Джефф Вандермеєр - Засвідчення

геть здичавіла. Одна з шухляд у столі була замкнена, і він не міг знайти ключа до неї. Але помітив землисту барву замкненої шухляди — натяк: щось давно загнилося всередині. І ця таємниця навіть не стосувалася мішанини, яка сповзала обабіч зі стола.

Постійно послужливий і непослужливий дідусь часто полюбляв замислено казати — будь-коли, чи під час миття посуду, чи під час підготовки до риболовлі: «Ніколи не пропускай жодного кроку! Один пропустиш — і перед тобою виростуть іще п’ять зайвих».

Пошук жучків зайняв більше часу, ніж гадалося, і він зателефонував до наукового відділу — повідомити, що запізниться. У відповідь почулось якесь утробне рохкання, але й воно ураз змовкло, тож він так і не збагнув, хто там, на кінці дроту. Людина? Натренована свиня?

Урешті, після пекельних пошуків, Керманич, на свій подив, знайшов у своєму кабінеті аж двадцять два жучки. Він сумнівався, чи більшість із них діє і насправді передає інформацію, а хай навіть вони й передають її, то зовсім необов’язково хтось це передивляється і слухає. Але був факт, що в кабінеті директорки розміщено цілий неприродний музей приладів спостереження — різних видів, різних епох, дедалі менших, які дедалі важче знайти. Ці чудовиська-бегемоти такого штибу нагадували набряклі, напухлі вола, якщо порівняти цих монстрів з етерними глянсовано-шпильковими голівками модерної доби.

Виявлення кожного нового жучка викликав у нього напад веселощів і піднесений настрій. У цих жучках був сенс, відсутній у деяких інших речах Південного Округу. Під час інструктажу йому дали десь шість завдань, до яких уходило й установлення жучків: спостерігати за певними людьми чи місцями. Шпигування за людьми не надавало йому такого замінника буремної втіхи, як декому іншому, а хай це й відбувалося, то таке почуття швидко згасало, коли він устигав краще вивчити своїх спостережуваних і пройнятися бажанням їх захистити. Але він сприймав сам факт наявності таких приладів просто захопливим.

Коли йому здалося, що пошук завершено, Керманич надумав розважитися, розклавши жучки на вицвілому промокальному папірці в хронологічному порядку, як сам думав. Декотрі з них сяяли сріблом. Інші, чорні, поглинали світло. До деяких були прив’язані, мов пуповини, дротинки. Одна ітерація — замаскована всередині того, що нагадувало липку кульку зеленого пап’є-маше чи кольоровий медовий стільник — викликала в нього думку, що це могло бути навіть імпортованим: незаконна торгівля, контрабанда, приваблена чорною скринькою — Нуль-зоною. Вочевидь, колишня директорка цього не знала а чи її це й не обходило. Або, може, вважала, що найбезпечніш буде не чіпати їх. А може, вона сама їх і поставила? Він спитав себе, чи не пов’язано це з її недовірою до сучасних технологій.

Що ж до установлення своїх власних жучків, то з цим доведеться зачекати, аж доки випаде добра нагода: наразі немає часу. Немає часу, аби скористатися цими жучками й з іншою метою, яка щойно спала йому на думку. Керманич ретельно поскладав їх усі до шухляди та пішов на пошуки свого наукового гіда.

Лабораторії ховалися в льоху правого крила U-подібної будівлі, якщо стати просто перед нею з боку автостоянки біля фасаду. Вони розташовувалися просто навпроти закритого крила, яке слугувало експедиційною підготовчою ділянкою. І саме там наразі перебувала біологиня. Керманичеві надали гіда з тих у науковому відділі, хто і швець, і жнець, і на дуду грець. Це означало: попри старшинство, цей працював у цій агенції довше, ніж будь-хто інший зі штату. Аллен Вітбі був такий собі живчик, Іван-покиван, який, почасти через тертя зі співробітниками, жертвував своїми заняттями «цілеспрямованого натураліста й холістичного вченого, який спеціалізується на біосферах», аби друкувати чужі звіти чи взагалі бути у всіх на побігеньках. Вітбі звітував перед керівником наукового відділу, а також і перед заступницею директора. Він був паростком інтелектуальної аристократії, численних поколінь професорів, чоловіків і жінок, які викладали в численних приватних коледжах, оздоблених псевдокоринфськими колонами. Можливо, для своєї родини він виявився ізгоєм: вигнаний учень школи мистецтв, який вів мандрівний спосіб життя, наче вагант, і лише потім отримав годящий ступінь.

Одягнений був Вітбі у блакитний спортивний піджак, білу сорочку й напрочуд скромну бордову краватку. З вигляду він здавався набагато молодшим за свій вік: з одвічним каштановим волоссям без найменшої сивинки й вузьким, гострим, відвертим личком, через яке його, п’ятдесятирічного, можна було здалеку прийняти за молодявого тридцятидворічного. Його зморшки були схожі на крихітні посічені волосинки. Керманич побачив його у кафетерії під час обідньої перерви біля десятка доларових рахунків, розкладених віялом на столику без видимих причин. Чи він їх підлічував? Чи робив витвір мистецтва? Проектував монетарну біосферу?

Вітбі мав непривабливий сміх, а запах із рота — теж неприємний, та й зуби вимагали певного ремонту. Як придивитися ближче, то з лиця був Вітбі такий, ніби роками не спав: зарано постаріла юність, обличчя втратило свіжі барви, зневоднене — настільки, що водяві блакитні очі здавалися завеликими як на його голову. Окрім цього, як і мрійливого ставлення до грошей, якогось монетарного фетишизму, Вітбі все ж таки був досить компетентний, і хоча мав здібність підтримувати розмову ні про що, бажання такого не відчував. Це якраз і стало поштовхом, як і будь-що: коли обидва торували шлях до кафетерію, Керманич почав розпитувати.

— Чи знали ви членів дванадцятої експедиції, доки вони не пішли?

— Я б не сказав, що «знав», — мовив Вітбі, явно почуваючись незручно від такого питання.

— Але ж ви бачили їх.

— Так.

— Біолога?

— Так, бачив.

Вони покинули кафетерій з його високим склепінням і ступили в атріум, який переливався флуоресцентним світлом. Чулося нерівномірне хрумке цвірінькання далекої поп-музики, яка долинала з інших кабінетів чи ще звідкись.

— Що ви думаєте про неї? Які ваші враження?

Вітбі од зосередження аж напружився, обличчя ще більше втягнулось і загострилося.

— Вона була відчуженою. Серйозно, сер. Працювала більше за всіх. Але, здається, і не працювала над тим, якщо ви розумієте, про що я.

— Ні, не розумію, про що ви, Вітбі.

— Ну, для неї це не мало значення. Робота не мала ваги. Вона дивилася повз неї. Бачила щось інше.

Керманич відчував, що Вітбі звертав на біологиню досить значну увагу.

— А колишня директорка? Ви бачили, як колишня директорка співпрацювала з біологинею?

— Двічі, може, тричі.

— Чи близько вони спілкувалися?

Керманич не знав, чому про це питає, але риболовля — це риболовля. Іноді треба закидати вудку будь-куди, для почину.

— Ні, сер. Але, сер, ніхто з них ні з ким близько не спілкувався. — Він мовив останні слова пошепки, начебто боячись, що його підслухають. Потім сказав,