Олександра Малінкова - Шибайголови, Олександра Малінкова

ГЛАВА 7

Слава.

Стискаю руками з силою підвіконня, щоб подолати напад бажання схопити Ніку за руку. Ось вона, наче в уповільненому кадрі пропливає повз. Ледве вловимий аромат ванілі, але я відчув. Почало паморочитися в голові. Наче “залежний” нарешті відриваю руки від підвіконня й крокую за ними. 

- Братику! - Чую позаду себе й зупиняюся завмерши. - Куди це ти зібрався без мене? - Мія порівнялася зі мною і вчепилася за рукав. 

- Нікуди! Лише хотів вдихнути свіжого повітря!

- На танцполі вдихнеш!  - Констатує мала. Вона що, вирішила використати мене сьогодні по повній?

Танцпол в дворі школи щедро всипаний кольоровими ліхтарями та саморобними прапорцями. Гучно лунає музика. Гамірно. Наче всі старші класи повним складом “висипали” на вулицю...

- Йди сюди! - Мія тягне мене в самий цент. 

Кладе мою руку собі на поперек. Не можу сказати, що вже настільки безнадійний танцюрист, але зараз здається, що колода була б більш граційною аніж я. 

Дивлюся через плече сестри і бачу ЇЇ. Вірніше вже не дивлюся ні на кого крім НЕЇ. 

Це точно та сама дівчина, котра врятувала мене тої ночі? Та, до губ якої так палко припав! Та, яка сниться. Та, яку не можу викинути з голови. Мала і водночас доросла дівчинка! В образі такої собі недосяжної снігової королеви. Має зараз приголомшливий вигляд. 

І ось вона не відводить погляду від моєї постаті, і від цього шкіра рясно вкривається сиротами. Погляд, який пронизує до самої глибини. Але ж як? Вона не може бачити мого обличчя. Невже Ніка так розглядає кожного незнайомця? 

- Ти наче примару помітив! - Смикає мене Мія. - Розслабся нарешті! 

Та я не реагую, аж до того моменту поки це невгамовне дівчисько не вирішує стягнути з моєї голови каптур. І ця її спроба видалася вдалою.

Музика зупиняється. Наші погляди з Нікою зустрічаються. 

Спостерігаю, як вона одразу змінюється в обличчі. Як стискає красиві губи. Як скидує гордівливо догори підборіддя.

- Агов! - Гукає Мія. - Взагалі то знову лунає музика.

Та я не можу відірвати погляд від Вероніки. Ось до неї підходить якийсь хлопець. Вона опускає вії вниз, потім дивиться хлопу прямісінько в очі й вкладає свою тендітну ручку в чужу долоню, дозволяє вести танцювати. 

Все зв'язок між нами розірвано! 

Можливо й на краще! Що можу їй запропонувати? Я - гульвіса-шибайголово, який навіть своє життя не здатний привести до ладу.

Натягнуто посміхаюся до Мії, зосередившись суцільно на ній. Це твій вечір - сестричко!

 

Вероніка.

- Я потанцюю! - Кричить на вухо мені Женька й бадьорою ходою йде назустріч хлопцю з яким останній рік зустрічається.

А я радію, що не прийдеться нічого пояснювати, бо мій погляд суцільно прикутий до постаті незнайомця в чорному. 

Запитаєте мене, чому саме ВІН, не скажу, бо просто не маю відповіді на це питання. 

Просто серце робить кульбіт, кожного разу, коли зупиняюся на ньому. Дивно! Незрозуміло! Хвилююче! Тревожно водночас! 

Відчуваю хребтом, хоч і не бачу його очей, як і обличчя, що незнайомець теж не відводить від мене очей. 

Хто ти? Чи я вже знаю відповідь на це питання!?

Але між тим так само хочу помилитися! До чортиків цього хочу, бо подих перехоплює від ревнощів. Це ж вони і є? Коли поряд з “об’єктом” інша. Він тримає її, а не тебе. Танцює з нею… Для неї він не зникає… кинувши порожню обіцянку. Навіть на випускний її прийшов. На ЇЇ! І з нею він поряд. 

І ось! Ця Мія знімає з нього каптур. Всі маски рано чи пізно спадають. Приховане випливає на поверхню. А бажане вже не сприймається за дійсне. Ось так! Пояснення теж на поверхні. В нього є дівчина. Він цей місяць і думати не думав про мене, як і не шукав жодної спроби побачитися. Хоча знає де я мешкаю, в якій школі навчаюся… 

Ти живий, Слава Богун! Цього мені має бути досить!..  Досить порожніх очікувань та зітхань… 

Відповідаю ствердно першому хлопцю, який наблизився й запропонував потанцювати з ним. 

Розправляю плечі. 

Упевнено крокую поряд.

Ніхто не має знати, що відбувається всередині. Яке розчарування зараз переживаю. Який біль стискає серце.

Тс. Ніхто! Це мій особистий секрет. 

- Поцілуй мене! - Наказую владно хлопцю.

- Що? - Той губиться від моєї відчайдушної настирливості.

- Поцілуй мене кажу! - Дивлюся на нього, з насолодою спостерігаючи, як обличчя цього “невдахи” покривається багряними плямами.

- Зараз? - Він озирається на всі боки.

- Так! - Мило посміхаюся.

Він повільно нахиляється й невпевнено цілує. 

Тільки б витримати, та не збожеволіти від відрази…

____________

Трошки драми, але видихайте, бо рано чи пізно все неодмінно буде добре! А поки по сюжету так...

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍