Террі Пратчетт - Морт

й виблискувала до нього часточками пилу. 

— Як ви це робите? І як я це роблю? Це чари? 

— ЩО ЗАВГОДНО, ТА НЕ МАГІЯ, ХЛОПЧЕ. КОЛИ НАВЧИШСЯ ЦЕ РОБИТИ САМ, МЕНІ БУДЕ НІЧОГО ТЕБЕ ВЧИТИ. 

Король, який тепер був помітно розпливчастішим, сказав: 

— Це вражає, маю визнати. Між іншим, я, здається, зникаю. 

— МОРФОГЕННЕ ПОЛЕ СЛАБШАЄ, — пояснив Смерть. 

Голос короля уже було ледве чутно, мов шепіт. 

— То он в чому справа. 

— ЦЕ З УСІМА СТАЄТЬСЯ. СПРОБУЙТЕ ОТРИМУВАТИ ЗАДОВОЛЕННЯ. 

— Як? — тепер його голос був уже майже шелестом повітря. 

— ПРОСТО БУДЬТЕ СОБОЮ. 

У цю мить король немов здувся. Він дедалі меншав, висячи в повітрі, аж доки не зробився крихітним, мов блискуча часточка пилу. Усе відбулося так швидко, що Морт ледве не прогледів, — за півсекунди чи й швидше, з таким звуком, ніби хтось тихенько зітхнув. 

Смерть обережно впіймав блискучу цятку й заховав під плащем. 

— Що з ним трапилося? — запитав Морт. 

— ТІЛЬКИ ЙОМУ ВІДОМО. ХОДІМО. 

— Моя бабуся казала, що вмирати — все одно що засинати, — з надією припустив Морт. 

— ГАДКИ НЕ МАЮ. НІ ТОГО, НІ ІНШОГО НЕ РОБИВ. 

Морт востаннє роззирнувся. Великі двері розчахнулися, й крізь них повалили придворні. Дві статечні дами намагалися розрадити принцесу, та вона йшла гордо попереду них, і вони теліпалися за нею, мов повітряні кулі в рюшиках, а тоді всі троє звернули за ріг і зникли з поля зору. 

— ВЖЕ ТРИМАЄТЬСЯ ПО-КОРОЛІВСЬКИ, — схвально відгукнувся Смерть. Він поважав стиль. 

Унаступне Смерть заговорив уже на даху. 

— ТИ СПРОБУВАВ ЙОГО ПОПЕРЕДИТИ, — сказав він, знімаючи годівницю з Хропунцевої шиї. 

— Так, пане. Перепрошую. 

— НЕ МОЖНА ЙТИ НАПЕРЕКІР ДОЛІ. ХТО ТИ ТАКИЙ, ЩОБИ ВИРІШУВАТИ, КОМУ ЖИТИ, А КОМУ ВМИРАТИ? 

Смерть уважно слідкував за виразом на Мортовому обличчі. 

— ЦЕ ТІЛЬКИ БОГАМ ДОЗВОЛЕНО. ЗАБАВКИ З ДОЛЕЮ НАВІТЬ ОДНОГО СМЕРТНОГО МОЖУТЬ ЗНИЩИТИ ЦІЛИЙ СВІТ. РОЗУМІЄШ? 

Морт розпачливо кивнув. 

— Тепер ви мене відрядите додому? 

Смерть нахилився, підхопив його й посадив у сідло за собою. 

— ЧЕРЕЗ ВИЯВ СПІВЧУТТЯ? НІ. КОЛИ Б ТИ ВИЯВИВ ЗАДОВОЛЕННЯ, ТОДІ Й ВІДРЯДИВ БИ, МОЖЛИВО. ТА ТИ МАЄШ ЗРОЗУМІТИ, ЯКИЙ ВИЯВ СПІВЧУТТЯ ПАСУЄ НАШОМУ ФАХОВІ. 

— Який? 

— ГОСТРОТА ЛЕЗА. 

Минали дні, та Морт не був певен, скільки саме. Тьмяне сонце в світі Смерті виходило й заходило, але виходи у світ смертних, здавалося, не підпорядковувалися якійсь чіткій системі. Смерть не навідувався тільки до королів чи на поля доленосних битв. Більшість відвідин були до цілком звичайних людей. 

Альберт готував сніданки, обіди й вечері, багато всміхався сам собі й говорив небагато. Ізабелл більшість часу сиділа в себе чи виходила покататися на поні чорними схилами над будинком. Їдучи верхи, з розплетеним волоссям, що майоріло за вітром, вона викликала б більше захвату в спостерігача, коли б була вправнішою вершницею, або коли б поні був помітно більшим, або коли б волосся її належало до того типу, що його вітер здіймав би сам собою. Буває таке волосся. А буває не таке. Її волосся таким не було. 

Коли Смерть не виходив у справах, які називав СЛУЖБОВИМ ОБОВ’ЯЗКОМ, Морт допомагав Альбертові, або знаходив собі роботу в саду чи стайні, або досліджував велетенську бібліотеку Смерті, де читав усе підряд зі швидкістю й усеїдністю, що притаманні людям, які вперше відкрили для себе магію писаного слова. 

Більшість книжок, звісно ж, були біографіями. 

Але незвичними. Вони писалися самі собою. Ті, хто уже помер, заповнили усі відведені їм сторінки, а в книжках про тих, хто ще не народився, сторінки були чистими. А от нині живі… 

Морт визначив, коли відмічав сторінку й перелічував додані рядки, що в деяких книжках за добу набігало по чотири‒п’ять абзаців. Почерк був незнайомий. 

Зрештою він зважився на прохання. 

— ПРО ЩО? — спантеличено перепитав Смерть, сидячи за різьбленим письмовим столом і крутячи між пальцями косоподібний ніж для паперу. 

— Вільний вечір, — повторив Морт. Кабінет раптом здався йому нестерпно великим: килим широкий мов поле, і він посередині, такий беззахисний. 

— АЛЕ НАЩО? НЕ МОЖЕ БУТИ, ЩОБИ НА БАБУСИН ПОХОРОН, — сказав Смерть, а тоді додав, — Я БИ ЗНАВ. 

— Та я хотів би, знаєте, вийти з дому, із людьми побачитися, — промовив Морт, намагаючись витримати невблаганний синьо-зірчастий погляд. 

— АЛЕ ТИ БАЧИШ ЛЮДЕЙ ЩОДНЯ. 

— Так, звісно, от тільки, ну, це не дуже тривале спілкування, — завважив Морт. — Я про те, що добре було б побачитися з кимось, у кого очікувана тривалість життя більше кількох хвилин, — додав він. 

Смерть побарабанив пальцями по столу — так, ніби миші чечітку танцювали, — й пильно подивився Мортові в очі ще кілька секунд. Завважив подумки, що хлопець уже трохи менш розбовтаний, ніж раніше, і постава в нього рівніша, а ще не задумуючись уживає слова на кшталт «очікувана тривалість життя». Це все бібліотека, подумав Смерть. 

— ГАРАЗД, — сказав він докірливо. — ТА МЕНІ ЗДАЄТЬСЯ, ЩО ТУТ У ТЕБЕ Є ВСЕ ТОБІ ПОТРІБНЕ. СЛУЖБОВІ ОБОВ’ЯЗКИ НЕ НАДТО ВИСНАЖЛИВІ, ПРАВДА? 

— Правда, пане. 

— І В ТЕБЕ ХОРОШЕ ХАРЧУВАННЯ, І ПОСТІЛЬ ТЕПЛА, І ДОЗВІЛЛЯ ОБЛАШТОВАНЕ, І ЛЮДИ ТВОГО ВІКУ. 

— Тобто, пане? 

— ДОНЬКА МОЯ, — сказав Смерть. — ТИ З НЕЮ БАЧИВСЯ, Я ТАК РОЗУМІЮ? 

— А. Так, пане. 

— ВОНА ДУЖЕ ПРИЄМНА ЛЮДИНА, КОЛИ ЗАПІЗНАТИСЯ БЛИЖЧЕ. 

— Так, пане, я певен, що приємна. 

— ТА ВСЕ ОДНО ТОБІ КОРТИТЬ, — Смерть заговорив осудливо, немов про вияв несмаку, — ВЗЯТИ ВІЛЬНИЙ ВЕЧІР? 

— Так, пане. Коли ваша ласка, пане. 

— ГАРАЗД, ГАРАЗД. НЕХАЙ. МАЄШ ЧАС ДО ЗАХОДУ СОНЦЯ. 

Смерть розгорнув свій ґросбух і заходився щось писати. Час від часу він відволікався, щоби пересунути кісточки на рахівниці. 

За хвилину підвів погляд. 

— ТИ ЩЕ ТУТ, — сказав він, а тоді ядуче додав, — ВЛАСНИЙ ЧАС ВИТРАЧАЄШ, МАЮ ЗАВВАЖИТИ. 

— Ем, — пробурмотів Морт, — а люди мене бачитимуть? 

— ГАДАЮ, ЩО ТАК, НАПЕВНЕ БАЧИТИМУТЬ. ЧИ МОЖУ Я ДОПОМОГТИ ТОБІ ЩЕ ЧИМОСЬ, ПЕРШ НІЖ ТИ ПУСТИШСЯ БЕРЕГА? 

— Ну, пане, є одна штука, пане, я не знаю, як вийти у світ смертних, пане, — пробурмотів Морт у відчаї. 

Смерть шумно зітхнув і відчинив шухляду. 

— ПРОСТО ІДИ ТУДИ. 

Морт принижено кивнув і рушив у далеку путь до кабінетних дверей. Відчиняючи їх, він почув, як Смерть кашлянув. 

— ХЛОПЧЕ! — гукнув Смерть і кинув чимсь у Мортів бік. 

Морт механічно впіймав кинуте, коли двері заскрипіли й прочинилися. 

Поріг зник. Глибокий килим під ногами перетворився на залиту болотом бруківку. Ядуче й в’язке, мов ртуть, денне світло омило його з усіх боків. 

— Морте, — механічно звернувся Морт до всесвіту в цілому. 

— Що? — перепитав рундучник. Морт роззирнувся навкруги. Він стояв посеред такої людної торгової вулиці, що годі було крок ступити. Тут продавали усе, від швацьких голок до рятівного прозріння, що ним торгували мандрівні проповідники. Доводилося кричати, аби бути почутим. 

Морт поплескав рундучника по спині. 

— Ви мене бачите? 

Рундучник недовірливо зіщулився: 

— Та вже бачу. Або когось ото типу вас. 

— Дякую, — сказав Морт із полегшенням. 

— Нема за що. Я багато людей за день бачу і грошей за те не беру. Може, шнурівки глянете? 

— Мені не треба. А що це за місце? 

— А ви не знаєте? 

Двоє біля сусіднього намету уважно дивилися на Морта. Голова в нього закипала. 

— Мій господар багато подорожує, — сказав він, не збрехавши. — Ми приїхали вчора вночі, і я заснув у кареті. А тепер у мене вільний вечір. 

— Он як, — сказав рундучник і по-змовницькому нахилився до Морта. —