Луїза Мей Олкотт - Маленькі жінки. I частина

– Ми провели минулу зиму там.

– І ви вмієте говорити французькою?

– Нам не дозволили говорити іншою мовою у Вевеї.

– Скажіть щось французькою, хоч трохи! Я можу читати нею, але не можу розмовляти.

– Quel nom a cette jeune demoiselle en les pantoufles jolis?[6]

– Як добре у вас виходить! Дай мені подумати… ви сказали: «Хто ця молода леді в красивих туфлях?»

– Oui, мадемуазель.

– А он моя сестра Маргарет, ви її бачили? Як гадаєте, вона гарна?

– Так, вона нагадує мені німецьких дівчат, виглядає такою свіжою і спокійною, і танцює, як справжня леді.

Джо аж засяяла від похвали своїй сестрі, виголошеній юнацькими вустами і постаралася запам’ятати цей простий комплімент, щоб передати його Мег. З-під завіси обидва диваки спостерігали за танцюристами, іноді критикуючи їх, розмовляли на інші теми і потроху почали відчувати себе старими знайомими. Засмученість Лорі як рукою зняло. Поведінка Джо заспокоїла його. Джо теж повеселішала, бо забула про свою сукню, яку так ніхто й не побачив. Їй подобався «малий Лоуренс» більше, ніж коли-небудь. Він теж кілька разів уважно подивився на Джо.

Для сестер Марч чоловіки були майже невідомими істотами, бо в них не було братів – ні рідних, ні двоюрідних. Тому Джо з цікавістю поглядала на Лорі. «Кучеряве чорне волосся, смуглява шкіра, великі чорні очі, гарний ніс, прекрасні зуби, маленькі руки й ноги, зріст вище за мій, вишукані як для хлопчика манери та й загалом веселий характер. Цікаво, скільки йому років?» – це запитання крутилося в неї кінчику язика, але намагання бути ввічливою перемогло, і Джо вирішила діяти обхідним шляхом.

– Гадаю, ви скоро вступите до коледжу? Бачу, як ви штудіюєте свої книжки, тобто, маю на увазі, що ви дуже старанно вчитеся, – Джо почервоніла від жахливого «штудіюєте», що вирвалося з її вуст.

Лорі посміхнувся і відповів, знизавши плечима:

– Десь за рік або два. У будь-якому разі я не піду раніше сімнадцяти.

– Хіба вам не п’ятнадцять? – запитала Джо, дивлячись на високого хлопця, якому вона вже подумки приписала сімнадцять років.

– Шістнадцять буде в наступному місяці.

– Як би я хотіла вступити до коледжу! Але по вас не скажеш, що ви дуже очікуєте на навчання там.

– Направду, я ненавиджу це! Власне, в коледжі можна зустріти або ботанів-жайворонків, або ж ледарів, що хочуть тільки веселитися. Щодо мене, то я не хочу належати до жодної з цих категорії.

– Що ж вам подобається?

– Жити в Італії та насолоджуватися життям по-своєму.

Джо дуже хотіла запитати, як це – «по-своєму», але він так насупився, коли промовляв останню фразу, що вона змінила тему на «танцювальну». До того ж її нога весь час відбивала такт танцю:

– Яка чудова полька! Чому б вам не піти? І не спробувати?

– Якщо ви підете зі мною, – відповів він, галантно вклонившись.

– Я не можу, бо сказала Мег, що не буду, тому що… – тут Джо нерішуче зупинилася, бо не вирішила, говорити їй чи сміятися.

– Тому що… що?

– Ви нікому не скажете?

– Ніколи!

– Ну, в мене є погана звичка – стояти впритул до каміна, і тому я часто пропалюю свої сукні, як і цю. І хоч дірку ми зашили, все-таки Мег веліла мені не повертатися спиною, щоб ніхто не бачив, що я накоїла. Можете сміятися, якщо хочете. Це смішно, я знаю.

Але Лорі не сміявся. Він якусь хвилину дивився вниз, а коли підняв голову, то вираз його обличчя трохи спантеличив Джо, як і те, з якою ніжністю він сказав:

– Не переймайтеся. Я скажу вам, як нам вчинити. У будинку є довгий зал, ми підемо туди й танцюватимемо, як схочемо. Нас ніхто не побачить. Будь ласка, ходімо.

Джо із задоволенням пристала на цю пропозицію, водночас бажаючи, щоб і в неї була повноцінна пара красивих рукавичок, таких же перлинно-сірих, як у Лорі. В залі справді нікого не було, і в них вийшла чудова полька, бо Лорі добре танцював і вчив її німецькому кроку. Танець був повний веселий стрибків та швидкого ритму, який відповідав натурі дівчини. Коли музика стихла, вони сіли на сходинках, щоб віддихатися, і Лорі почав цікаво розповідати Джо про студентський фестиваль у Гейдельберзі. Аж тут у пошуках сестри з’явилася Мег. Вона поманила її пальцем, і Джо неохоче пішла за нею до бічної кімнати. Там Мег сперлася на диванне бильце, обличчя її було зовсім бліде.

– Я дуже вивихнула ногу. Цей жахливий високий каблук підвернувся, і через нього я мало не впала. Нога болить так, що ледве можу стояти, і, направду, не знаю, як доберуся додому, – сказала вона, погойдуючись від болю.

– Я так і знала, що ти пошкодиш собі ноги цими дурними туфлями. Мені так шкода… Але я не бачу іншого виходу, ніж взяти коляску або залишитися тут на всю ніч, – відповіла Джо, м’яко масажуючи ногу сестри.

– Ні, коляску ми взяти не можемо, це дуже дорого. Відправити нікого, та й всі до того ж приїхали зі своїми колясками.

– Я сама піду.

– Ні, справді! Зараз вже дев’ять, і темно, як у Єгипті. Я не можу залишитися тут, тому що будинок і так повний. Я відпочину, поки не прийде Ханна, і спробую якось дістатися додому.

– Я запитаю Лорі. Він зможе піти за коляскою, – сказала Джо з полегшенням, коли ця ідея спала їй на думку.

– О, я прошу тебе, ні! Не проси й не говори нікому. Принеси мені мої черевики та поклади ці туфлі разом з іншими нашими речами. Я більше не можу танцювати, але щойно вечеря закінчиться, дивись, чи не йде Ханна, й одразу кажи мені.

– Всі вже йдуть вечеряти. Я залишуся з тобою. Так буде краще.

– Ні, люба, біжи й принеси мені кави. Я так втомилася, що не можу поворухнутися.

І Мег, приховавши свої черевики, відкинулася на спинку дивану. Джо тим часом попрямувала до їдальні, однак знайшла її не скоро, спочатку зазирнувши до комори, де зберігався посуд, потім – до зали, де старий містер Гардінер пригощався наодинці. А коли нарешті дісталася їдальні, то, притьма схопивши чашку з кавою, одразу пролила її на себе, урівнявши в правах передню частину своєї сукні з задньою.

– О, ні, яка я незграба! – вигукнула Джо. У розпачі вона намагалася стерти пляму рукавичкою Мег, після чого й та стала брудною.

– Чи можу я вам допомогти? – прозвучав неподалік доброзичливий голос. Це був Лорі з чашкою кави в одній руці та креманкою з морозивом – в другій.

– Я хотіла