Джулія Рейвен - Блогерка для бандита, Джулія Рейвен

Розділ 4.1.

— Що? — ледве рухаючи неслухняним язиком, я знову перепитала в Олени:

— Що ти сказала?

Свідомість, оповита крижаним страхом, працювала із затримками, і я навіщось ще раз повільно повторила.

— Що. Ти. Сказала?

— Господи, Злато, прокинься, — прошепотіла сердито помічниця і навпомацки схопила мене за плечі, все ж таки змушуючи обернутися, — ми вже на місці. Потрібно терміново починати зйомку.

Ціпенію від почутого і навіть боюся зробити зайвий вдих у бік, куди мене направила Олена. Чоловічі голоси. Дуже багато голосів. Так, їх погано чутно, але все ж це вони. Приглушені лайки і суперечка. Занадто відчутні, щоб бути правдою. Але я дійсно їх чула.

Небезпечні бандити, яких я лише туманно уявляла у себе в голові, зараз знаходяться всього за якихось сто метрів від нас. Ймовірно, озброєні до зубів і злі, як чорти із самого низу пекла. І це не ілюзія. І це точно не може не лякати.

— Що мені робити? — ніби нерозумна дитина перепитую в помічниці, але її відповідь потопає в оглушливому звуку, який дуже важко сплутати з будь-яким іншим. Хтось стріляв. Хтось, чорт забирай, стріляв! А може, навіть когось і вбили?

Язик відмовляється мене слухати, і всі рятівні фрази про те, що нам потрібно бігти, застрягають у горлі. Я лише беззвучно відкриваю рота в надії, що Олена мене зрозуміє. Але помічниця мене навіть як слід не бачить, не те щоб розуміти.

— Злато, та прийди ти до тями! — вона грубо штовхає мене, однак марно. Я продовжую стояти на місці. Ноги від жаху вросли в м'яку землю і лише невідомими силами тримали мене у вертикальному положенні. Паніка аж ніяк не хоче відступати. Дихання виходить рваним.

— Злато! — в'язана балаклава пом'якшує ляпас Олени, і я злякано сіпаюся. Ніби виринула з глибокого озера, я деякий час повністю дезорієнтована дивлюся перед собою.

— Злато, та прокинься ти! Подумай про сестру і сина, — наспіх кинута фраза краще за все протвережує мене.

— Так… так, ти маєш рацію… Все, я в нормі…

Роблю глибокий вдих. Видих. Подумки наказую собі заспокоїтися і взяти себе в руки. Це лише зйомка. Звичайна зйомка… нехай і бандитів.

— Нам треба підійти ближче і зафільмувати все, що там відбувається, — пошепки наказує Олена. — Ми надто далеко.

— Тільки дуже обережно, — поспішила погодитися.

Помічниця у темряві бере мене за руку і міцно переплітає пальці в знак підтримки.

— Все буде добре, — коротко обіцяє, ніби намагається і себе в цьому переконати. Я навіщось киваю, ніби вона мене бачить і сама повторюю:

— Усе буде добре. 

Не даючи більше часу для сумнівів, Олена рвучко потягнула мене до джерела лякаючих звуків. На ногах, що згинаються від страху, я покроково чимчикувала за помічницею. З труднощами продираючись крізь густі зарості, ми нарешті дісталися до того самого злощасного кримінального зібрання і швидко впали на землю, щоб нас не помітили. Через високі кущі нас не бачили, зате ми могли спостерігати за всіма.

На невеличкій галявині, якщо це місце можна так назвати, у світлі автомобільних фар стояло близько двадцяти чоловіків і про щось бурхливо сперечалися. Вони не виглядали, як зразкові бандити із фільмів про мафію. Звичайні хлопці у повсякденному одязі, без видимої зброї. Деякі були навіть зовсім молодими. На перший погляд могло здатися, що це звичайна дружня зустріч. Ну подумаєш, вночі, в занедбаній лісопосадці, з криками… Можливо, вони вирішили шашлики посмажити? Повітрям свіжим подихати? Пополювати? Адже хто в юнацтві не робив дурниць? Крім слів Марата, у нас не було нічого такого, що підтверджувало їхню приналежність до кримінального світу.

Ідея Олени тепер здавалася цілком безглуздою. Буде дуже прикро, якщо ми просто так приперлися сюди посеред ночі, а ніяких бандитів тут немає. Але відступатися вже пізно, тож я обережно дістала айфон і спробувала вийти в прямий ефір. Але інстаграм відразу видав помилку «немає з'єднання, перевірте мобільну мережу». Моє розчароване зітхання потонуло у галасі чоловічих голосів. Ну, звичайно, це ж ліс, звідки тут взятися нормальному інтернету?

— Просто знімай відео, — помітивши моє зволікання, тихо підказала помічниця. — Пізніше завантажиш в блог. Головне, щоб були докази їхнього зібрання.

— Мгу, — ворушачи одними губами, я погодилася.

Точно. Олена, як завжди, швидше за мене міркує. І як я сама до такого не додумалася? Спритними рухами пальців я налаштувала камеру, по максимуму наблизивши зображення. Сірі сутінки спотворювали обличчя бандитів, але загальний кадр виходив доволі таки прийнятним. Зрештою, знімаю на останню модель айфону.

Я терпляче чекала, що станеться щось незаконне, але все було цілком нормально. Ніхто нікого не вбивав, не мучив, не катував. Та що ж це таке! Невже ми й справді підемо ні з чим?

— Відпустіть мене, покидьки! — хрипкий чоловічий крик прорізав і без того напружене повітря. — Блд, ви ще пошкодуєте!

Я злякано сіпнулася, але продовжила знімати те, що відбувалося. Декілька хлопців тягнули до загального зібрання ще одного чоловіка. Він ледве встигав переставляти ноги, чіпляючись колінами за гострі гіллячки на землі. Весь в синцях і крововиливах, а білосніжна сорочка на ньому зараз нагадувала брудні ганчір'я.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍