Мирослав Лаюк - Світ не створений

Ця думка звучала так: чому донька не привезла йому з Франції подарунок?…Ну як у голові таке народжується? Після всього найбільшим подарунком був факт, що вона взагалі погоджується з ним спілкуватися. Звісно, він усе це розумів. Але з глибин мозку викарабкувалися найпотворніші думки, вони вилазили з-під найменш вигадливих звивин, ці сволоти.

— У мене з’явилася інша ідея, — казала Інна. — А купімо щось на вулиці й прогуляймося? Я люблю вашу вуличну їжу: ніколи не знаєш, чи виживеш.

Усе-таки «вашу», подумав Сергій.

Вони вийшли на Кирилівську, зовсім неподалік від дому. З погляду туристичного, їхня квартира була дуже вигідна — все ще серед старого Києва. Але Інну цікавили зовсім не древні церковні фасади чи інші ефектні краєвиди. Вона, наприклад, півгодини фотографувала лебедя, вирізаного з тракторної шини й пофарбованого вапном. Вони знайшли його в дворах — одного з сотень. На голову хтось прибив корону — золотисту консервну банку від оливок. Творці навіть зробили нарізки зубців корони, а всередину накидали купу недопалків. Інна з Сергієм блудили вулицями, де під дахами невеликих будинків сиділи голуби, де жінка саперною лопаткою очищувала підвіконня від пташиного посліду. Вони ходили біля Фролівського монастиря — Інна зазирнула у щілину дерев’яної огорожі та з криками захвату покликала Сергія:

— Глянь! Тут сохнуть панталони монашок! Просто на шнурку!

Інна запитала в хлопця з кіоска-равлика, скільки коштує чай мате і взяла каву лате. Вона зупинилася біля крамниці, де просто на порозі стояло маленьке мандаринове дерево, вкрите спілими плодами — Інна відірвала один, скуштувала і виплюнула: кислий. Поряд зупинилася жінка, наказавши шестилітньому хлопчику, щоб той підняв папірець, а потім сама прибрала. Біля іншого магазину на манекені — сукня русалки з леліток. Ще далі в літньої жінки прорвався пакет, і гроно синього винограду впало просто посеред пішохідного переходу. Через вікно перукарні видно, як хлопцеві накручують вуса. Інна пояснювала, чому деякі старі будинки не симетричні до вулиць: вони були зведені ще тоді, коли вулиці улаштовували за іншими схемами. Тобто, якби скласти всі плани міста у різні часи, від Київської Русі до сучасності, вийшов би цілковитий хаос. План виглядав би як папір для розписування ручки або як замерзле озеро, порізане ковзанами.

Потім вони зупинилися біля трансформаторної будки. Інна прочитала афішу, наклеєну на сіру бляху.

— А галерея за цією адресою далеко звідси?

— Так он, — показав Сергій на вікна через дорогу.

— Там персональна виставка моєї знайомої, з якою ми ходили разом у художню школу.

— У Франківську?

— Так. Коли я поїхала, вона, мабуть, забрала мого хлопця.

— А ви потім не списувалися-зідзвонювалися?

— Я ні з ким не спілкувалася. Тільки дала свій номер бабі Наді — щоб подзвонила, коли мама вмре.

Мисткиня з афіші працювала в тематичному напрямку зображення вагін. Вона малювала будь-що — хоч гетьмана, хоч Дніпро, хоч банку з горошком — і домальовувала вагіну.

— Живопис як вид сучасного мистецтва мене дратує.

— Чого?

— Мене дратує будь-яке мистецтво, що прагне бути купленим задорого і стати прикрасою, наприклад, офісу модного лайфстайл-радіо, заснованого для розваги дядька з металургійного бізнесу. Олександра — художниця достатньо талановита, аби творити справді сучасне мистецтво, але з якихось причин вона сидить у вчорашньому дні й, до речі, не так вже й багато своїм напівдекором заробляє. Живопис сьогодні — паскудство.

Вони зайшли в галерею, Інна швидко пробіглася від картини до картини.

— Я нічого не зрозумів.

— Чого саме?

— Навіщо це… ці?..

— Що-що ви сказали, чоловіче? — підійшла нізвідки коротко стрижена брюнетка. — Чоловіче, мені дуже цікаво почути вашу думку. Ви вважаєте ці роботи обурливими? Ви вважаєте, що жінка не має права вказувати на свої геніталії тоді, як ви, чоловіки, тикаєте власними всюди, де заманеться? Між тим, пам’ятайте, саме звідси, — і вона вказувала пальцем на окремі фрагменти робіт, порушуючи головну заповідь галерей: не торкатися до творів мистецтва, — саме звідси ви, чоловіче, вийшли!

— Олександро, не впізнаєш? Це я, Інна.

— Ого! Інно!

— Як ти тут?!

— Ну ось — виставка.

— Вітаю!

— Не бачила тебе сто років!

— Дійсно!

— Ти змінилася!

— І ти… Слухай, вибач, пропоную знайтися у соцмережах. Ти як записана? Бо он за вікном за мною приїхало таксі — маю зараз важливу зустріч із грантодавцем.

У Франківську Інна й Сергій поселилися в готелі, який колись називався «Австрія», потім «Одеса», після — «Варшава», далі — «Спартак», а тепер — «Дністер», від назви річки; і це найменування з усіх поки було найбільш живучим. Однак треба пам’ятати, що навіть ріки інколи покидають свої річища.

— Дві години тому вмерла, — зустріла їх тітка мами, яку вони називали баба Надя.

Колись Надія переїхала сюди за направленням, потім вийшла на пенсію, сім’ї ніколи не мала. Баба Надя була, як чорна засохла виноградина, ніби сама хворіла на онко. Хоча — усі пам’ятали її старою й сухою, а якби запитати в тих, хто знав її все життя, то люди б відповіли, що Надія постаріла ще за Брєжнєва. Плетений фітопланктонового кольору светр з нашитими синтетичними ліліями, а під ним — ще купа одягу, десять хусток одночасно, сто панчіх, тисяча майок, лицарська кольчуга, шкіра вівці, скафандр… Щоб не продуло. Бог створив обличчя таким, що треба звільняти простір для зору й дихальних отворів — шкода, вона б закутала тканиною всі щілини, крізь які проступала шкіра.

Стара кинулася обіймати Інну. Вона притиснула її так, що дівчина аж випручувалася:

— Та досить, вже досить, бабо Надю!

Ці її неприродні жести… Баба Надя вітала дитину, коли та жила в Києві, з днем народження, з іменинами, на Великдень і на Різдво. Методично, без пропусків та забувань, так само показово-декоративно, як вибирала стандартні подарунки: відносно дорогі костюмчики та фломастери.

Стара старіла сама. Вона забрала до себе племінницю Віру тоді, коли вже все було зрозуміло. Баба Надя — така людина, що любить, аби все текло, як тече. Вона терпіла, як улюблений святий Йов: коли злодії вкрали всю худобу, коли розбійники перебили наймитів, коли вихор зруйнував дім, коли вмерли всі діти — треба казати: Бог дав — Бог взяв, терпіти, коли плоть взялася лепрою. І ці теперішні обійми виглядали непорозумінням для тих, хто знав про стосунки між людьми в цій сім’ї. Стара не була фальшивою, і вона не хотіла нічого показати людям, просто так заведено — обіймати, душити в обіймах родичів, яких довго не бачиш. Сергій на це не міг дивитися, тому відійшов трохи вбік, щоб закурити. Стара, здається, і його хотіла пообіймати, але цього він би точно не допустив. Куріння, може, й убиває, але деколи рятує від смерті через огиду.

Невеличкий приватний будинок із запущеним садком, порослий мохом складений на купу шифер, затягнута синьою клейонкою купа