Ірина Романовська - Не мій мільйонер, Ірина Романовська

5

Ігор.

 

Через декілька годин ми з Аничкою виходимо з клініки. Мої припущення не підтвердилися і в неї простий забій ліктя. Лікар Саліхов рекомендував пару тижнів походити у пов'язці, не навантажувати руку і приймати призначені препарати.

Поки дівчині робили магнітно-резонансну томографію травмованої руки, я зателефонував помічниці та наказав перенести всі зустрічі на кілька днів вперед. Виникло гостре бажання побути з Анею. Дізнатися її ближче.

Красива дівчина затьмарила мою голову. Цілу ніч мені снилася ця мала. Снилася її м'яка шкіра, мила посмішка, струнке тіло. 

Побачивши сьогодні вранці її у кафе, я знову поплив. Дивився на неї, таку гарну в  бежевому светрі, і посміхався. Без лижного комбінезону Аня виглядала ще більш витонченою, тендітною. Теплі сонячні промені через вікно вигідно підсвічували її карі очі, густі вії, червоні губи. Повів поглядом по її шиї вниз, як у штанях миттєво стає тісно. Через светр в області грудей проглядають контури вершини її грудей. 

Та щоб мене!  Вона ще й без бюстгальтера ходить. 

Мене розривало від бажання. Захотів дівчину прямо там і зараз. Захотів її роздягнути та укласти на стіл, щоб запестити своїми губами. Захотів покрити кожен сантиметр тіла поцілунками. Захотілося почути, як вона стогне від моїх рухів. Відчути, як вона кінчає. 

Трясця! Переді мною опинилась така домашня, вродлива, природна, але дико сексуальна дівчинка. Зі сторони, мабуть, я виглядаю, як неврівноважений закоханий підліток. Слини з рота ще не вистачає.

Спершу гадав, що просто думки пішли боком від відсутності сексу в останні дні. Але якби була справа тільки в сексі, то чому я переживаю за її здоров'я та хочу повести дівчину на побачення? 

У кафе та в машині  вдавалося свої пориви хтивого самця стримувати лише думками про те, що спочатку необхідно Аню відвести на обстеження. Решта все згодом.

І ось зараз, після відвідання лікаря, ми стоїмо біля клініки, дивимося один на одного. Мовчимо.

- Не хочеш кудись сходити разом? - нічого краще запитати у неї я не придумав.

Від здивування брови Ані злітають вгору. Стоїть переді мною та якось невпевнено відповідає питанням на питання:

- Куди, наприклад?

- Можемо поїхати покататися.

- У мене є одна умова - жодних лиж. Мені вистачило одного разу, - махає перебинтованою рукою.

- Домовилися, - усміхаюся її обуренню, - пропоную покататися лише на машині. Подивитися околиці містечка. Як я зрозумів ти у тутешніх краях не частий гість.

- Я взагалі вперше хоч десь, крім рідного міста. - Збентежено розповідає Аня. А потім впевнено піднімає на мене свій рішучий погляд і погоджується: - А давай. Все одно Настя на побаченні. А мені одній нудно. Тільки можна дорогою заїдемо до кафе, візьмемо їжі з собою? А то якщо чесно, я після всіх цих аналізів і обстежень встигла зголодніти.

- Без проблем. - знову Аня мене дивує. Мені це подобається.

Все що я бачу в ній, все, що вона говорить, все що робить - мені все це подобається в дівчині.

***

- Як давно ти катаєшся? - Питає Аня, поки ми їдемо до пункту призначення.

- Років десять точно. Я все життя в спорті.

– А чому саме сноуборд? А не лижі, наприклад? Мені здається, ногам на двох дошках стійкіше, ніж на одній.

– Лижі для мене – пройдений етап. Я на них у дитинстві катався, батько навчив. Але я постійно ламав їх, з'їжджаючи з гори. Одна дошка виявилася для мене більш стійкішою. Плюс відчуття абсолютної волі. Коли на вершині, застібаєш кріплення, вставляєш у вуха навушники, у яких грає улюблена музика і починаєш спуск. У мить забуваєш про все. Про проблеми, про вечірки, про роботу. Є лише ти і цей схил. Ти просто мчиш вперед, концентруючись на своєму тілі та диханні. Це неймовірно!

На світлофорі переводжу погляд дороги на Аню. Розумію, що мала весь цей час мене слухала уважно і посміхалася. Це, виявляється, приємно. Ще жодна дівчина у моєму житті не цікавилася і не слухала про моє хобі так уважно. Не перебивала розповідями про нову сумочку, про проблеми з манікюром чи про щось інше. Знову ловлю себе на думці, що це Аня – особлива.

- Куди ти мене везеш, Ігоре? – Аня помітила, що ми виїхали за місто.

– Хочу показати тобі одне місце. Про нього іногородні практично не знають. Але я думаю, тобі має сподобатися.

Повертаю на ґрунтову дорогу. Проїжджаємо через невелике поселення та зупиняємось.

- Тут доведеться трохи пройти ніжками. Там немає автомобільної дороги. Тільки шапку одягни і рукавички, бо там куди ми прямуємо, холодніше, ніж в машині.

Допомагаю Ані вибратися із позашляховика і ми разом йдемо у бік потрібного місця. Тримаємось за руки.

- Боже, як тут неймовірно, як красиво! - Вигукує Аня і зачаровано дивиться на краєвид, що відкрився перед її очима.

Розташований перед нами підвісний міст сполучає два горбисті береги. Він вкритий снігом та кірками льоду. Під мостом шумить гірська річка. Точніше зараз це швидше струмок, бо половина річки замерзла.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍