Олена Гриб - Шазілір. Полум'я нового дня, Олена Гриб

2.4

 

– Якщо ви не проти зробити гак, можете приєднатися до пораненого та лікаря, – запропонувала Міка. – Це непоганий варіант.

«А я залишусь на березі в очікуванні іншого транспорту», – залишилося невисловленим.

Великі очі ейрона витріщились, як у піскової жаби-бурульки.

– Мамо, ти це бачиш? – ледь чутно промекав він. – Мамо…

Нікаела здригнулася, схопилася за серце.

– Ло-онсе… Ма-аленький мій… Наніт не міг привезти нас у таке брудне місце!

– Брудне? Там свинки? Немає свинок, – розчаровано протягла Зініела, зазирнувши до карети. – І чисто! Матусю, допомогти тобі залізти?

– Прокляте місто! Я не залишусь у ньому жодної зайвої хвилини!

Міка зітхнула, не приховуючи досади. Зістрибнула на присипаний галькою пісок, обсмикнула верхню частину мундира, розгладила складки на штанах. Мимохідь зауважила, що все-таки шазілірці терпиміші за приїжджих. На місцевих вулицях її робоча уніформа спричиняла перешіптування за спиною і косі погляди, але з настільки сильною ворожістю стикатися ще не доводилося.

«Вискочці з архіву» заздрили, її обмовляли, часом ненавиділи і зневажали, щиро вірячи, що призначення вона отримала аж ніяк не за трудові заслуги. Недоброзичливців вистачало, і за кожну належну дрібницю доводилося боротись.

Але поборників традицій обурювала «та сама» – нікому не відома працівниця архіву, що після звільнення начальника обійняла його посаду. Її мундир став додатковим приводом для пліток, тільки й усього. У портовому містечку правили не титули й не релігія, а гроші та закони. Тим, хто жив пліч-о-пліч із Жовтою радою, зрозуміти це було складно.

– Ваше право, пані Уфін. Будьте ласкаві відійти. Лікарю Чейна, ви вже закінчили?

Молодий рухливий лікар, що вважався штатним співробітником міського розшуку, невпевнено кивнув.

– Мабуть, – промовив із сарказмом. – Вам видніше, пані доглядачко.

«Ще один», – стомлено пригадала Міка.

Нещодавно вона прилюдно звинуватила його в некомпетентності, чим врятувала людині життя. І хоча багато хто знав, що Стіс Чейна не відрізнить труп від коматозника, і не соромився вимовляти це вголос, злився він саме на Міловіку Дзвінку.

– Тоді не гаймо час, – загострювати ситуацію не хотілося.

Поки Тимор допомагав пораненому матросу дошкутильгати до екіпажа, Зініела видерлася на підніжку і знайшла в кутку кошик із сушеною хурмою.

– Мамо, що це?

– Не чіпай всяку гидоту, Зініело!

– Зініело, не чіпай чуже!

Міка відійшла убік, щоб не заважати Тимору та Чейні. Відвернулася, окинула поглядом далекі простори. Сонце, море, чисті пляжі, теплі хвилі… Це місце було створене, щоб насолоджуватися життям. Чому ж людям завжди треба вигадувати собі ворогів? Не така віра, не такий одяг, не таке походження… Куди не тицьни, все «не таке». І ще хтось дивується, що віками на рівному місці ллється кров.

– Пане лікарю, ви не проти, якщо ми з дітьми вирушимо із вами? – напрочуд мирно запитала ейрона, напевне вже обдумавши варіанти й вибравши єдиний зручний і доступний.

Лікар розсипався в люб'язностях, геть забувши, що сам користується чужою гостинністю. Ледь не силоміць запхав поважну даму на сидіння, посадив поруч із нею дочку, ще й запропонував пригощатися хурмою, бо ж пані доглядачка зовсім не жадібна…

– Ні, я цього так не залишу! – раптом вигукнув юнак. – Відвернися, мамо!

«Він говорить про мене», – похолола Міка.

Різко обернулася, готова, якщо треба, ухилитися від ляпаса. Не накинеться ж вихований ейрон із кулаками? Йому, мабуть, ніколи в житті не доводилося битися.

Лонс, смішно підкидаючи коліна, мчав прямо на неї. Його руки були витягнуті вперед, пальці скрючені, наче в уяві він уже стискав чуже горло.

«Боги, і це звичайний хлопчина із благополучної родини! Що ж тоді думають прості випалювачі? Начхати на Керрейта та його поняття про гідний зовнішній вигляд чиновників. Із завтрашнього дня носитиму тільки сукні. Та, із золотистими квіточками, досить скромна. Чи краще малинову? Колір їхнього прапора має підійти», – закружляли сумбурні думки.

Міка відхилилася вбік, пропускаючи розлюченого ейрона повз себе. На мить задумалася, чи не дати йому стусан задля прискорення, але стрималася. За своє життя вона лише одного разу по-справжньому вдарила людину. Той тип заслужив значно більше болю, ніж завдав йому зламаний ніс, і Міка не шкодувала про цей досвід, але перетворювати рукоприкладство на регулярну практику не збиралася. Занадто легко звикнути до безкарності. Та й істеричний юнак не був вартий зайвих рухів. Тим паче, є інший засіб врегулювання конфліктів.

Лонс розвернувся, насилу утримавши рівновагу. Нахмурився, страшно оскалився…

– Лонсе! – проридала його мати. – Благаю, припини!

– Розпусна хвойдо, ти пошкодуєш, що посміла глузувати з мого покликання!

«Зупинися. Заспокойся. Іди в карету», – пролунав беззвучний наказ.

Міка дивилася юнакові просто в очі.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍