Луїза Мей Олкотт - Маленькі жінки. I частина

цього знадобилися об’єднані зусилля всієї сім’ї Марч. Дівчата виглядали дуже добре у своєму простому вбранні: Мег – у сріблясто-сірій сукні, прикрашеній оборками з мережива, перловою шпилькою у зачісці та блакитною оксамитовою стрічкою на голові, що повністю приховала припалене волосся. Тим часом сукню Джо – темно-червону, з жорстким, схожим на чоловічий, коміром, прикрашали лише дві білі хризантеми.

Сестри надягли по одній красивій легкій рукавичці, а другу – заляпану – тримали в руці. Сімейство Марч, оглянувши дівчат, дійшло висновку, що вони виглядають «досить елегантно й добре». Щоправда, туфлі Мег на високих підборах були затісними й завдавали їй болю, хоч вона не показувала цього. Тим часом Джо запевняла, що всі дев’ятнадцять шпильок у її зачісці, насправді були встромлені прямо їй в голову. Але, як кажуть, заради краси можна й померти.

– Добре вам провести час, дорогі! – сказала пані Марч, коли сестри граційно спускалися сходами. – Не їжте там багато і повертайтеся додому об одинадцятій. Я пришлю за вами Ханну!

Коли за ними вже зачинялися ворота, з вікна долинув голос:

– Дівчатка, дівчатка! У вас обох є хороші носові хусточки?

– Так, так, все добре, мамо, у Мег навіть є парфуми, – вигукнула Джо, й повернувшись до Мег, зі сміхом додала: я впевнена, що Мармі запитала б про це, навіть під час землетрусу.

– Це данина її аристократичному смаку, і він цілком доречний, бо справжню даму завжди вирізняють акуратні черевички, рукавички й носовичок, – відповіла Мег, якій явно передався цей «аристократичний смак».

– Головне, не забувай, що тобі не слід повертатися до гостей спиною, Джо. Адже там дірка. Як моя стрічка, до речі? Гарно? А моє волосся… воно дуже погано виглядає? – запитала Мег, уже роздивляючись себе у дзеркалі вітальні пані Гардінер.

– Я знаю, що забуду. Якщо ти побачиш, що я роблю щось не так, підморгни мені, добре? – Джо повернулася, розправивши комір і поспіхом почала поправляти зачіску.

– Ні, підморгувати це якось по-хлопчачому. Я підніму брови, коли щось не так, а якщо кивну, то з тобою все в порядку. Тепер тримай плечі прямо, роби короткі кроки і не тисни руку, якщо тебе представлять. Нікому. Це поганий тон.

– Як ти запам’ятовуєш всі ці правила? Я ніколи не зможу. М-м-м, чуєш, яка весела музика?..

Сестри пішли до зали, почуваючись трохи боязко, бо вони рідко ходили на вечорниці, тож сьогоднішній неофіційний бал був для них великою подією. Пані Гардінер, статна літня жінка, привітала їх та передала під опіку старшій зі своїх шести дочок – Саллі. Мег вже була з нею знайома, це допомогло їй позбутися скутості, але Джо, яка не дуже звикла до «дівчачих справ та балачок», притулившись спиною до стіни, почувалася тут так само недоречно, як лоша на клумбі.

Півдюжини веселих хлопців говорили про ковзанку в іншій частині кімнати, і їй хотілося приєднатися до них, бо катання на ковзанах було одним з її найулюбленіших занять. Поглядом вона відіслала своє бажання Мег, але брови сестри піднялися так тривожно, що Джо залишилася на місці і навіть боялася поворухнутися. До неї ніхто не підходив, дівчата, що збивалися у групки, порозходилися.

Джо залишилася зовсім одна. Вона не могла ходити по залі й розважатися, бо пропалена дірка на сукні одразу б стала помітною. Почалися танці. Мег одразу запросили до танцю, і незручні, тісні туфлі літали по залі так бадьоро, що ніхто не здогадувався про біль, який Мег ховала за усмішкою. Джо помітила великого рудого юнака, що прямував прямо до неї, очевидно, з наміром запросити на танець, тож прослизнула в альков, щоб звідти спостерігати за балом. Однак інша сором’язлива людина вже обрала цей притулок, і Джо опинилася у товаристві малого Лоуренса.

– О, о, вибачте, я не знала, що тут хтось є! – прошепотіла Джо, готуючись так само швидко вислизнути звідси, як і зайшла.

Але хлопець засміявся і сказав приємним голосом, хоч і виглядав дещо збентежено:

– Не звертайте на мене уваги, залишайтеся, якщо хочете.

– Я не заважатиму?

– Анітрохи. Я тут нікого не знаю, тому почуваюся ніяково.

– Я теж. Не йдіть, будь ласка, якщо це можливо.

Юнак знову сів і дивився на свої черевики, аж поки Джо не сказала, силячись бути аж надто ввічливою:

– Гадаю, що раніше я вже мала щастя вас бачити. Ви живете поруч з нами, чи не так?

– По сусідству, – він підняв очі і розсміявся, тому що церемонні старання Джо виглядали досить кумедно – особливо, коли він згадав, як вони говорили про крокет, коли він приніс їй кота.

Це позбавило Джо скутості, і вона теж розсміялася, сказавши в найщирішій, хоч і трохи грубій манері:

– Ми справді добре провели час за вашим прекрасним різдвяним подарунком.

– Дідусь послав це.

– Але ви підказали йому зробити це, правда?

– Як ваша кішка, панно Марч? – запитав хлопчик, намагаючись виглядати холодно-серйозно, хоч його чорні очі весело блищали.

– Добре, дякую, пане Лоуренс. Але я не панна Марч, я тільки Джо, – відповіла юна леді.

– А я не пан Лоуренс, я тільки Лорі.

– Лорі Лоуренс, яке дивне ім’я!

– Насправді мене звуть Теодор, але мені не подобається це ім’я, тому що хлопці дали мені прізвисько «Дора». Тоді я змусив їх називати мене «Лорі».

– Я теж ненавиджу своє ім’я, воно таке сентиментальне! Хотілося б, щоб всі говорили «Джо» замість «Джозефіна». Як ви змусили хлопців перестати називати вас Дорою?

– Я просто побив їх.

– Я не можу побити тітоньку Марч, тож, гадаю, мені доведеться це терпіти, – зітхнула Джо.

– А ви не любите танцювати, панно Джо? – запитав Лорі, відмітивши для себе, що це ім’я їй справді пасує.

– Мені подобається танцювати, якщо є багато місця, а танці живі й веселі. Але в такій залі, я обов’язково щось зіпсую чи віддавлю комусь ногу, тому й тримаюся подалі від неприємностей і дозволяю Мег насолоджуватися часом. А ви не танцюєте?

– Іноді. Бачите… я жив за кордоном багато років, і ще мало часу знаю цю компанію, щоб зрозуміти, що тут прийнято, а що – ні.

– За кордоном! – вигукнула Джо. – О, розкажіть мені про це! Я люблю слухати, як люди описують свої подорожі.

Лорі не знав, з чого почати, але численні запитання Джо змусили його розповісти про все: і як навчався у школі міста Вевей, де хлопчики ніколи не носили капелюхи, і який у них був флот із човнів на озері, і як вони весело вирушали на канікулах у піші прогулянки по Швейцарії зі своїми вчителями…

– Мені так хочеться потрапити туди! – вигукнула Джо. –