохлий притих? Так швидко виконав моє бажання чи просто спить? Я закашлялась і воно обізвалось:

– Доле моя кохана, ти не спиш?

– Ні, Вітеку. Хочу тебе спитати: а де наш маленький Зденек зараз?

– Квітонько моя, я того дурня звільнив. Він тебе вже двічі на смерть підставив.

– Що? Вітольде, це не він. Прошу тебе: поверни назад хлопця! – миттю вилізла з мене цариця Клеопатра.

– Вибач, кохання моє, не поверну. Навіть не проси. Вперше ти випросила, але наразі НІ. З тобою поруч тепер буде найкращий. Він побував на шести війнах та вийшов цілим і знає такі дива, що навіть охороняв президента. Та це неважливо! Головне, щоб ти ціла була, крихітко моя...

– Ясно. Людина президента біля якоїсь Снєжки з Києва. Дякую тобі, Віте! Але маленького Зденека не виганяй, нехай щось робить у дворі. Не ображай нашу Зосю, вона його дуже любить...

– Ти неймовірна жінка! – захоплено вимовив дід. Він посміхнувся та послухався звичайну українську дівчину. – Добре, я залишу його чистити басейн та продукти возити. Мені все одно треба було когось знайти.

Ранок розпочався з дурного й принизливого моменту. Пані Зося та Зденек кинулись на коліна переді мною й почали цілувати руки. Виходить Вітольд, коли залишав хлопця на роботі у маєтку, то сказав: хто їх заступниця. Я відсахнулась, бо мене це тільки збурило та було зайвим. Але я раділа, що поруч залишаються люди – вірні й потрібні мені.

Розділ 22. Охоронець президента

У всьому, що сталося напередодні було, як завжди, погане й хороше. Ну, про погане вже досить, а хороше це те, що для Вітольда в мене склалось залізобетонне алібі. Після викрадення нікому й в голову не приходило з’ясовувати: чому я з Варшави повернулась без покупок? На сьогодні головним стало, що дружина жива й неушкоджена та знову вдома. От тільки біда, що мій телефон, вилучений поліцією у вбитого викрадача, проходив як речдок. І з будь-якою SIM-картою там висвічувались усі контакти, і Дена теж. Правда, записаний він, як «Міла-робота». Це перше, що прийшло мені в голову після того, коли ми з Деном знову почали спілкуватись. Та хто буде перевіряти контакти викраденої пані?

Саме про це думала я, сидячи за сніданком і страшенно переживала за Дена. Вірніше розуміла, що страшенно переживає він. Адже після нашої чарівної зустрічі в номері готелю Холлідей вже пройшла понад доба, а від мене немає ні слуху ні духу. Підставляти своїм дзвінком Денчик мене не буде, та й нікуди йому телефонувати, бо поки я просто не маю нового гаджета.

Зате з’явився обіцяний суперохоронець. Вітольд таки перекупив для мене охоронця колишнього президента і той, невідкладно, прибув до маєтку. Я думала це буде громило метрів зо два, весь в шрамах та наколках. Але насправді з авто вийшов тихий чоловік, років тридцяти п’яти, невисокого зросту, хоча доволі міцний. Його яскраві блакитні очі гармонійно доповнювала коротка військова стрижка, з вкрапленням сивини, а на губах грала душевна посмішка. Форма одягу була наполовину військова, а про здібності супермена нагадували хіба точні плавні рухи. Словом, такий собі органічний Робокоп.

– Знайомтесь. Тепер це Ваша підопічна: моя кохана дружина пані Сніжана. А це, моя квітонько, твоя тінь – пан Теодор.

– Дуже приємно. Можна просто Тед, – сказав мій охоронець і в його голосі відчувались нотки військової «сталі».

Я ввічливо посміхнулась, але слова «твоя тінь» різонули, наче ножем. Ну, де тільки взялись ті дурнуваті викрадачі? Адже з маленьким Зденеком я могла бувати де завгодно, а тепер мені й кроку не ступити без досконалого наглядача. Саме цього мені й не вистачало!

Та нічого не зробиш. Новий день розпочався і треба було звикати до його реалій. Окрім водія мені ще й змінили автомобіль. Я спочатку не розуміла: чим погане було Вольво? Але Тед пояснив, що тепер ми завжди будемо пересуватись на його броньованому Форді. О, Господи!

Ну, коли вже мені подарували охоронця та броньовик - я відразу зажадала нової поїздки до Варшави, щоб купити телефон. Не може сучасна жінка дозволити собі сидіти без зв’язку! Але Вітольд сам пообіцяв його привезти мені ввечері, тому я залишилась вдома серед квітів... Якби ж хто знав: як мене бісив весь цей новий цирк!

Айфона Вітольд привіз і я миттю почала заносити туди дані. Гуляла садом, але навіть там мене супроводжувала «тінь». Виходило, що зателефонувати Дену я не мала ніякої змоги.

– Вітеку, молю тебе! Роз’ясни «тіні», що в нашому саду мені нічого не загрожує. Я ж весь час тепер відчуваю себе тупою козою, яку пасуть на коротенькій шворці, – не витримала нахабства я, а мій пан щиро розсміявся й сказав:

– Яка ж ти в мене дотепна та весела! Добре, завтра дам йому більш точні рекомендації, відносно твоєї охорони.

– А в мене ще є до тебе нагальне питання, – причепилась я.

– Господи! Яке? – втрачав терпіння він.

– Ти обіцяв подумати про візит до тещі в Київ.

– Коточку, я згоден! Коли хочеш, то завтра купимо подарунків і полетимо, а в дорозі будемо співати: «Як тебе не любити, Києве мій!»

От чого у мого дідугана не відняти, так це вірності слову. Про інструктаж охоронця він не забув і той віддалився від мене на пристойну відстань та надувся, наче сич. Виходить професіонали такого рівня не дуже люблять, коли в їх робочий ритм втручається навіть той, хто платить.

На «броньовику» ми поїхали до Варшави й накупили гору різних подарунків батькам та дівчатам з моєї старої роботи. Я зробила все так, щоб обов’язково потрапити до офісу хрещеного і вже там марила зустріти мого коханого Дена. Але ж і вдома прийдеться кудись заникати ту кляту «тінь»!

Хлопці завантажили дари для родичів у наш літачок і ми взяли курс на мою Батьківщину. Все той же симпатичний льотчик вправно доставив нас у Жуляни. Посадку нам дали без перешкод. Слава Богу, що в наш «лайнер» не вліз той броньований Форд, інакше б вони його точно взяли.

Але на злітну смугу вже був замовлений гарний електрокар і там біля водія сидів не хто інший, як мій тато... Господи, яка ж я рада була зеленому полю Жулян та щасливому виразу обличчя рідного батька! Здавалось, що навіть похмурий київський день засяяв зараз яскравим сонцем. Ми з татом обіймались так, наче не бачились роками.

Тед усівся на переднє сидіння приватного таксі та весь час змушував водія поглядати на його портупею зі зброєю. Звичайно хлопець, що придбав гарне авто для перевезення Києвом багатих та знаменитих, міг би звикнути до подібних пасажирів, але все одно він тримався насторожено. А на задньому сидінні, поміж тата й Вітольда, я почувалася найщасливішою на землі.

Спочатку ми заїхали в готель та залишили непотрібне, а вже потім поїхали до мене додому. Звичайно всі тонкощі мандрівки були обумовлені ще з Варшави, особистим помічником Вітольда. А тепер тільки залишалось насолоджуватись перевагами «золотої клітки».

Скоро ми приїхали до мене додому. Після маєтку пана Стеловського - наша квартира здавалась дуже маленькою, але нічого кращого за аромати маминих смаколиків я в житті не пам’ятала. Не дивлячись на те, що ми часто розмовляли по Skype, в житті мама постарішала.

– Здрастуй, мамо! – прошепотіла я й кинулась її обіймати. – Як гарно бути вдома...

– Доню моя! Та ти ж царівною стала! – не могла надивитись на мене мати.

Спочатку родина, наче нічого й не сталося, сиділа за пишним столом і всі весело розмовляли. Мабуть забули, що дружиною цього пана я стала вимушено. І про те, що саме він хотів відібрати у мого батька його справу. Вони всі так щиро спілкувалися, що в мене не вистачило сил і я попросила пробачення та пішла з подарунками по сусідах. Мій Робокоп спочатку тихо сидів у кутку, але до сусідів кинувся супроводжувати.

– Теде, прошу Вас. В сусідній квартирі живе двоє пенсіонерів, з онукою. Не думаю, що там за останні сорок років з’явились терористи, чи викрадачі, – відрізала я йому.

Від цієї моєї колючки охоронець невдоволено скрипнув зубами та знову сів у куток. «Ох і робота ж у цих людей! Їх ображають якісь молоді вертихвістки, а воно сидить мовчки, як залізне, й навіть сказати нічого не може» - подумала я та вже дзвонила у двері до Смирнових. Женьки вдома не було, а старенька тьотя Фрося навіть не впізнала мене спочатку. Потім засипала компліментами, подякувала за подарунки й хотіла розпрощатись з закордонною пані, та я вдала, що мені телефонують.

– Вибачте, можна я у Вас відповім? – швидко набрала я Дена. Звичайно це був зовсім незнайомий йому номер, але мій коханий відгукнувся. Я почула його голос і мені страшенно захотілося в його обійми.

– Це я. Не питай нічого, все добре. Я в Києві. Завтра будь в офісі до обіду весь час, куди б тебе Дорошенко не засилав. А ще замов нам десь номер. Кохаю до нестями! Потім все розповім, – шепотіла я в трубку й розуміла, що від усіх цих слів на тому кінці зв'язку просто шок. Але що я могла вдіяти? Уже те, що сповістила Дена - й так було неймовірним дивом. Тепер залишалось лише відкараскатись від тієї клятої «тіні»!

Розділ 23. Медове щастя

Ввечері мама потягне всіх до Національної опери на «Руслана і Людмилу». Але зранку я оголосила Вітольду, що неодмінно повинна побувати у дівчат на старій роботі, а це надовго. Тому тато, з радістю, підхопив ініціативу й повів зятя по визначних місцях української столиці. Звичайно, Вітольд у Києві був не новачком, але ж він ще тримав марку ввічливої людини та божевільно закоханого чоловіка єдиної дочки. Тому згодився на похід до Софії Київської, до мандрівки по Дніпру і ще Бог знає куди вони там збирались? Мені зараз було не до них.

З охоронцем-тінню я проїхалась у звичайному київському таксі й уже піднялася в ліфті на двадцять четвертий поверх, до моєї колишньої приймальні. На жаль, хрещеного на місці не було. Я залишила для нього подарунки у своєї юної наступниці та й пішла до дівчат в бухгалтерію. Охоронцю наказала милуватися Києвом з вікна на поверсі, а сама поринула в минуле серед заздрісних жіночок. Вони обмацували й обнюхували мене, як тваринки в зоопарку, та розпитували про життя в Євросоюзі. А я тримала в руці новенького айфона та чекала лише на повідомлення від Дена.

Пройшло десь з пів години, поки я побачила на екрані слова: «Досить вам бешкетувати! Чекаю біля службового ліфта. Ден». Я миттю розпрощалась з цим балаганом та повернулась до охоронця:

– Прошу Вас, Теде, посидьте тут ще трішки. Ви ж бачите: в нашому світі мені нічого не загрожує. Пробіжусь по поверхах!

Він навіть посміхнувся й погодився. Я взяла ще пакет з подарунками, хоч він мені й даром не здався, та кинулася до сходів. Шляхом, який знали лише свої, обійшла майданчик з іншого боку та миттю опинилась біля пожежного ліфта. Але Дена там не було! Я натиснула виклик і тут відчула у себе на руці тепло його долоні. А ще той єдиний у світі аромат Коханого, який я ніколи у житті не переплутаю більше ні з чим.

Пам’ятаю, як у першу зустріч Кохання, у мене вдома, він так само підійшов ззаду й більше з мого життя вже не зник! Ми зайшли до ліфта і мій коханий натиснув «Стоп». Він мовчки огорнув мене собою й світ став неповторним... Я притулилась та могла вже відразу втратити свідомість, але він тримав мене обережно й міцно.

– Що відбувається? Куди ти пропала? Чого в Києві? Невже більше не з ним? – засипав запитаннями мій єдиний.

– Дене, я все розповім. Тільки вивези нас непомітно, бо зі мною тут серйозна охорона. Господи, як я шалено скучила за тобою...

– Добре, зажди. Я під’їду під самі двері, ніхто не побачить. А чому ти не відповідала на дзвінки? Я спочатку чекав, а потім щоб не втрапити до божевільні – почав сам набирати, але твій номер мовчав...

Ден не поїхав далеко, а знову повернув у двір Савани і я спитала:

– Горечко моє кохане! А що інших готелів ти не знаєш? Я одночасно хочу й не хочу сюди.

– Чому? Це ж наш маленький світ, – відповів мій щасливий чоловік і ми піднялись у той самий номер, в якому часто бували колись.

– Ти спеціально це зробив? – здогадалась я про його бажання повернутись в наші безтурботні дні.

– Так. А ще в мене не вийшло зняти такі апартаменти, в яких ти мене приймала у Варшаві. Як там, Холлідей, здається? – надув він свої рум’яні губенята, а я вже так сильно хотіла їх, що зовсім нічого не пам'ятала.

– Та Бог з ним, з Холлідеєм. Випадково вийшло. Просто він був у моїй схемі непомітного пересування, потім розповім...

– Сніжиночко моя кохана! Я божеволів і чекав... – ніжно прошепотів він і відібрав моє життя, разом з тілом і душею та цілим світом навкруги. Ось йому не треба було просити мене про погляд, я сама танула в глибоких чарівних вогнях і не могла відірватись. Яке ж це блаженство: просто розчинятися в них!

– Кохаю... Господи, навіщо ти такий солодкий... – зливалась я усім єством і плакала від щастя, що різало до болю. А мій єдиний, змучений чеканням, блаженно шепотів:

– Не покидай мене. Не можу я без тебе... Ти чуєш, як їм добре разом? Кохана, хочу, як тоді, залишитися в тобі...

– Згодна... О, як гаряче він б’ється у мені! Так, ми знову зробили це разом... Ти моє медове щастя на землі... – ридала я від насолоди й тремтіла в його обіймах.

Безсилі ми стихли та обійнялись. Як завжди ніжно пестили, щоб заспокоїти розбурхані тіла, а я розповідала Дену все-все, що він хотів. Коли він вислухав, знову запитав те ж саме:

– Скажи, коли тобі вже набридне мучити нас? Це ж не життя взагалі!

– Коханий, але я не знаю: як вибратись? Цей гад, неначе мінотавр пожирає на своєму шляху всіх, хто йому не скоряється. Ти навіть не уявляєш, яким він був, коли мене викрали. І думав він тоді не про мене, а про втрату свого надбання. Цього він нікому не прощає і стає дуже страшним. Я бачила, тому не уявляю, що нам робити далі. Він нас з тобою просто вб'є.

– Тобто, щоб залишатися живими, нам треба дихати окремо? Але ж після всього, що з нами відбувається - це неможливо! – сумно промовив Ден.

– Я вже зрозуміла: що наробила. А як виплутатись не знаю! – плакала я й поглинала його новий вулкан. Ми перетікали гарячою лавою та не могли зупинити бажання. Наше величне кохання не знало ні втоми, ні помилування й жило десь серед інших світів. Але я з жахом розуміла, що знову повинна залишити наш рай і піти до Вітольда, інакше буде горе. Будь воно прокляте таке життя і всі ті, хто нас на нього прирік! Ми розпрощались.

Я вийшла, щоб піймати таксі. Воно під’їхало доволі швидко і я побачила на передньому сидінні мого охоронця. Він відкрив дверцята й сам відповів на те, чого я не питала:

– Сідайте, пані Сніжано. Поїдемо, приведемо Вас десь до ладу.

– Теде! Як Ви мене знайшли? – спитала я вражено.

– О! Виявляється в Вашій країні п’ятдесят євро роблять з людьми такі дива, що я й не уявляв.

– Що Ви маєте на увазі? – здивовано уточнила, адже не розуміла його натяків.

– Розумієте, я там сидів, а Вас все не було. Мені потрібно було щось робити і я зайшов до дівчат. Одна говірка, Міллі здається, розповіла мені все. Раніше вона підслухала Вашого хлопця й знала куди він Вас повіз.

– Господи! Яка ж Мілка невиправна тварюка, – вирвалось у мене і навіть таксист, що майже не слухав розмову двох іноземців зараз весело розсміявся, але потім перепросив.

– Не переймайтеся так, Сніжано. Продажних людей на світі багато. Шановний, а підвези нас до якогось салону краси, – попросив Тед про дивне.

– Добже, пане, – відповів київський перевізник.