Олеся Лис - Кохана майстра смерті, Олеся Лис

Розділ 5

Стою біля дверей, нерішуче піднявши стислу в кулак руку для стуку, і знову опускаю. Скільки разів вже я намагалася приступити до подібної дії, але в останній момент передумувала?

Відступаю і беруся ходити туди-сюди по коридору.

Некроманта я не бачила з того самого вечора, коли йому довелося замість Гертруди проводити лікувальні маніпуляції, а вже минуло ні багато, ні мало, ─ цілий тиждень. Опіки майже зажили, щоденне нанесення мазі підтверджує результатами свої чудодійні властивості. Шкіра стала гладенька і м'яка, болі і свербіння майже немає і, найголовніше, я можу ходити. Правда не дуже довго, і злегка накульгуючи, але можу.

Значить, з першою частиною плану я майже впоралася. Заковика виявилася зовсім в іншому. Я до сих пір не поговорила з Кіаном. А в усьому винна моя малодушність. Мене відверто лякали ті почуття, які я відчуваю в його присутності. І чи зумію я впоратися з емоціями тієї половини душі, яка належить Айне?

─ Айне, вистачить вже гасати за дверима, як поранений олень, ─ чується голос з некромантского кабінету. ─ Я ні на чому зосередитися не можу, ти ж топаєш, як стадо лісових кабанів!

Підстрибую на місці, розгублено дивлячись на зачинені двері. Звідки він знає, що це саме я? Обережно відчиняю ─ стукати тепер безглуздо ─ і заглядаю всередину. Чоловік сидить за столом, і з цікавістю спостерігає за моїми маневрами. Намагаюся не дивитися йому в очі, опускаю погляд на його руки.

Тонкі гнучкі пальці тримають пір’яну ручку. Моментально червонію, мимоволі згадуючи, якими ласкавими і ніжними вони можуть бути.

─ Майстер, ми можемо поговорити? ─ питаю, намагаючись приховати збентеження.

Кіан відкладає в сторону перо і киває на крісло для відвідувачів, запрошуючи присісти. Скромно розташовуюся на самому краєчку, склавши руки на колінах, і закушую губу, намагаючись підібрати слова для бесіди.

─ Ну? ─ не витримує некромант, порушуючи тривалу паузу. ─ Що тебе турбує?

─ Моя подальша доля! ─ хмикаю у відповідь, так і не підібравши потрібних слів.

─ Що саме тебе в ній бентежить? ─ здивовано знизує плечима мій співрозмовник.

Він що знущається?

Похмуро дивлюся з-під брів. Губи чоловіки злегка тремтять в іронічній посмішці.

─ Ну ж бо, Айне! ─ підбиває він. ─ Пам'ятається, раніше ти за словом в кишеню не лізла ... Ах так! Що ж, сам напросився. Влаштовуюся зручніше, відкидаючись на м'яку спинку.

─ Я все знаю! ─ з відчуттям переваги дивлюсь на нього.

─ Та невже? Похвально, але сумнівно, ─ піднімає брови цей нестерпний тип. ─ Яка тоді швидкість переміщення матеріальних часток, що потрапили в магічне поле незалежного об'єкта, який випромінює потенційну енергію телепортаціоного переходу?

Закашлююсь, захлинувшись повітрям. Це що таке було?

─ З графіком, будь ласка, ─ додає некромант, підсовуючи мені листочок і олівець.

─ Ви глузуєте з мене? ─ роздратовано гарчу я.

─ Значить, не все знаєш, ─ зітхає цей нелюд, ховаючи канцелярське приладдя, яке так і не знадобилися мені.

Скріплю зубами від злості, з усієї сили стискаючи кулаки і наказуючи собі заспокоїтись.

─ Ви мене взяли заміж!

─ Взяв, ─ підтверджує він, нітрохи не вказуючи подиву моїй обізнаності в цьому питанні.

─ Взяли ... А навіщо?

─ Кхм, Айне, а ти як думаєш, навіщо беруть заміж? ─ в його голосі вчувається єхидна посмішка, і я миттю спалахують від сорому.

Як накажете з таким розмовляти?

─ Ви з мене глузуєте, а мені, між іншим, не до цього! ─ ображено заявляю, складаючи руки на грудях.

Чоловік припиняє блазнювати і його очі стають серйозними.

─ Гаразд, давай на чистоту. Іншого способу врятувати тебе не було, ─ каже він, дивлячись пильно на мене, немов вивчає мою реакцію.

─ Але ... я ж засуджена за вбивство, ─ пошепки нагадую йому.

─ А ти вбила? ─ примружує очі некромант.

Руки безвільно падають на коліна, а в вухах починає стукати пульс.

Джеррі ...

Одна тільки згадка його імені змушує мене задихатися від болю. Пальці судорожно хапаються за поділ сукні, стискаючи тонку тканину до побілілих кісточок ...

─ Ні, ─ хриплю я у відповідь.

─ Ось і чудово, ─ киває він. ─ Не хотілося б в тобі помилитися ...

Різко піднімаю голову, з підозрою дивлячись на нього: ─ Ви просто так мені повірили?

─ Звичайно ні, ─ дивується він. ─ Але скажімо так, у мене є деякі підстави вважати, що ти не брешеш. І, передбачаючи твоє запитання, ─ застережливо виставляє він руку долонею вперед. ─ Ні. З тобою я ділитися ними не збираюся.

Я закриваю, вже відкритий було рот, для озвучування саме цього питання. От негідник некромантський!

─ Ще що-небудь? ─ запитує він, підсуваючи до себе документи, над якими працював, перед тим як я увійшла.

Це що натяк на закінчення аудієнції?

─ Так! ─ сміливо зустрічаю його незадоволений погляд, ─ Мені треба додому!

─ Ти і так вдома, ─ гмикає він. ─ Відтепер ти живеш тут, як моя дружина, інакше ніяк. Або віддаєш перевагу в'язниці? Повір, сер Ловар з превеликим задоволенням знайде причину, по якій наш шлюб можна буде вважати недійсним.

Він має рацію, я це розумію. Родерік той ще гад. І на мене зуб точить.

─ Майстер Кіан, я з вами згодна. Ось тільки мені потрібно в Кінлох. дуже потрібно. Батьки Джеррі сильно наполягали на моєму успадкуванні замку, але пояснити, чому залишають його мені, а не своєму синові, не встигли ... Померли ...

─ Добре, ─ киває він, ─ Значить, через десять днів виїжджаємо. Мені потрібно пару справ завершити.

─ Виїжджаємо? ─ не вірю я своїм вухам. Так просто? Я тут цілу промову продумала, багату всілякими варіантами умовлянь, а він «Добре» ?! Або у майстри свій інтерес є?

─ Виїжджаємо. ─ підтверджує він. ─ А що тебе дивує? Або ти думала я тебе одну відпущу, після того, як ти трохи Маннанові душу не віддала?

Його голос звучить з таким докором, що я знову почуваюся шкодливою ученицею перед наставником.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍