Віолетта Котова - Серденько Змія, Віолетта Котова

  Швидко побачити Юлю мені не вдалося. Дівчина надійно засіла в моїх думках, вперто не бажаючи залишати там місце для інших. Можливо, що то я не хотів зізнаватись навіть самому собі, що зациклився на іншій жінці, а не на власній дружині, як годилося б нормальному офіцеру, що поважає себе, при чому без зрозумілих на те причин. Як би сором не гриз мене, а поробити нічого не міг. Лише невиконане завдання та робота, змушували тимчасово забувати про інше, та памʼятати хто я насправді, та де знаходжусь.

 Через два тижні після поранення Сірого, мене викликали до столиці. Наче й радів цьому, але розумів, що все це не просто так, поїздка ця не у відпустку на два дні. Не хотілось залишати хлопців, а найбільше хвилювався за… Так і не знайшов пояснення тому безладу, що зі мною коївся. Можливо, не вистачало уваги Іри?! Так річ у тому, що й не дуже хотілося. Від цього був сам собі огидним, наче й не зраджував фізично, а присмак такий відчувався. Після зустрічі з керівництвом, де я отримав важливу для нас інформацію та інструкції, поїхав додому відпочити. Заздалегідь замовив собі їжу, й попросив водія, якого виділили для мене, заїхати до ресторану, забрати замовлення. Дуже кортіло поласувати якісними смачними стравами, після тих прісних продуктів, якими ми зазвичай харчувалися на сході. До комендантської години ще залишався час, тому в залі була достатньо велика кількість людей, серед яких я випадково помітив подруг Ірини.

 Ніколи близько не спілкувався з ними, знав поіменно, тому що вона багато часу проводила з цими жінками, та навіть мав багато інформації про кожну з них. Не хотів, щоб мене хтось помітив, тихенько підійшов до адміністратора, який люб’язно погодився принести мою вечерю, аж раптом моє плече легко стиснула жіноча рука.

- Ой, хто це до нас завітав! Олеже! – послухавши доволі високий жіночий голос, я обернувся й побачив одну з подруг своєї дружини – Яну. Вона широко посміхалася та була явно нетвереза.

- Не до вас. – видавив я, прибираючи руку жінки.

- Ти такий серйозний! Форма тобі дуже личить! – вона знову поклала руку мені на плече, якось хтиво посміхаючись. Дурепа! – Чому ж не до нас?! Ми з дівчатами залюбки приймемо такого гарного сміливця до себе в компанію! Ходімо. – вона хотіла потягнути мене за руку, але навіть на сантиметр не змогла посунути.

- Яно, їхала б ти краще додому до чоловіка. – вираз її обличчя різко змінився, вона гидко скривилась, але причини мені були не цікаві, я збирався піти геть.

- Дивись, який правильний! Думаєш відправив свою Ірку в безпечне місце! – розсміялася голосно. – А може то вона від тебе втекла якнайдалі! Га?!

 Я не став продовжувати слухати п’яну маячню хворої жінки, забрав пакет з їжею та подався додому, під її тихе обурення. Намагався не думати про цю неприємну зустріч, але останні слова мені не сподобались, записались на підкірку, та дратували. Опинившись в своїй квартирі, одразу ж зателефонував дружині. З другої спроби таки почув її голос.

- Іро?! Привіт!

- Привіт, Олеже! Що сталося?! – тон її голосу звучав дещо налякано.

- А для того, щоб зателефонувати власній дружині, повинно щось статися?! – спитав невдоволено, мене все в цю хвилину дратувало.

- Певно ні, але ти дуже рідко телефонуєш. – відповіла знервовано.

- Бо не було можливості, а зараз з’явилася!

- Зрозуміло.

- Що зрозуміло, Ір?!

- Що ти не в гуморі.

- Якщо не хочеш балакати, то дай мені поговорити з Лесею! – все ж таки Яні вдалося, повівшись на ті декілька слів, я психонув.

- Не треба в такому настрої з нею говорити! Я рада що живий здоровий, але давай тоді поговоримо іншим разом, коли будеш спокійніший!

 Вона першою завершила розмову! Я розумів, що виглядаю як невдоволений олень, але невже її нічого більше не цікавило, окрім того що я живий і здоровий?! Та й цього не питала, а сказала сама, хоч би це й було б не так! Донечку не дала почути, стерво! Наші стосунки звісно вже давно не мед, але дитину я маю право почути! Зараз я дуже чітко розумів, що дуже заморився від всього цього під назвою родина, тому що вже давно це була лиш ілюзія, гарна картинка для дитини, а в середині гарної обгортки, підробка та брехня.

 Взявши себе до рук, втамував злість та голод смачною вечерею й ліг спати. До фіналу перебування вдома більше їй не дзвонив, мав багато інших важливих справ, та готувався до відправки назад на схід. Мав ще багато подарунків доставити хлопцям на передову, про що потурбувався заздалегідь приготувавши. Усюди домовився, де треба проплатив, навіть машину знайшов, яка повезе все це корисне приладдя на передову. Хотілось щось і для Юлі приємне зробити, як знак подяки за допомогу. Не придумав нічого ліпшого, як теж набратися всіляких, дуже корисних в нашому випадку, медичних штучок. Ніколи не розумівся в медицині, знав тільки як надати першу допомогу, бо специфіка роботи зобов’язала, та й те робив на рівні інстинктів частіше за все. Завітавши до магазину медичної техніки, мій погляд випадково зупинився на чомусь маленькому та блискучому.

- Що це таке? Прикраса? – я зупинився, та зробив два кроки назад, поставивши на підлогу пакети з вже придбаним, уважно поглянув на маленьку блискучу красу.

- Так! – дівчина консультант підійшла до мене, відчинила скляні дверцята шафки та подала мені її ближче. – Ось, дивіться. Це брошка.