Мирослав Сивицький - Жартівники

— Козеріг.

— Перестань ходити, коли не хочеш скалічити.

— Невже це так справді серйозно?

— Не знаю. Остаточний вердикт винесе баба.

— І я буду твоєю полонянкою? Ти хочеш цього?

— Багато будеш балакати, то я ще сьогодні відправлю тебе до Триболі.

— На спині?

— Пневмопоштою.

— Я буду ґречна.

— Тоді перестань ходити й негайно сядь.

— Добре, добре, буркун, — дівчина перестає ходити. Хлопець лягає горічерева у м'яку, шовковисту прохолоду й дивиться у синє-пресинє небо, що вже починає гуснути.

— Несторе, — через якусь хвилю порушує мовчанку дівчина.

— Чого тобі ще?

— Розкажи мені про себе. Хто ти?

— Казав уже. Літописець.

— А прізвище?

— І. Грек.

— Що? Часом не той І. Грек, що пише у газетах?

— Кажу ж тобі — літописець…

— Ну й деньок сьогодні!

— День, як день…

— Для тебе. А для мене? Ти не повіриш, але мене збиралися розібрати, як казав отой пень, «на запчастини», а серце й нирки продати…

Нестор усміхнувся. Це помітила дівчина, й в куточках уст угніздилася образа.

— Що ж тут смішного?

— Знайома побрехенька… Ото йдеш ти вулицею, враз біля тебе зупиняється чорний «Мерседес» і симпатичний, з перчинкою на правій щоці дженджик, запитує як проїхати на виставку собак, ти пояснюєш. Він не розуміє… Просить показати. Ти сідаєш у авто, він завозить тебе на дачу, й там урочисто повідомляє, що ти живою звідси не вийдеш… Намилувавшись твоїм переляком, відвозить тебе назад до міста, узявши слово, що ти нікому ні слова не пророниш, бо інакше…

— Звідки ти про це знаєш?

— Розповіла якась Соня в обласній газеті… Виходить, що це правда, тільки тепер цей тип подався у райцентри ловити наївних провінціалок.

— То ти маєш мене за провінціалку?

— Тоді чого попалась на гачок?

— Сама не знаю…

— Його звати Жора?

— Мені казав, що Роман.

— Мабуть, кожній жертві він представляється інакше.

— Тільки на цей раз жертва він, і якби не газ, то пам'ятав би мене поки світу й сонця. Але ще не вечір… Ти вичисли мені, хто ж він насправді.

— Тут нічого вичисляти, в області одне медичне світило — Іллярій Кандиба. Я мав ще там, у лісі, коли побачив на подвір’ї дачі чорний «Мерседес» і машину швидкої допомоги, зразу про все здогадатися… Як ноги, вже відтерпли?

— Вже.

— Тоді пора рушати.

— Пора мій добрий Росинанте…

— І що воно за день сьогодні? — вже на плечах у парубка тішиться дівчина.

— Тридцять друге червня. День, коли з людьми відбуваються найнеймовірніші пригоди.

— І що з тобою теж трапилася сьогодні пригода?

— Хіба ні? Хіба мала ото пригода сидить у мене на плечах?

— Спасибі тобі за все! — прошепотіла біля вуха, притулившись ніжним личком до його шорсткої щоки…

Смеркало. Згасав над лісами багрянець вечірньої зорі, в його відблисках жевріли шибки другого поверху Несторової оселі. З невидимої кошари, на простори небесних степів, викотились срібні вівці й розбрелися у згуслій блакитнаві. Над темними хвилями лісів, що стікали до овиду, казковим драконом зависла одинока хмаринка й роззявила підрожевлену зсередини пащу.

— От ми і вдома! — Нестор зняв з плечей ношу, відчинив до веранди двері й кивнув на плетене з лози крісло-гойдалку. — Посидь, а я пошукаю нашу цілительку.

Збіг східцями на вкрите густим споришем подвір'я, заглянув до хліва, до стодільчини, до пропахлої травами комірчини — святая святих баби Софійки — і стенув плечима.

— Бабо, агов! — гукнув у вечірню стуму. — Де ви запропастились?

— Чого галасуєш, як дзвін на каланчі? — поряд з парубком з тіняви саду виокремилась щупленька постать, тримаючи в руках невеличке відерце з молодою картоплею.

— Маєте пацієнтку.

— Що в неї?

— Вивих у лівому котику.

— Вправив?

— Розуміється, — забрав у баби відро. — Там у веранді, погляньте, а я зателефоную давньому приятелю…

— Вже? Ще навіть двох діб не побув на волі, а знову пхаєш голову в петлю? — дорікнула баба й пошкандибала до кухні мити руки.

12

Дарма Іллярій до темної ночі їздив туди й назад повз усі стежини, які, мов притоки до річки, вливались у русло єдиної дороги, котра сполучає цей затишний куточок з навколишнім світом, — дівчиська ніде не було.

— Та не виросли ж у неї крила! — почав нервувати професор, востаннє проїжджаючи мимо всіх стежинок безлюдного павільйончика автобусної зупинки. — А може впала у провалля і розбилася? Чи утопилась? А чи добралась до Триболі й сидить зараз у міліції?

«І кого твоя міліція шукатиме? — спливла іронічно-нахабна посмішка. — Симпатичного білявого молодика з перчинкою на правій щоці?»

— Хіба там такі бевзі, що не здогадаються знайти власника крайньої від лісу дачі? А чи візьмуть у машину й поїдуть оглянути місце злочину?

Вдома він промчався мимо здивованої дружини, й, мов загнаний у клітку звір, ходив з кутка в куток кабінету, намагаючись упорядкувати свої думки.

— Іллярію, що трапилось? — у кабінет, не питаючи дозволу, зайшла Ада. — Ти знову сам не свій…

— Спитай у свого чада? — гаркнув.

— Нашого… — ледь прошепотіла Ада, приголомшена такою грубістю чоловіка.

— Нашого, нашого, грім би його побив!

— Пхе, пане професоре! — видихнула Ада з сарказмом. Повіки й тремтіли, з-під них стрілами вилітало обурення, гнів, роздратування і тривога. — Що він знову витворив?

— А на що він більше здатний! Може до навчання? Тягне на червоний? Та не будь він моїм, ба нашим, сином, його давно витурили б з інституту!

— Та що сталося?! — спалахнула й аж ніжкою притупнула через Іллярові недомовки.

— Що, що! Знову заманив якесь дівча, притруїв газом, завіз на дачу…

— Зґвалтував?

— Не знаю… Мабуть ні… На цей раз попалось якесь не з полохливих, тріснуло щипцями по голові й голе втекло у ліс.

— Голе-е?

— Голе, голе! — передражнив дружину. — Він, коли вони непритомніють, роздягає, прив'язує до кушетки, а, коли очумають, тицяє під ніс хірургічні інструменти, погрожує вирізати серце, печінки й продати… Жартики вигадав! Скажи, ти б витримала таке? Не вмерла би-від страху? А він цього не розуміє! Не розуміє, що серце у котрої бідолахи може не витримати, — Іллярій тремтячими — старість не радість — пальцями узяв зі столу цигарки, клацнув запальничкою і глибоко затягнувся…

— І-і потім що?

— Звідки я знаю, — розвів руками, й від запаленої цигарки потягнувся сивий слід, утворивши довкола його голови овал, немовби заточивши її у рамку.

Наступила гнітюча пауза. Іллярій поволі заспокоювався. Ада стояла розгублена посеред кабінету й лише лупала наповненими слізьми очима.

— Зразу побігти за нею не здогадався, а опісля було вже пізно… До темної ночі їздив по усіх дорогах, як у воду канула…

— Що могло з нею статися?

— Я що